Економічні підсумки 2016 року і що на нас чекає попереду?

«Потяг світової економіки» мчав у 2016 році на швидкості, яка перевищувала трьохвідсоткове зростання. У той самий час наша вітчизняна «електричка» насилу витягнула один відсоток. Природним наслідком такої різниці у швидкостях стало розширення розриву між нами і ними. Додайте сюди, що напередодні початку руху і набору швидкості нашою «електричкою» ми відкотилися назад, впавши у 2014-2015 рр. на більш ніж 17% – і картина може стати ще більш невтішною.

Економічне падіння і незначне зростання – це не абстрактні категорії. Їх відчувають усі ті, хто живе в цій самій економіці, що падає та відстає. Основними «рецепторами» для даного сприйняття є як мінімум «нерви», що надсилають сигнали з ринку праці і сімейних бюджетів (які у свою чергу залежать від реальних доходів домогосподарств). Експортно орієнтована економіка України не могла не звернути увагу на те, що зменшення наших товарних потоків на територію колишнього торгового партнера під номером один – РФ – має отримати компенсацію за іншими напрямами. І перш за все у напрямку Європи.

Структура українського експорту «руйнівно» змінювалася. Якщо ще до початку 2014 року на частку РФ припадало близько 1/3 нашого експорту, а в ЄС продавалося близько ¼, то вже наприкінці 2016-го в РФ продається до 10%, а в ЄС близько 40%. Цифрову ілюзію оптимізму може бути моментально зруйновано, якщо поглянути на абсолютні значення.

На превеликий жаль, збільшення частки Європи в загальній експортній структурі абсолютно не означало, що аналогічне збільшення відбулося і в грошовому еквіваленті. Понад те, грошей від експорту української продукції в ЄС стало менше, ніж у ті «злощасні» часи, коли вона була другим за важливістю торговим партнером України. Схоже, що це лише в теорії легко переорієнтуватися на інші ринки, а на практиці – задача не так вже й легко вирішується. Ні, це зовсім не означає, що її не можна вирішити, але просто це саме рішення складне і потребує паралельного розв'язання цілої групи рівнянь. Говорячи математичною мовою, потрібно розв'язувати «систему рівнянь», одне з яких описує стан бізнес-клімату країни. А ось тут якраз і були основні «пробуксовки».

Зрозуміло, що щось, звісно, робилося. Але також очевидно, що це щось було недостатнім, аби вважати, що кінцеву задачу вирішено. А оскільки експортно орієнтовану українську економіку не вдалося запустити, то і ринок праці почав активно стискатися. Індикаторів багато, але найпростіші:

• збільшення рівня безробіття, яке за результатами 2016 року дійде до позначки як мінімум у 12% (за методологією Міжнародної організації праці, а за фактом – напевно, набагато більше, якщо врахувати ту частину людей, яка перебуває у вимушених відпустках, працює неповний робочий тиждень або неповний робочий день).
• активізовані міграційні потоки з України, котрі частково знайшли своє відображення у зменшенні переказів вітчизняних заробітчан, які так довго підтримували своїх, а потім цих самих своїх забрали до себе на чужину.

Чи можна всерйоз доводити, що нічого жахливого з реальними доходами, а отже, й із купівельною спроможністю, не сталося на тлі зростання споживчих цін удвічі протягом 2014–2016 рр. і втрати гривнею у той самий період часу 2/3 своєї вартості? Скоріш за все, ні. У результаті те різке уповільнення інфляції, яке ми спостерігаємо в 2016 році до 12–14%, уже не здається аж надто великою перемогою. Особливо якщо врахувати, що середня зарплата по країні перебуває в районі 200 євро, що автоматично відносить нас до категорії найбідніших країн Європи. Додатковим свідченням є і той факт, що значна частина українських домогосподарств раптом опинилася на програмах соціального забезпечення. На тих самих програмах, які соромно називати у США або Європі «на ім'я», бо згадавши про це, ти ризикуєш потрапити в категорію «неуспішних». Природно, адже ти сам не в змозі забезпечити себе. Ти повністю покладаєшся на державу. Та хіба не від цього ми збиралися піти? Ні, це добре, що вдалося вивести НАК «Нафтогаз» на бездефіцитний рівень, але ж це не могло бути самоціллю. Це було засобом досягнення вищої мети.

Глобальна висока економічна мета для України – це зробити так, аби народ почав жити краще. Аби він припинив бути в бідності. Жодній країні не вдавалося побороти принизливу бідність без забезпечення економічного зростання на рівні від 5% в рік. В Україні це завдання ще більше актуалізується ще й тому, що навіть під час війни ми все одно змушені віддавати близько 5% нашого ВВП тільки на обслуговування вже наявних державних і гарантованих державою боргів. У борг брати можна (якщо обережно), але треба забезпечувати високі темпи зростання. І ці темпи зростання мають бути набагато вищими за ті, які ми показуємо цього року і збираємося продемонструвати наступного. Зробити це, базуючись на старій, архаїчній експортно орієнтованій моделі зростання, основу якої становить сировина, не вдавалося нікому. І навряд чи вдасться нам. Модель зростання має бути переламано в бік інвестиційного компонента. А інвестиційне зростання – це «похідна» від якості бізнес-клімату в країні.

Досить думати, що, трохи «підкрутивши» механізм ліворуч, а потім праворуч, можна забезпечити ці зміни. Задачу має бути розв'язано принципово. Не можна підкручувати те, що не підкручується. Не можна провести податкову реформу і сподіватися, що все одразу зміниться. Ні, нічого принципово не зміниться. Необхідний новий «мотор» – у вигляді якісної судової системи, у вигляді інституцій, які захищають права власності, у вигляді якісної системи державного управління, у вигляді антикорупційних судів, руйнування монополій (у тому числі й НАКу) і подальшого зростання конкуренції тощо. Взагалі, всього того, про що так активно кричать громадянське суспільство та іноземні партнери України. Це задача, яку за жодних умов не може бути відкладено на потім. Потім буде занадто пізно!

Олег Устенко, для «Главкома»