Громадськість повинна скликати міжнародний форум із безпеки

На тлі важливих і доволі неоднозначних подій у царині міжнародної безпеки останніх місяців якось непомітно у ЗМІ пройшла заява Володимира Горбуліна – академіка, колишнього секретаря РНБОУ, – за підтримки ряду відомих українців ( Б. Гаврилишина, А. Зленка, М. Поповича, Ю. Щербака, В. Мостового, Т. Стецьківа та ін.) про необхідність ініціювання навесні 2010 р. Міжнародного безпекового форуму.

Можна зрозуміти, що великі заяви та ініціативи, серед яких спільна заява президентів США та Росії щодо гарантій безпеки Україні за Будапештським меморандумом 1994 р. та підтвердження Радою Федерації Росії одноосібного права президента на оперативне використання збройних сил за межами російської території затіняють собою відоме звернення Президента України до лідерів держав ядерної п’ятірки – Великобританії, Китаю, РФ, США та Франції з пропозицією провести переговори з метою підтвердження та посилення чинних гарантій безпеки України.

Мало-помалу в Україні розгортається дискусія, чи повинні ми і маємо на те підстави, аби ініціювати діалог експертів найвищого рівня з різних країн і міжнародних об’єднань про роль України в системі європейської (а можливо, навіть і ширше) безпеки.

Привід до скликання Міжнародного безпекового форуму, який намічено провести у Львові, лежить на поверхні. Це – невизначеність умов зовнішньої безпеки для України через 15 років після підписання Будапештського меморандуму, коли наша держава опинилася між двома потужними воєнно-політичними блоками – НАТО і Ташкентським пактом.

Проте існують і глибші причини. До них належать основоположні зміни у системі міжнародних відносин, які відбуваються буквально на очах. Якщо йдеться про безпекову ситуацію, то тут варто відзначити насамперед кризу НАТО та й усієї ідеології євроатлантизму. Не менш суттєвим є за своїми наслідками і перехід до парадигми регіоналізму у міжнародній політиці в умовах глобалізації. Відтак, задавнені конфлікти в Афганістані та Іраку, у яких беруть участь у першому випадку країни НАТО, а в другому – окремі країни-союзники США, поступово перетворюються на суто американські проблеми в регіонах світу.

Аналогічний зміст несе у собі відхід США з Європи, здійснюваний упродовж останніх кількох років. Цей зміст також відображають твердження західних аналітиків, що США нині будуть дослухатися до позиції об’єднаної Європи в цілому чи погодженої позиції одночасно багатьох її членів, а не заяв окремих, скажімо, центральноєвропейських держав.

Перехід до «парадигми регіоналізму» в міждержавних відносинах з усією очевидністю ставить проблему визначення спільних критеріїв безпеки в умовах швидкоплинних змін.

За таких обставин зовнішню безпекову ситуацію, що складається довкола України, у її тісному зв’язку із наростаючим політичним хаосом усередині нашої держави можна назвати своєрідним барометром, що вказує на зміни стану сучасної європейської безпеки загалом. Варто нагадати, – а для когось і ствердити, – що виникнення України як незалежної демократичної держави в 1991 році на межі західної та східної цивілізацій, її подальша відмова від ядерної зброї становлять один з основних результатів і водночас гарантію завершення глобального протистояння «Схід–Захід», усунення двоподілу Європи і, відтак, є однією з важливих передумов її внутрішньої єдності і побудови системи глобальної безпеки. Про це варто пам’ятати, зокрема, в контексті наближення до Глобального саміту з ядерної безпеки за підтримки ООН, що має відбутися у травні 2010 р., і потреби формування позиції України, що адекватно відображає потреби її національної безпеки як держави, що приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, відмовившись від третього за обсягом у світі арсеналу ядерної зброї.

Незахищеність України вказує на нові прояви повернення до характерної для довоєнної та міжвоєнної Європи моделі біполярної геополітичної рівноваги між Росією, та країнами «старої Європи», у якій немає місця для України як повноцінного суб’єкта міжнародних відносин, а країни центрально-східної Європи посідатимуть другорядні та підпорядковані позиції. Наявність і дієвість критеріїв безпеки ХХІ ст. фокусується якраз на тому, чи надасть міжнародна спільнота гарантії безпеки Українській державі у тому стані, в якому вона нині перебуває. В умовах віддалення України від «центрів колективної безпеки», перетворення в «сіру зону» потенційного підпорядкування зовнішнім силам, – немає іншої альтернативи, ніж, скориставшись можливостями глобального комунікування, зібрати Міжнародний форум, щоб зусиллями авторитетних людей на схід і на захід від України – інтелектуалів та експертів – поставити проблему основ безпеки у ХХІ ст. у якнайширшому вимірі.

Очевидна недієздатність української влади, перетвореної на поле міжперсональних протистоянь, активно діяти у даному напрямі вказує на те, що назустріч міжнародній спільноті повинна піти українська громадськість. Саме це у теперішній політичній практиці України означує час активної спільної дії, якщо хочете, дерзання, її інтелектуалів. Без страху, що беремося за «глобальні проблеми», що нас не захочуть слухати чи «до нас не приїдуть» світові авторитети.

А, відтак, конференція у Львові передбачає постановку проблеми безпеки «по периметру» Української держави. Ця частина проблеми стосується внутрішньої потреби України, причому в контексті стосунків з усіма найближчими сусідами. Тобто, нашою пропозицією є включення в обговорення проблем безпеки представників не лише Росії, але й Румунії, Польщі, Угорщини, Словаччини, Грузії, Вірменії, Азербайджану та Туреччини. Сенс такого обговорення «по периметру» має ще й додаткові аргументи «за», оскільки в умовах швидкоплинних змін названі країни можуть мати суттєво відмінні концептуальні уявлення про колективну та локальну безпеку.

Суто внутрішня проблема України у питаннях безпеки полягає у відсутності суспільного і владного консенсусу щодо шляхів її вирішення. Причому не лише в геополітичних орієнтирах, але й визначенні самої потреби як такої. Безпекова конференція, тому, може дати вагомий імпульс для спільної дискусії.

Міжнародно-політичні аргументи, здавалося б, повинні заперечувати принаймні гостру потребу проведення форуму. Мається на увазі нещодавнє декларативне підтвердження президентами Бараком Обамою та Дмітрієм Медведєвим положень Будапештського меморандуму 1994 року щодо безпеки України. Однак, хочемо зазначити, що і сам Будапештський меморандум не містить визначених і зафіксованих гарантій як таких, а є de facto декларацією намірів його учасників. Враховуючи специфічний статус України, який сформувався лише впродовж останніх 10 років, а також зміщення всіх акцентів глобальної політики, особливо в період розгортання світової кризи, необхідно переводити декларативність Будапештського меморандуму в міжнародно зобов’язуючі норми.

Нарешті, актуальна позиція Євросоюзу щодо України з поступовою побудовою нової залізної завіси, загрози перетворення України на «трубу» не лише для газу і нафти, але й для наркотрафіку та нелегальних грошових та міграційних потоків, роблять Україну центральною артерією колективної небезпеки.

Саме тому, добре відчуваючи і усвідомлюючи такий статус, Україна повинна створити платформу для обговорення критеріїв колективної безпеки у сучасних швидкоплинних геополітичних змінах.

Олександр Фільц – професор, Ігор Марков – політолог, завідувач сектору Інституту народознавства НАН України