Окупанти спробували вести сучасну війну, але зіштовхнулись з неприємним сюрпризом
Після провалу бліцкригу, трохи оговтавшись від перших поразок, армія агресора розпочала чергову фазу наступу на Україну. Офіційна мета цього етапу війну – повне захоплення Донецької та Луганської областей. Наступ супроводжується масованими артобстрілами. Водночас США, Великобританія, Канада та Нідерланди розпочали надання нашій країні важкі артилерійські системи.
Чому артилерія зараз така важлива, що спонукало Росію перейти до радянської тактики ведення війни 80-річної давності, і якими мають бути артилерійські війська України після перемоги, розповідає «Главком».
Вперед у минуле
Потужна, по кілька днів, артилерійська підготовка, а потім танкові «кулаки» і піхота – це класика радянського підходу ведення наступальної війни. Але навіть німецькі війська в 1941 році так не чинили: спочатку масованими авіаударами вони виводили з ладу левову частку авіації радянської армії та аеродромів, після чого починали наземний наступ.
Подібна тактика (насамперед – використання авіаційних ударів) була доведена до досконалості у 1991 році під час бойової операції зі звільнення Кувейту «Буря в пустелі». Майже півтора місяця, з 17 січня по 24 лютого, США та союзники методично «прасували» позиції Іраку з повітря, насамперед вивівши з ладу ППО та авіацію. Потім почалася наземна операція, яка тривала лише чотири дні. Втрати коаліції були мінімальними.
Росія, слід визнати, у перші дні повномасштабної війни проти України також спробувала застосувати сучасну тактику ведення бойових дій, сподіваючись вивести з ладу українські ППО та аеродроми. Але окупанти зіштовхнулися з неприємним для себе сюрпризом. Нічого із запланованого не вийшло. Так, ворожа пропаганда переконувала, що росіяни знешкодили військову інфраструктуру України, але вже йде третій місяць війни, а наше ППО працює ще краще, а авіація продовжує виконувати бойові завдання.
Хоча, за ідеєю агресора, всього цього вже давно не мало бути. Можливо, так би і сталось, якби у російській армії були сучасні й освічені генерали.
Справа в тому, що в радянські часи Україна в разі війни з НАТО повинна була стати форпостом, і прийняти головний удар на себе, максимально послабивши ворога, що рветься до Москви. Що б він, простіше кажучи, загруз. Відповідно, в Україні було найсучасніше за радянськими мірками озброєння, і його було багато. У нас і зараз одна з найсильніших ППО у Європі. Так, нехай застаріла, але досить ефективна: в умовах незакритого неба за два місяці війни збито 181 літаків, 201 оперативно-тактичних безпілотників та 154 вертольотів противника – загалом дуже пристойний показник.
І тепер армія країни-агресора пострілює своїми ракетами (серед яких, треба віддати належне, є і цілком сучасні, але їх все менше, а поповнювати вже нічим) і повертається до старої доброї традиції – «прасувати» позиції противника артилерією, пускаючи за ним гарматне м'ясо. «Бабы еще нарожают».
Гримаси Будапешта
Як розповідає «Главкому» провідний експерт Центру військово-політичних досліджень Олександр Коваленко, військова тактика Росії не змінюється з часів протистояння СРСР та НАТО.
«Китайці якось із подивом коментували, що масштабні загальновійськові навчання збройних сил РФ «Схід-2018», які проходили на Далекому сході та Забайкаллі, нічим не відрізняються від таких же масштабних маневрів «Захід-81». Повна аналогія. Артилерія, танкові «кулаки» тощо. Тобто, за 40 років нічого не змінилося, російська армія успадкувала старі радянські методички, вона не еволюціонує», – констатує експерт.
За словами Коваленка, зараз у російській армії 80% виконання вогневих завдань – тобто завдань на знищення супротивника, припадає на ракетні війська та артилерію. Решта – удари з повітря та корабельна вогнева підтримка. У США, наприклад, дзеркальне співвідношення. Втім, у нас, треба визнати, зараз аналогічна російській ситуація, нічого не зробиш – залишки «совка». Але є велика різниця – ми ні на кого не нападаємо.
Отже, масове застосування російськими військами артилерії – справа для них звична. Але ракетні війська та артилерія України не гірші, а часом у чомусь і кращі. За словами Олександра Коваленка, ще за радянських часів артилерійським частинам, розташованим в Україні, приділялася більш серйозна увага, ніж танкам та бронетехніці (іншими словами, ствольної та реактивної артилерії у відсотковому відношенні було більше). І за професійними навичками наші артилеристи були і є крутішими. У СРСР із шести артилерійських командних училищ три розташовувались в Україні – у Сумах, Одесі та Хмельницькому (ще були в Ленінграді, Коломні та Тбілісі).
Технічно та технологічно наші ракетні війська та артилерія знаходяться практично на тому ж рівні, що й російські. Усі ті ж самохідні артилерійські установки, що залишилися у спадок від СРСР: 152-мм самохідні гаубиці «Мста-С» та «Акація», 152-мм самохідна гармата «Гіацинт-С» та 120-мм авіадесантна самохідна гармата «Нона». 203-мм самохідна гармата «Піон» і 122-мм плаваюча гусенична самохідна гаубиця «Гвоздика». Ракетні системи залпового вогню «Град», «Ураган» та «Смерч».
У протитанковому озброєнні у нас явна перевага: замість старих радянських гармат «Рапіра» (де розрахунок – сім осіб, плюс водій, і спробуй ще зброю під вогнем супротивника вивезти) в Україні тепер масово використовуються мобільні «Корсари», «Стугна-П» та «Джавеліни».
А ось у чому українська арта поступається – то це в оперативно-тактичних ракетних комплексах. У нас із подібного озброєння є тільки знову ж таки давно застарілі «Точка» та «Точка-У» (недостатня точність, максимальна дальність 120 км і дуже висока ймовірність бути збитою сучасними комплексами ППО). Існують сучасні розробки, але до масового виробництва вони ще не дійшли.
І ще проблема – ми досить сильно поступаємося кількістю артилерійського озброєння. Те, що має бути по штату, – все є, але у разі втрат – компенсувати це проблематично. Україні під час розпаду Радянського Союзу дісталося близько 18 тис. різних артилерійських систем, але тут злий жарт зіграв Будапештський меморандум. Будь-яка загроза «завдяки» гарантам нашої безпеки, серед яких затесалась і Росія, перестала сприйматися, і більшість нашого озброєння була розпродана – в країни Африки та Близького Сходу.
На консервації опинився неліквід, і щоб привести його до нормального стану, необхідні значні кошти. З 2014 року, після початку українсько-російської війни, було виведено з консервації близько 2 тис. одиниць різного артилерійського озброєння, при цьому вартість капітального ремонту «Акації», наприклад, становила 3 млн грн, а «Граду» – 2 млн грн. Сьогодні вартість відновлення вища щонайменше вдвічі – все-таки минуло ще вісім років, а техніка іржавіти не перестала.
Що нам зараз потрібно
У принципі, зараз Україні на користь будь-яка допомога, але найбільше потрібні сучасні оперативно-тактичні ракетні комплекси, здатні долати російську ППО і вражати об'єкти ворожої інфраструктури на далекій відстані, у тому числі – і на тимчасово окупованих територіях. Зокрема на Росію вплинула б наша здатність вразити базу ЧФ в окупованому Севастополі та Керченського мосту у нашій акваторії. Знищення мосту на території Росії вже розглядатиметься ООН як не визвольна війна, а як агресивна. Відповідно до резолюції ООН, затвердженою Генеральною асамблеєю організації 14 грудня 1974 року, агресією є застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності чи політичної незалежності іншої держави.
До систем, здатних легко вразити цілі в окупованому і мілітаризованому Криму, належить, зокрема, американський оперативно-тактичний ракетний комплекс MGM-140 із балістичними ракетами. Там є багато модифікацій, але Україні цілком підійде варіант Block 1A: дальність 300 км, 275 вражаючих елементів у боєголовці. Ракета здатна змінювати траєкторію польоту та висоту у процесі наближення до цiлi.
Крім того, нам потрібні важкі самохідні артилерійські установки (САУ).
Один із варіантів, який зараз вже практично вирішено – це важка самохідна гаубиця німецького виробництва PzH 2000. Але тут є два тонкі моменти. Перший: у САУ калібр – 155 мм, а у нас таких снарядів немає в принципі, це стандарт НАТО. Друге: самохідки (свої) чомусь поставлятимуть Нідерланди, а Німеччина взяла на себе зобов'язання постачати лише боєприпаси. Досить дивний формат.
Ідеальний, звичайно, варіант – це передача Україні САУ радянського виробництва, які й досі перебувають на озброєнні у країнах колишнього Варшавського договору – у Польщі, Румунії, Чехії, Болгарії. Воно нашим артилеристам і звичніше (хоча навчитися на автоматизованих західних установках – справа кількох тижнів), і з боєприпасами, на думку Олександра Коваленка, немає проблем. Попри те, що українська арта продавалася до Африки та Близького Сходу в комплекті зі снарядами, попри знищення диверсантами складів у Новобогданівці, Лозовій, Балаклії та Калинівці (а це загалом близько 500 тис. тонн боєприпасів – 25,5 тис. залізничних вагонів), снарядів у нас досі багато.
Майбутнє української артилерії
Враховуючи, що вже зараз можуть виникнути проблеми з використанням іноземної військової допомоги через розбіжність калібру снарядів, надалі Україні просто необхідно буде переходити на стандарти НАТО та налагоджувати виробництво боєприпасів калібру 155 мм.
До речі, зараз в Україні розробляється колісна самохідна гаубиця «Богдана», в якій закладено можливість застосування снарядів калібру як 152 мм, так і 155 мм. Такий, свого роду, перехідний варіант – старі снаряди все одно треба якось використовувати.
Вже прийнята на озброєння реактивна система залпового вогню «Вільха» – глибока модернізація РСЗВ «Смерч» (на жаль, до початку війни цих установок зробили дуже мало). Створюються «Бастіони» – модернізації «Градів» та «Ураганів». За участю Саудівської Аравії розроблено (до війни вже готувалися випробування) оперативно-тактичний ракетний комплекс «Гром-2» – це більш просунутий аналог «Іскандера».
Але все це питання часу. А поки що головне завдання українських ракетних військ та артилерії – за підтримки західних партнерів утилізувати якнайбільше ресурсів російської армії. Щоб швидше настав мир і розпочалась активна модернізація нашої держави і нашого війська.
Андрій Кузьмін, «Главком»
Коментарі — 0