Війна Путіна: історія внутрішньої катастрофи. Велике розслідування The New York Times
«З перших днів вторгнення Путін визнавав, що війна пішла не за планом»
У них ніколи не було шансу.
Бійці 155-ї російської морської піхотної бригади наосліп пробиралися розваленими фермами – вони не мали ані карт, ані аптечок, ані працюючих рацій. Ще кілька тижнів тому вони працювали на фабриках робітниками та водіями вантажівок і перед осінньою мобілізацією дивилися вдома по державному телебаченню нескінченну демонстрацію начебто російських військових перемог.
Один з їхніх медиків – колишній бариста, без медичної освіти.
Їх посадили у переповнені бронемашини, потім відправили блукати осінніми полями, майже без їжі і з автоматами Калашникова півстолітньої давнини. Росія на той час перебувала у стані війни більш як пів року, але її армія здавалася менш підготовленою, ніж будь-коли. Бійці 155-ї російської морської піхотної бригади зізнавалися, що деякі з них раніше майже не стріляли з рушниці і розповідали, що майже не мали куль, не кажучи вже про повітряне чи артилерійське прикриття. Але це їх не надто налякало, бо їхні командири обіцяли, що вони ніколи не побачать бою.
Лише коли снаряди почали падати безпосередньо біля них, розриваючи їхніх товаришів на шматки, вони зрозуміли, як жорстоко їх обдурили.
Один з призваних до лав армії російський солдат на ім’я Михайло пригадує, як після одного такого удару прийшов до тями і побачив пошматовані тіла товаришів, якими було всіяно поле. Шрапнель розрізала йому живіт. Він доповз до гущавини дерев і намагався руками викопати рів.
Того дня наприкінці жовтня з шістдесяти членів його взводу, біля східноукраїнського міста Павлівка, близько сорока були вбиті, розказав Михайло телефоном з військового шпиталю під Москвою. Лише вісім, за його словами, змогли уникнути серйозних травм.
«Це не війна. Це знищення російського народу його ж воєначальниками», – сказав Михайло, важко дихаючи.
Війна Путіна ніколи не планувалася такою. Коли голова ЦРУ минулого року їздив до Москви, щоби застерегти російського президента від вторгнення в Україну, він констатував надзвичайну впевненість Кремля у власних силах, а радник Путіна з національної безпеки хвалився, що збройні сили Росії достатньо сильні, аби протистояти навіть американцям.
Російські плани вторгнення, які оприлюднило видання The New York Times, показують, що військові розраховували «пробігти» сотні миль Україною та перемогти протягом кількох днів. Офіцерам наказали спакувати з собою парадну форму і медалі, для переможного параду у Києві.
Але замість гучної перемоги Путін зіткнувся з найбільшою людською та стратегічною катастрофою його нації з часів розпаду Радянського Союзу. Десятки тисяч його військових загинули, а частини його армії були розгромлені.
Як могла держава, армію якої вважали однією з найсильніших у світі, очолювана таким знаменитим тактиком як Путін, припуститися такої страшної помилки щодо свого набагато меншого і слабшого суперника? Щоби дати відповідь на це питання, ми дослідили сотні електронних листів російського уряду, документів, планів вторгнення, військових книг і пропагандистських директив. Ми прослухали телефонні дзвінки росіян з поля бою та поспілкувалися з десятками солдатів, високопосадовців і довіреними особами Путіна, які знали його десятиліттями.
Розслідування The New York Times виявило приголомшливий каскад помилок, які почалися з самого Путіна, ізольованого під час пандемії, одержимого минулим, переконаного у власній правоті і тривали ще довго після того, як мобілізованих солдатів, таких як морпіх Михайло, відправили на бійню.
Ситуація погіршувалася із кожним новим кроком:
- В інтерв’ю соратники Путіна казали, що він впав у самозвеличення та антизахідний запал, що змусило його прийняти доленосне рішення вторгнутися в Україну – і це під час перебування майже у повній ізоляції, без консультацій з експертами, які назвали б війну чистим безглуздям. Президент РФ почав підозрювати людей зі свого оточення у зраді, тому ділився своїми планами з дуже обмеженою кількістю осіб. Навіть деякі з найближчих радників президента нічого не знали, аж доки танки не почали рухатися. Як сказав один з симпатиків диктатора: «Путін вирішив, що його власного мислення буде достатньо».
- Російська армія, яку Захід вважав потужною та могутньою, була серйозно скомпрометована, потрощена роками розкрадань та корупції. Сотні мільярдів доларів, що виділялися на модернізацію збройних сил, розчинилися у корупційних історіях. Один військовий підрядник розповів про розвішування величезних патріотичних банерів на великій російській танковій базі, аби приховати загальну занедбаність об’єкту, сподіваючись обдурити делегацію вищого керівництва. Відвідувачам навіть не дозволяли зайти у туалет, щоби вони не виявили масштаби занедбаності.
- Після початку вторгнення Росія припустилась низки грубих помилок. Так, військове керівництво покладалося на старі карти та погану розвідку, запускало свої ракети, не беручи до уваги українське ППО. Загони російських хакерів не змогли перемогти у тому, що деякі офіційні особи називали першим великим випробуванням кіберзброї у реальній війні. Російські солдати, значна частина яких перебувала у шоці від того, що їх відправили воювати в Україну, дзвонили додому з власних мобільних, таким чином дозволяючи українцям відстежувати їх і систематично відловлювати. Російські збройні сили були настільки занедбані, що не змогли нічого змінити і пристосувалися якимось чином навіть після величезних втрат на полі бою. Поки їхні літаки збивали, багато російських пілотів літали так, ніби їм нічого не загрожувало, майже як на авіашоу.
- Засліплена своїми великими амбіціями, Росія захопила більше території, ніж могла втримати, залишивши тисячі квадратних миль на голодних, погано навчених і фактично неоснащених бійців. Багато з них були військовозобов’язаними чи сепаратистами з ОРДЛО, зі спорядженням 1940-х років чи навіть старішим. Деякі з них отримали роздруківки з інтернету з інструкціями, як користуватися снайперською гвинтівкою. Це свідчить про те, що солдати вчилися воювати буквально на ходу. Українці успішно відбивали атаки, але російські командири знову і знову посилали сухопутні війська у безглузді штурми. «Ніхто не залишиться живим», – сказав один російський військовий, який отримав наказ пройти просто під прицілом української артилерії. І він, і його деморалізовані товариші відмовилися іти.
- Багатьма з бійців Путіна командують люди, які навіть не є військовослужбовцями – як-от його колишній охоронець (головнокомандувач військами національної гвардії Віктор Золотов, – «Главком»), лідер Чечні (Рамзан Кадиров, – «Главком») та кухар, який обслуговував заходи у Кремлі (власник ПВК «Вагнер» Євген Пригожин, – «Главком»). Повномасштабне вторгнення від початку зазнало невдачі і тепер роздроблені, розрізнені армії Путіна (скоріш за все автори мають на увазі вагнерівців, «кадировців» та, власне, російську армію, – «Главком») часто функціонують як суперники, змагаючись за зброю та часом навіть жорстко протистоять одна одній. Один солдат розповів, як російський танковий командир навмисно кинувся на своїх умовних союзників і підірвав їхній блокпост.
Путін вперше визнає, що війна пішла не за планом
Під час зустрічі у березні з прем’єр-міністром Ізраїлю Нафталі Беннетом Путін визнав, що українці виявилися жорсткішими, «ніж йому казали», – про такий діалог розказали двоє людей, знайомих з обміном даними.
«Ймовірно, це буде набагато складніше, ніж ми думали. Але війна йде на їхній території, а не на нашій. Ми велика країна і маємо терпіння», – додав тоді Путін.
Люди, які знають Путіна, кажуть, що він готовий пожертвувати незліченною кількістю життів та будь-якими сумами. Скільки б не було вбито чи поранено російських солдатів на полі бою, Росія не здасться. Одна із держав-членів НАТО попереджала союзників, що Путін готовий погодитися на втрату вбитими і пораненими 300 тис. російських військовослужбовців – це приблизно втричі більше, ніж його нинішні втрати.
Зіткнувшись з негативною реакцією на війну з боку лідерів зазвичай дружніх держав, Путін подвоїв свої зусилля: він мобілізував сотні тисяч росіян. Це мало повернути війну на користь Росії, але натомість спричинило зростання хвилі негативу у самій Росії. Невдовзі сотні російських морпіхів із 155-ї бригади були вбиті під час «сліпого наступу» під Павлівкою.
«Ноги, кишки. Я маю на увазі м'ясо. Просто м’ясо. Я знаю, що це звучить жахливо, але неможливо описати це інакше. Людей перетворили на гамбургери», – розповідає у російському госпіталі інший боєць, Олександр.
Чим більше невдач зазнає Путін на полі бою, тим більше зростає побоювання щодо того, як далеко він готовий зайти. Він убив десятки тисяч людей, зрівняв міста з землею та завдав величезного болю мирним жителям. Знищив лікарні, школи та багатоквартирні будинки, а також позбавив мільйони українців електроенергії взимку. Путін неодноразово нагадував світові, що він може використати все, включно із ядерною зброєю, щоби перемогти.
Ще у січні, коли Сполучені Штати попереджали, що вторгнення Росії в Україну неминуче, російський генерал у відставці на ім’я Леонід Івашов побачив катастрофу на горизонті. У відкритому листі він попередив, що застосування сили проти України загрожує «самому існуванню Росії як держави».
У нещодавньому телефонному інтерв’ю генерал Івашов сказав, що його застереження перед війною відображали сказане йому знервованими російськими військовими чиновниками. Військовослужбовці казали Путіну, що «перемога у такій ситуації неможлива», веде далі Івашов, але начальство сказало їм не хвилюватися. Їх запевнили, що війна буде «прогулянкою у парку». Останні 10 місяців, продовжив він, виявилися «навіть трагічнішими», ніж передбачалося. Спритні українські генерали та солдати переграли набагато більшого ворога. Захід, підбадьорений успіхами України, надавав все більш потужну зброю, щоби відкинути росіян.
«Ніколи у своїй історії Росія не ухвалювала таких дурних рішень. На жаль, на сьогодні дурість перемогла – дурість, жадібність, якась мстивість і навіть якась злоба», – сказав генерал Івашов.
Речник Путіна Дмитро Пєсков звинувачує у несподіваних труднощах Росії Захід і зброю, яку він дав Україні.
«Це великий тягар для нас», – сказав Пєсков, маючи на увазі, що Росія «бореться з усією військовою міццю НАТО в Україні». І додав: «Просто було дуже важко повірити у такий цинізм і у таку кровожерливість з боку колективного Заходу».
Деякі з початкових прихильників війни починають примирюватися з ідеєю поразки. Перед вторгненням американські спецслужби ідентифікували Олега Царьова як маріонеткового лідера, якого Кремль міг би призначити, якби захопив Україну. Нині ж його віра у війну зникла.
«Я був там. Я брав участь у вторгненні», – сказав Царьов The New York Times під час телефонного інтерв’ю. Але, за його словами, йому так і не повідомили останніх деталей.
Тепер Царьов, бізнесмен з України, каже, що він буде щасливий, якщо бойові дії просто припиняться, оскільки Росії не вдалося захопити і утримати жодної регіональної столиці з початку вторгнення.
«Ми втрачаємо Україну. Ми вже втратили», – сказав Царьов.
Російське командування упускало можливості
Російські плани вторгнення, отримані The New York Times, передбачали, що військові легко пройдуть сотні миль через Україну з різних напрямків, стикаючись хіба що з незначним опором. Атака мала відбуватися з землі, моря та повітря.
Коли перед світанком ракети вдарили по південному місту Миколаєва, український пілот Олексій прокинувся від телефонного дзвінка: «Іди на злітно-посадкову смугу», – сказав йому колега.
Олексій мчав дорогою у темряві, потім заліз у свій винищувач Су-27 і злетів у той момент, коли будівлі навпроти аеродрому почали вибухати.
«У той момент я зрозумів, що коїться справді щось погане», – сказав 26-річний Олексій.
Незадовго до шостої години ранку за московським часом Путін у телезверненні оголосив про початок своєї «спеціальної військової операції». Усе почалося з повітряного бомбардування з метою знищити протиповітряну оборону, засоби зв’язку та радіолокаційні установки України, щоби знівелювати її здатність давати відсіч.
З бомбардувальників, підводних човнів і кораблів в Україну полетіло понад 150 ракет. За словами аналітиків і офіційних осіб, в українське небо вторглися 75 російських літаків, що приблизно дорівнює всьому діючому бойовому авіапарку України.
На екрані радара Олексій побачив миготливі сигнали ракет і ворожих літаків, перш ніж отримав наказ: летіти на резервну авіабазу у центральній Україні. Коли він приземлився, то був здивований, адже там перебували літаки значної частини Повітряних сил України. Кілька днів він та його колеги-пілоти виконували місії зі своєї нової бази, намагаючись вгадати, коли російські оператори радарів нарешті їх помітять. Удар по їхній позиції міг стати катастрофою – зруйнувати українську оборону, і пілоти вважали, що це лише питання часу. Проте росіянам знадобилося чотири дні для атаки і більшість літаків на той час вже перемістилися на нові місця.
«Це було би дуже просто. Я не знаю, як росіяни упустили цю можливість», – зазначив Олексій.
Нездатність знищити скромну протиповітряну оборону України була однією з найбільших помилок війни Путіна.
За деякими підрахунками, співвідношення російських та українських винищувачів було 15 до одного у деяких ранніх повітряних боях. Російські літаки також були досконалішими: пілоти могли бачити далі та наносити удари з більшої відстані. Росія мала тисячі крилатих і балістичних ракет, які повинні були придушити застарілу українську протиповітряну оборону. Принаймні, такими були прогнози американських та українських розвідників, які вважали, що Україна паде за кілька днів.
Але Україна перетасувала карти. Українські високопосадовці повідомили, що перед початком війни українські військові перемістили деякі засоби захисту, а також свій головний центр управління та управління радіорозвідкою на нові об’єкти. Російські ракети часто били по старих місцях. Загалом 60% російських крилатих ракет не влучили у цілі, заявили американські чиновники.
Однією з проблем Росії були складнощі з маневруванням. Навіть якби російські війська помітили Олексія та його колег-пілотів, зібраних разом у новій точці, їм, за словами американських чиновників, потрібно було би від 48 до 72 годин, аби оновити дані своєї розвідки та отримати дозвіл на враження нових цілей. До того часу українців у цій локації давно би вже не було.
Ця ж негнучкість зробила росіян легкими цілями. За словами українців, російські штурмовики часто здійснювали вильоти без підтримки з боку інших винищувачів, що дозволяло українським пілотам, як-от Олексію, заскочити їх зненацька, пролітаючи на низькій висоті і ховаючись від радарів.
«Можливо, російська армія не читала радянських книг. Вони летіли без прикриття. У них були бомби, у них були ракети, але вони не прикривали своїх штурмовиків», – зазначав Олексій.
Потім у березні, коли російські пілоти нарешті змінили тактику і почали літати досить низько, щоби ховатися від українських радарів протиповітряної оборони, вони потрапили у зону досяжності українських ракет, у тому числі – наданих Сполученими Штатами «Стінгерів».
Для російських військових на землі це була катастрофа.
Без повітряного прикриття вони стали набагато вразливішими і їхні і без того невдалі спроби наступу на Київ та інші великі міста остаточно провалилися.
Як друга армія світу ставала гарматним м’ясом
Незважаючи на те, що десятки тисяч російських військових скупчилися вздовж кордонів України, загрожуючи завдати удар у будь-який момент, панувала думка, що цього не відбудеться і що це робиться на показ – аби вибити поступки від Заходу.
Інтерв'ю з російськими солдатами свідчать, що вони були приголомшені наказом про вторгнення. Єфрейтор Микита Чибрін, 27-річний солдат мотострілецької бригади, сказав, що місяць перед вторгненням провів у Білорусі на навчаннях, разом зі своїм полком. За його словами, 23 лютого він з підрозділом був у своєму таборі на святкуванні дня захисника вітчизни і поїдав цукерки, коли підійшов їхній командир і поставив перед фактом: завтра вони їдуть в Україну. Більше пояснень не було.
24 лютого, перед світанком, єфрейтор Чибрін з товаришами завантажився у гусеничний бронетранспортер. За його словами, у них не було жодних інструкцій і загального поняття, куди вони прямують і навіщо.
Інший російський військовий, дислокований у Білорусі, сказав, що дізнався, що поїде на війну, лише за годину до того, як рушив його підрозділ. Наказ був простим і надзвичайно оптимістичним: слідуйте за транспортним засобом попереду та дістаньтеся до Києва протягом 18 годин.
Відповідно до розкладу та бортового журналу частини, які опинилися у The New York Times, і автентичність яких підтвердили троє незалежних військових аналітиків, перші машини у колоні цього єфрейтора повинні були прибути з Білорусі на околиці Києва до 2:55 вечора, і це навіть швидше, ніж наказали солдатам. Однак масивні транспортні засоби були настільки важкими, що колона одразу загрузла. Тільки на перетин кордону з Україною знадобилося більше доби.
Далі ставало гірше. Бортовий журнал день за днем фіксував затримки, українські атаки та сотні поранених і загиблих бійців, знищених машин.
Секретні накази, отримані The New York Times і передані чотирьом незалежним військовим аналітикам, кожен з яких підтвердив, що вони заслуговують на довіру, були видані лише за кілька годин до заяви Путіна.
Накази для частини 26-го танкового полку були на диво самовпевненими. Вони передбачали можливість опору з боку українських військових і літаків, але все-таки передбачали майже безперешкодний 24-годинний ривок від кордону України з Росією до точки через річку Дніпро. Там підрозділ мав окопатися і блокувати українські війська, які просувалися би з півдня та сходу, йшлося у російських військових планах. Підрозділ повинен був виконати завдання самостійно.
«Сил і засобів для посилення немає», – йдеться у наказах.
Безумовно, громіздкі, здебільшого незахищені російські колони стали привабливими цілями.
17 березня командувач Збройними силами України Валерій Залужний опублікував відео, на якому горять танки, які, за його словами, належать 26-му танковому полку. Вони горіли на північному сході України, за сотні кілометрів від місця призначення.
Згідно з російськими документами, вилученими та оприлюдненими Україною, підрозділ втратив 16 машин менш ніж за три тижні.
По всій Україні втрати росіян зростали. Величезну броньовану колону з понад 30 тис. військових, що просувалася на південь до міста Чернігів, потрощила строката група українських захисників. Українці сховалися у лісі та розбивали російську колону плечовими протитанковими засобами, схожими на американські Javelin.
Один російський солдат сказав, що був шокований швидкістю української атаки.
«У першому бою колона потрапила у засідку, мене поранили і все. Протягом 24 годин я лежав у полі і чекав, поки мій підрозділ прийде по мене», – сказав він.
Спецназ і хакери виявилися неефективними
Розгром під Черніговом зіпсував частину російського плану із захоплення Києва. Бійня в аеропорту ім. Антонова зіпсувала ще одну.
Російські війська розраховували зіграти на елементі несподіванки: хвиля за хвилею гелікоптери обрушилися на аеропорт, де знаходився найбільший літак у світі Ан-225 «Мрія».
Захоплення аеропорту надало би російським військам плацдарм для переправлення військ для штурму столиці України. Але українці цього і очікували. За словами високопоставлених американських і українських чиновників, а також за даними захопленого російського бортового журналу, українці збили російський літак і вбили близько 300 російських десантників, використовуючи ракети, запущені з плеча.
Запеклі бої у наступні дні знищили більшу частину аеропорту, включно з вантажним літаком «Мрія», але плани Росії було зірвано.
«Так, ми втратили нашу «Мрію». Але у результаті аеропорт не був втрачений», – сказав речник командування Повітряних сил України, полковник Юрій Ігнат.
Росія не тільки провалила наземну та повітряну атаки, але й надто сильно довірилася своїм хакерам. Ще до того, як пролунали перші ракети та постріли, особовий склад в/ч 74455 російського Управління військової розвідки (ГРУ) намагався проникнути в українські мережі та знищити їх.
Чиновники у Вашингтоні, які роками тісно співпрацювали з українцями, щоби зміцнити їхній кіберзахист, затамували подих. Держави в основному використовували хакерство для актів шпигунства та фінансових крадіжок, для підривної діяльності та саботажу. Але ніхто не знав, як і що саме буде відбуватися в умовах повномасштабного військового конфлікту.
«Все, що було написано досі про кібервійну, було спекуляцією. Вперше по-справжньому є війна та кібернетика як її частина», – сказав високопоставлений чиновник оборони США.
Російський хакерський підрозділ, відомий як Sandworm, давно загрожував Україні, здійснюючи атаки на енергомережу, починаючи з 2015 року. Але це було трудомістким процесом і лише частково ефективним. За деякими оцінками, Sandworm знадобилося близько 19 місяців, щоби підготувати атаку на електростанцію у західній Україні, але це призвело лише до шестигодинного відключення електроенергії.
Почалася кібер-гра у кішки-мишки і тоді Сполучені Штати, Велика Британія та інші союзники допомогли зміцнити українські комп’ютерні системи та запобігти російським вторгненням.
23 лютого, за кілька годин до початку вторгнення, Sandworm запустив шкідливе програмне забезпечення, яке заразило кілька сотень комп’ютерів українських державних мереж, повідомили чиновники. Стороннє втручання було швидко виявлено, пошкодження локалізовані.
Потім Sandworm вдарив знову. Але код, який він використовував, мав такий вигляд, ніби його написали на колінці в останню хвилину, ще й з програмними помилками.
Sandworm не здавався, а вдався до відчайдушної спроби пошуку супутникового зв’язку української армії, який використовують у польових умовах. Це спрацювало і о 6:15 ранку 24 лютого система вийшла з ладу, якраз у критичний для України момент. Це міг бути важкий удар. Але в українського уряду був резервний план: окрема система супутникового зв’язку, випробувана лише за два місяці до цього, аби переконатися, що вона готова на випадок російського вторгнення.
Фатальні помилки російських солдат
Росія була переконана, що її війська здебільшого безперешкодно увійдуть до Києва. Коли цього не сталося, Росія почала робити ще більше помилок.
Оскільки плани росіян щодо швидкої перемоги були зруйновані, вони раптово зіткнулися з найбанальнішою проблемою: браком їжі, води та інших необхідних запасів для тривалої кампанії. Солдати грабували продуктові магазини, лікарні та будинки.
«Хлопці ходили від квартири до квартири і виносили великі сумки – пограбування у всій красі, – написав російський військовий у середині березня у своєму щоденнику, який знайшли українські військові на сході України та показали його репортеру The New York Times. – Хтось бере лише необхідне, а хтось тягне все: від старих несправних телефонів до плазмових телевізорів, комп’ютерів і елітного алкоголю».
У щоденнику солдат розповідає про полювання на ліки, їжу та інші предмети першої необхідності, змальовуючи радість, яку відчули його товариші, заходячи у продуктовий магазин.
«Ми знайшли все, чого нам так не вистачало, навіть солодощі, – написав солдат. – Всі раділи як діти».
Він розповідає, як ледь не загинув під час мінометного обстрілу та як переслідував український БТР. Але так само він описував, як вони нишпорили у лікарні і знайшли варення, печиво та родзинки.
За два дні йому пощастило більше. «Я знайшов шкарпетки, які тепер на вагу золота», – написав він.
Деякі російські військові запанікували і навіть вдалися до самодиверсій. В одному звіті розвідки Пентагону йдеться, що російські військові водії пробивали дірки у своїх бензобаках, виводячи з ладу власні транспортні засоби, аби лише уникнути бою.
Начальник українського танкоремонтного складу розповів, що на початку війни йому передали близько 30 російських танків Т-80 у ідеальному на вигляд стані. Його механіки виявили, що у паливні баки засипано пісок, що і вивело їх з ладу.
Українські правоохоронці тим часом помітили сплеск дзвінків з іноземних мобільних телефонів поблизу кордону – у лісах між Україною та Білоруссю. Російські військові телефонували додому і тому з’являлися в українських мережах. Українські правоохоронці швидко зрозуміли, що бачать і чують наближення загарбників у реальному часі.
«Ми слухали, як російські солдати панікували і дзвонили своїм друзям і родичам. Вони використовували звичайні телефони, щоби ухвалювати рішення щодо своїх подальших кроків», – розказав чиновник, відповідальний за перехоплення телефонних розмов.
Глибоко під землею, у кабінетах за дверима, обладнаними замками із розпізнаванням облич, групи жінок відслідковували дзвінки російських військових із маленьких кабінок для прослуховування, поки друзі та родичі цих жінок з рушницями у руках патрулювали вулиці.
«Ми зрозуміли, де ворог знаходиться і які номери він використовує», – сказав чиновник.
Прослуховувачі передавали цю інформацію Збройним силам України для проведення засідок і контратак. Генерал-майор Кирило Буданов, голова Військової розвідки України, заявив, що українські сили використовували сигнали мобільних телефонів і навіть відео з TikTok, щоби вистежити підрозділи «кадировців».
За його словами, з моменту завантаження одного відео знадобилося 40 хвилин, щоби визначити місцезнаходження підрозділу поблизу аеропорту у Гостомелі, на північний захід від Києва. Тоді українські військові вдарили трьома балістичними ракетами «Точка-У».
Росіяни продовжували наближатися до Києва, змушуючи прослуховувачів, які сиділи у своїх робочих кімнатах, швидко ухвалити непросте рішення: знищити техніку та втекти заради власної безпеки чи триматися й продовжувати збирати розвіддані.
Вони залишилися.
«Ми не втратили Україну. Ми не дали ворогу просунутися далі. У перші дні війни, коли вони робили дурні помилки, ми використовували ці помилки у своїх інтересах», – сказав чиновник.
«Путін вважав, що тільки він по-справжньому розуміє Україну»
Поглинений своїми думками про спадщину, злий на Захід, Путін підвів свою країну до війни, аби закріпити своє місце у російській історії. Путін хвалився, що має модернізовану зброю. Спостерігаючи здалеку, Захід йому вірив.
Вільям Бернс, директор ЦРУ, прилетів до Москви і сидів у конференц-залі біля Кремля в очікуванні закінчення формальностей, щоби потім пояснити справжню причину свого приїзду. Це був початок листопада 2021 року. Сполучені Штати вважали, що Путін розглядає можливість повномасштабного вторгнення в Україну, пояснив Бернс. Якщо він піде цим шляхом, попередив Бернс, Захід рішуче відповість і наслідки для Росії будуть серйозними.
Микола Патрушев, секретар Ради безпеки РФ, напружився і подивився Бернсу в очі.
«Патрушев не коментував нічого. Він просто подивився на Бернса і сказав: «Ми можемо це зробити». Я би сказав, що це вже було вирішено і вони були надзвичайно впевнені. Його меседж був таким: «Для нас не буде проблемою робити те, що ми хочемо робити», – сказав Джон Салліван, тодішній посол США у Росії, який був присутній на зустрічі.
За словами офіційних осіб, Бернс після повернення до Вашингтона, поінформував Байдена про те, що Путін майже вирішив захопити Україну, і що росіяни абсолютно впевнені, що перемога за ними, причому швидка.
Для Путіна Україна є штучною нацією, яку Захід використовує для послаблення Росії. Він описує її як колиску російської культури, центральну частину російської ідентичності, яку необхідно вирвати з лап Заходу та повернути в орбіту Росії. На його думку, це найбільша незавершена місія за 22 роки його правління, кажуть люди, які його знають. Він починав як скромний бюрократ і найближче оточення його попередника на посту президента Бориса Єльцина, вважало його досвідченим менеджером, який міг забезпечити стабільність, не загрожуючи правлячій еліті.
Люди, які знають його з 1990-х років, кажуть, що на третьому десятилітті при владі Путін змінився. Він вважає себе головною фігурою тисячоліття російської історії – принаймні, на це він натякнув, відкриваючи памятник Володимиру Великому, середньовічному київському князю, біля стін Кремля у 2016 році. Князь Володимир «увійшов в історію як об’єднувач і захисник земель російських», – сказав Путін. Згодом він неодноразово пояснював, що вважає себе продовжувачем цієї традиції.
«Якщо всі навколо тебе 22 роки кажуть, що ти – супергеній, ти почнеш вірити, що так і є, – сказав Олег Тіньков, колишній російський банківський магнат, який цього року виступив проти Путіна. – Російські бізнесмени, російські чиновники, російський народ – вони бачили в ньому царя. І він просто збожеволів».
Путін прийшов до влади як спритний політик. Він умів бути чарівним, скромним, презентувати себе розумним лідером росіянам та іноземцям. Він умів контролювати міміку під час напружених розмов, залишаючи очі єдиним провідником своїх емоцій, кажуть люди, які його знають. Але під час свого президентства він дедалі більше занурювався у вир образ і одержимостей: нібито ігнорування Заходом ролі Радянського Союзу у розгромі нацистської Німеччини; побоювання, що НАТО розмістить ядерні ракети в Україні для удару по Москві; сучасна гендерна політика, у якій, як часто каже Путін, маму й тата замінюють «батьком №1 і батьком №2». У персональній системі, яку він збудував, ці дивацтва мають глобальні наслідки.
«Його нав’язливі, і, можливо, хибні думки сформували «біографію всього світу», – сказав Костянтин Ремчуков, головний редактор російської «Независимой газеты»
Схоже, Путін вважав, що тільки він по-справжньому розуміє Україну. Після анексії Криму у 2014 році Путін вихвалявся, що звільнив своїх радників, які вважали цей крок надто небезпечним через ризики санкцій і відповіді українських військових.
Тоді інтуїція Путіна спрацювала. Українська армія швидко вийшла з Криму, деякі солдати та матроси перейшли на бік Росії, а обмежені санкції Заходу майже не вплинули на економіку РФ, укріпивши довіру росіян до Путіна.
«Я взяв на себе відповідальність за все. Я рано чи пізно піду, а Крим назавжди буде у Росії», – за словами довіреної особи Путіна, саме так сказав його патрон після анексії.
Багато людей, найближчих до Путіна, мали стимул задовольняти зростаючу самооцінку боса і посилювали риторику про зовнішні загрози та історичну несправедливість, проти яких Путін вважав, що бореться.
«Вони зчитують його настрій і починають підсовувати йому такі ж ідеї», – зазначає колишня довірена особа Путіна.
Влітку 2021 року, під час зустрічі, яка мала бути присвячена економіці, Путін змінив порядок денний і виступив проти Заходу та виходу президента Джорджа Буша з Договору про протиракетну оборону, який Путін часто називає одним із великих гріхів Америки після холодної війни.
«Ми багато років намагалися співпрацювати із Заходом, але партнерство не складалося», – сказав Путін, звертаючись до свого гостя Буша, який сидів на іншому кінці довгого столу. Буш тоді сказав: «Він ніби говорив сам із собою, а не зі мною».
Гість провів три дні на карантині перед зустріччю з Путіним, до якого він все одно не наблизився ближче ніж на 4,5 метри. Це був «полегшений» варіант правил спілкування з лідером РФ, який Кремль запропонував людям, що бажали особистого спілкування з Путіним, але хотіли уникнути тривалого карантину.
Ізоляція Путіна поглибила його радикалізацію, кажуть люди, які його знають. Впродовж 16 місяців він не зустрічався особисто з жодним західним лідером. Майже всі свої зустрічі він проводив у режимі відеоконференції з непримітних кімнат, що залишало його точне місцезнаходження таємницею. Ті, кому вдалося побачити його особисто, констатували зростання свого впливу у системі, у якій доступ до Путіна, якого інсайдери називають «босом» або «ВВ», є найціннішою валютою.
«Наш найважливіший ресурс – не медаль, не гроші і не володіння чим-небудь. Наш головний, найважливіший ресурс – доступ до президента», – сказав Костянтин Затулін, член парламенту від партії Путіна «Єдина Росія».
Відтак, Юрій Ковальчук, фізик і банківський магнат, який подружився з Путіним у 1990-х роках, добре почувався під час пандемії. Минулого року Ковальчук хвалився, що провів кілька місяців у 2020 році з Путіним у його резиденції на озері Валдай. Про це розказала наближена до Ковальчука особа. Ковальчук тоді зазначав, що головним досягненням пана Путіна була «мілітаризація» – створення армії та суспільства, готових до війни.
За даними інформованих джерел, Ковальчук вважає себе «провидцем» і пандемія, враховуючи надзвичайні запобіжні заходи, вжиті Путіним, стала для нього можливістю поглибити свій вплив на президента і націю.
США сумнівалися, але допомогли
Незавершені справи Путіна з Україною також підживили його зростаючу особисту неприязнь до президента України Володимира Зеленського. Коли Зеленського у 2019 році обрала переконлива більшість, Кремль бачив у ньому людину, з якою можна співпрацювати: російськомовного коміка, який жив у Москві, виступав на російському телебаченні та переміг із обіцянкою припинити війну на сході України. Частково через те, що Зеленський – єврей, дехто у Москві очікував, що він буде жорстким щодо українського націоналістичного крила.
«Я думаю, що він щиро бажає піти на компроміс з Росією. Це його щире переконання, його прагнення», – сказав Путін про Зеленського у 2019 році.
На початку 2021 року надії Кремля не виправдалися. Зеленський розправився з представниками проросійських інтересів в Україні шляхом закриття проросійських телеканалів та запровадження санкцій проти Віктора Медведчука – українського олігарха, близького до Путіна.
Путін продемонстрував своє розчарування Зеленським під час тривалої зустрічі з Беннетом, новим прем’єр-міністром Ізраїлю, у жовтні 2021 року. Беннет зазначив, що Зеленський зацікавлений у зустрічі з Путіним віч-на-віч.
«Мені нема що обговорювати з цією людиною. Що він за єврей? Він сприяє розвитку нацизму», – відповів Путін, за свідченнями двох людей, які чули розмову.
Деякі західні чиновники вважають, що на той момент Путін, можливо, вже вирішив розпочати війну. Але у Росії таку ймовірність тоді ніхто не сприймав серйозно. Всі були впевнені, що Путін блефує.
Одним із таких скептиків був Костянтин Ремчуков. Як голова виборчої кампанії 2018 року мера Москви Сергія Собяніна – колишнього голови адміністрації Путіна – він відчував достатньо оптимізму, щоби радісно оголосити своїй дружині за тиждень до повномасштабного вторгнення: «Лєно, не буде війни!». Того дня він провів двогодинні зустрічі з кількома високопоставленими військовими. Замість того, щоби виказати якусь стривоженість чи напругу, вони жартували про стрункість Ремчукова, питали, як йому вдалося так схуднути і невимушено обговорювали плани на відпустку.
Після того, як він прийшов додому і описав зустрічі своїй дружині, вона, за його словами, поцілувала його і сказала: «Яке щастя!».
Американці ж, навпаки, боялися гіршого.
22 лютого, за два дні до вторгнення, міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба відвідав Пентагон і заявив, що його країні вкрай потрібні «Стінгери». Міністр оборони Ллойд Остін III запитав, як український уряд планує продовжувати працювати після російського вторгнення. «Якщо вас виштовхнуть з Києва, куди ви поїдете?», – спитав він. Кулеба відповів: «Я не можу про це говорити. Ми навіть не будемо про це говорити чи думати».
Незабаром до них приєднався генерал Марк Міллі, голова Об’єднаного комітету начальників штабів. Він виступив з промовою, яку високопоставлений американський оборонний чиновник лаконічно описав як «ти помреш».
«Вони прибудуть до Києва за кілька днів. Насуваються танки, колони з’єднань. До цього потрібно бути готовим. Ви повинні бути готові. Якщо ні, це буде бійня», – сказав Міллі.
Поки генерал Міллі говорив, Кулеба та члени його делегації «відкинулися на стільці, витріщивши очі», розповів Остін. Він почувався дещо некомфортно через такі застереження генерала Міллі на адресу українського міністра закордонних справ і підбадьорливо зазначив: «Ми зробимо все можливе, щоби допомогти».
Українські військово-повітряні сили проводили спільні навчання із країнами-членами НАТО з 2011 року і партнерство поглибилося після того, як Росія захопила Крим у 2014 році. Остерігаючись нового вторгнення, вони провели бойові навчання в Україні та Каліфорнії, готуючи українців до боротьби з технологічно сильнішим ворогом. У лютому для підтримки українців на авіабазі Рамштайн у Німеччині була створена таємна група ВПС США та Національної гвардії під назвою «Сірий вовк».
Однак генерал Міллі все ще мав серйозні сумніви щодо готовності України. Тієї зими він ходив залами Пентагону з величезною картою України і слухав зловісні прогнози американських спецслужб щодо планів вторгнення Росії.
«В його очах – войовничий блиск»
Багато людей у Москві також повільно осмислювали реальність. Затулін, давній соратник Путіна у російському парламенті, сказав, що вперше здогадався, що президент серйозно налаштований щодо вторгнення, у середині лютого. Хоча Затулін відомий як провідний експерт з питань України, він сказав, що з ним ніколи не консультувалися щодо такої можливості.
Навпаки, Затулін сказав, що 15 лютого у нього було заплановано звернення до російського парламенту від імені партії Путіна «Єдина Росія», яке повинно було сигналізувати, що вторгнення не буде, якщо тільки Зеленський сам не піде у наступ на сході України. Але буквально за п’ять хвилин до початку засідання, за словами Затуліна, він отримав повідомлення від помічника: керівництво партії скасувало його виступ.
«Я не був готовий до такого повороту подій. Все, що пов'язано з цим рішенням, виявилося несподіванкою не тільки для мене, а й для багатьох людей при владі», – сказав Затулін.
Пєсков, речник Путіна, наполягав, що дізнався про вторгнення лише тоді, коли воно почалося. Так само Антон Вайно, голова адміністрації Путіна, та Олексій Громов, впливовий радник Путіна з питань медіа, наполягають, що не знали про це нічого заздалегідь.
Найкраще, що могли зробити старші помічники, це спробувати прочитати мову тіла Путіна. Деякі із занепокоєнням повідомили, що «в його очах – войовничий блиск», – сказала особа, наближена до Кремля.
Сергій Марков, довірена особа Путіна, сказав, що на тлі нарощування Росією угруповання на кордонах з Україною, один заступник міністра запитав його, чи знає він, що станеться.
«Це означає, що заступнику міністра ніхто не сказав. Навіть деяким членам Радбезу Росії не сказали до останнього моменту», – зазначив Марков.
Багато еліт дізналися про все надто пізно.
Андрій Мельниченко, мільярдер, (основний бенефіціар міжнародного виробника добрив Єврохім і вугільно-енергетичної компанії СУЕК (Сибірська вугільна енергетична компанія), – «Главком») розповів, як він прокинувся того дня від новин про «божевілля» в Україні. Як було раніше заплановано, того дня він вирушив на зустріч у Кремль. У передпокої приголомшені магнати жували бутерброди, чекаючи на результати своїх мазків на коронавірус, щоби отримати дозвіл дихати одним повітрям з Путіним.
Коли Путін нарешті з'явився, він сказав мільярдерам, що у нього не було іншого виходу, крім як вторгнутися.
«Те, що сталося, на мій погляд, є ірраціональним. Це був шок», – так описує свою реакцію Мельниченко.
Інший магнат пригадує, як зрозумів, що вже надто пізно, коли Путін всадив їх перед телекамерами. Суть полягала у тому, щоби «покрити всіх тим дьогтем», сказав він, «аби усі були під санкціями».
Мельниченко та інші бізнесмени, які з’явилися з Путіним того дня перед телекамерами, потрапили під санкції Заходу у наступні місяці.
Коли українці згуртувалися, щоби відбити наступ росіян, російські офіцери розвідки надіслали державним ЗМІ інструкції, як зобразити російські війська щедрими тріумфаторами, що рятують цивільне населення. Головна служба безпеки Росії, ФСБ, працювала рука об руку з військовими та державним телебаченням, щоби створити ілюзію успіху і приховати слабкі сторони.
Поразки ставали звершеннями, ніби відбиваючись у кривому дзеркалі. Коли російські війська відступали з-під Києва у березні, ФСБ героїзувала російський спецназ, стверджуючи, що він зупиняв українців, які тероризували проросійське мирне населення. У деяких випадках росЗМІ навіть вживали таке формулювання, щоби приховати джерело інформації: «Джерело, близьке до силових структур РФ»
Повідомлення, зібрані з десятків тисяч електронних листів, показують, що принаймні один двигун російської війни працював безперебійно – це пропагандистська машина. Коли почалося повномасштабне вторгнення, ця машина применшувала російські звірства, підтримувала теорії змови та намагалася зобразити українські війська такими, що залишають свої позиції.
У реальності ж працівники державних ЗМІ майже не розуміли, що насправді відбувається. Журналіст державного телебачення сказав в інтерв’ю, що аж до квітня джерела у Кремлі все ще запевняли його, що війна закінчиться за кілька днів.
«Завтра вранці буде заява», – пригадав журналіст слова одного зі своїх джерел, але наступного дня виявилося, що це брехня.
У той час як державні мовники продовжували давати оптимістичні оцінки, Путін приватно визнав, що його армія відчуває труднощі. Під час зустрічі у березні із Беннетом, коли Путін визнав, що війна буде «набагато складнішою, ніж ми думали», він повернувся до теми, на якій зациклений: його – Путіна – місце в історії Росії.
«Я не буду російським лідером, який стояв осторонь і нічого не робив», – сказав він Беннетту, за словами двох людей, знайомих із діалогом.
Поки Путін думав, що розвиває армію, вона деградувала
Путін був переконаний, що Захід може загрожувати майбутнім поколінням росіян. Він витратив роки на підготовку саме до такого зіткнення, виділив сотні мільярдів доларів на російську армію, нібито на її модернізацію та викорінення корупції, яка підірвала збройні сили у 1990-х роках.
Але хоч Росія і досягла значного прогресу, за словами західних офіційних осіб, за часів Путіна зберіглася культура хабарництва та шахрайства, яка найвищою чеснотою визнавала лояльність до керівництва. Результатом стала суміш із елітних військ і пошарпаних призовників, передових танків і батальйонів, які були потужними лише на папері.
«Всі крали і брехали. Це була радянська, а тепер російська традиція», – сказав полковник Вайдотас Малініоніс, литовський командир у відставці, який служив у радянській армії у 1980-х роках. Роздивляючись супутникові знімки армійського табору, де він служив, він зазначив, що старі казарми та їдальня не мають жодних ознак модернізації, а кілька будівель взагалі розвалилися. «Не було взагалі ніякої еволюції, лише регрес», – сказав він.
Європейські, американські та українські офіційні особи застерігали від недооцінки Росії, кажучи, що вона посилила свою військову міць після вторгнення у Грузію у 2008 році. Міністр оборони РФ нібито провів «капітальний ремонт» збройних сил, примусово відправив у відставку близько 40 тис. офіцерів і намагався забезпечити більше фінансової прозорості.
«Він нажив собі багато ворогів», – сказала Дара Масікот, дослідниця RAND, яка вивчає російську армію.
Потім, у 2012 році, цей міністр, відповідальний за виведення армії з пострадянського занепаду, потрапив у корупційний скандал. Путін замінив його на Сергія Шойгу, який не мав військового досвіду, але вважався відданою йому людиною.
«Росія винесла багато уроків із грузинської війни і почала відбудовувати свої збройні сили, але значна частина модернізації була просто показухою», – сказав Гінтарас Багдонас, колишній керівник військової розвідки Литви.
Для створення ілюзії щодо успішності російських реформ, залучали контрактників, як-от колишнього капітана російської армії Сергія Храбрих. За його словами, у 2016 році йому зателефонував заступник міністра оборони. Планувалося, що офіційна делегація відвідає навчальну базу одного з головних танкових підрозділів Росії – Кантемирівської танкової дивізії. На модернізацію бази були виділені мільярди рублів, каже Храбрих, але більшість грошей випарувалась і зроблено не було майже нічого. За його словами, до прибуття делегації міністр благав його перетворити руїни на сучасне приміщення.
«Делегацію потрібно було провести територією і показати, що Кантемирівська дивізія найкрутіша», – сказав Храбрих. Йому дали близько $1,2 млн і місяць на виконання робіт.
Оглядаючи базу, Храбрих був приголомшений її занедбаністю. Міністерство оборони називало танкову дивізію підрозділом, який захищатиме Москву у разі вторгнення НАТО. Але бараки були недобудованими, картину доповнювали великі діри у стелі. З тонкого стовпа звисав клубок електричних дротів.
«Майже все було зруйновано», – сказав він.
Храбрих розповів, що до прибуття делегації він швидко побудував дешеві фасади та розвісив банери, вкриті зображеннями танків і лозунгами про те, що армія «з кожним роком стає сильнішою та міцнішою», аби замаскувати найбільш кричущі недоліки. Під час екскурсії, за його словами, відвідувачів вели маршрутом через найкращу частину бази і тримали подалі від туалетів, у яких ще не було ремонту.
Після початку вторгнення в Україну Кантемирівська дивізія була розбита українськими військами. Екіпажі шкутильгали геть, багато їхніх танків були покинуті або знищені.
За останні роки російська прокуратура переслідувала тисячі офіцерів та інших осіб за корупцію: одного полковника звинуватили у розтраті грошей, призначених на автомобільні акумулятори, іншого – у шахрайстві щодо мобільних кухонь. Заступника начальника Генштабу звинуватили у розкраданні радіотехніки, а генерал-майора засудили до тюремного ув'язнення.
У 2019 році головний військовий прокурор Росії заявив, що за минулий рік понад 2800 офіцерів були притягнуті до дисциплінарної відповідальності за корупційні порушення.
Американські офіційні особи помітили, що значна частина російського обладнання, яку армія використовувала під час вторгнення, була виготовлена погано або її взагалі бракувало. Шини на колісних транспортних засобах розсипалися, солдати не мали одягу та основних речей.
Але ще більш значущим, ніж корупція, на думку чиновників і аналітиків, було те, як Путін принципово неправильно розумів свою власну армію. Фактично Росія 20 років готувалася до кардинально іншого виду війни. Вона не підготувала свою армію до вторгнення та окупації такої великої та могутньої країни, як Україна, кажуть експерти. Натомість Росія готувала свою армію, щоби утримувати сили США та НАТО, завдаючи максимальної шкоди здалеку.
Центральним моментом у цій стратегії була низка форпостів – Калінінград на Балтиці, Крим у Чорному морі та сирійський порт Тартус на Середземному морі, для використання ракет великої дальності. У разі конфлікту Росія мала намір осліпити ворога і знищити його на відстані, заявили американські чиновники.
На відміну від більш обмежених кампаній у таких місцях, як Сирія, або великої гіпотетичної війни з НАТО, яку РФ давно планувала, вторгнення в Україну було просто «не тим, для чого були призначені російські військові», – вважає Клінт Річ, дослідник RAND.
Іншими словами, Кремль вибрав «найдурніший» із усіх потенційних військових варіантів, намагаючись захопити Україну, заявив генерал Кирило Буданов, голова української військової розвідки.
За словами офіційних осіб, Росія не навчила свою піхоту, авіацію та артилерію працювати узгоджено, швидко рухатися. У неї не було чіткого плану Б після провалу походу на Київ, а командири довго боялися повідомляти своєму начальству погані новини.
«Колективна система кругового взаємного самообману – це герпес російської армії», – написав у червні у Telegram командир проросійських бойовиків Олександр Ходаковський.
Провали довели проросійських військових блогерів до точки кипіння. Ще будучи вболівальниками війни, вони почали відкрито критикувати виступ Росії.
«Я довго мовчав, – заявив у травні блогер Юрій Подоляка після того, як сотні військових загинули під час переправи через річку. – Через дурість – підкреслюю, через дурість російського командування була знищена принаймні одна батальйонна тактична група, можливо, дві».
Зрештою лють дійшла до самого Путіна. На полях своєї щорічної економічної конференції у Санкт-Петербурзі у червні президент провів зустріч із блогерами. Ті засипали Путіна повідомленнями та скаргами з фронту.
«Це була дуже конкретна розмова, яка для нас стала несподіванкою, – розповів один із присутніх. – У нас ніколи не було таких розмов».
Цій людині здалося, що російські спецслужби використовують блогерів, аби перекласти провину за невдачі у війні на Міністерство оборони. Затулін, союзник Путіна у парламенті, наполягав, що він підтримує війну, але констатував, що розпочалася «гра у звинувачення».
«Звичайно, певною мірою зараз у нас є елемент того, що всі хочуть звалити відповідальність на когось іншого, – визнав Затулін. – Але я вважаю, що основні прорахунки допустили Міноборони та Генштаб».
Міф про другу армію світу зруйновано
Руслану було 54 роки, він воював в Україні і просто на ходу вчився володіти зброєю. У його рюкзаку були роздруківки з «Вікіпедії», як користуватися виданою йому рушницею. Він також носив фотографії українських командирів з червоним штампом «розшукується».
Зі своєю рушницею, пачкою паперів і копією російського паспорта у наплічнику Руслан був одним із тисяч погано навчених, недостатньо споряджених людей, яких відправили утримувати частину території, захоплену Росією. Коли українці пішли у контрнаступ, таких як Руслан було знищено під час хаотичного відступу.
Понад 50 сторінок російських документів, зібраних у трьох містах Харківської області та розглянутих The New York Times, свідчать: російським піхотинцям прийшлося дуже важко у бою.
У документах детально описано, як Росія покладалася на резервні сили, багато з яких були бійцями-сепаратистами з ОРДЛО, щоби утримати територію, поки регулярна російська армія продовжить наступ. Одним із них був 202-й стрілецький полк «ЛНР», він налічував майже 2 тис. осіб. На десятках сторінок розповідається про страждання цього підрозділу через відсутність теплого одягу і черевиків. Кільком солдатам було за 50 років, в одного з них сталася «серцева недостатність». Один із наймолодших, 20-річний Володимир, отримав «обмороження нижніх кінцівок» і помер.
Росія почала покладатися на такі потерті, недосвідчені війська після кількох місяців тактичної боротьби, яка більше нагадувала 1917-й ніж 2022 рік. Командири посилали війська у зону дії важкої артилерії, іноді захоплюючи кілька кілометрів території, але ціною жахливих втрат.
Американські чиновники рано зрозуміли, що вони значно переоцінили російську армію. Бойовий дух рядових солдатів був настільки низьким, що Росія почала переміщувати своїх генералів на передову, аби його зміцнити. Але генерали зробили смертельну помилку: вони розташувалися поблизу антен і комунікаційних решіток і їх було легко знайти. Україна почала вбивати російських генералів, але ризиковані візити росіян на передову тривали. Нарешті, наприкінці квітня, начальник російського генштабу генерал Валерій Герасимов склав таємні плани поїхати на передову особисто.
Американські офіційні особи сказали, що приховали цю інформацію від українців, побоюючись, що вони завдадуть удару. Вбивство генерала Герасимова могло би різко загострити конфлікт, заявили офіційні особи. Українці все одно дізналися про плани Герасимова, проте високопоставлені американські чиновники попросили скасувати атаку.
«Ми попросили їх не робити цього, – сказав високопоставлений американський чиновник. – Ми сказали: Гей, це вже занадто».
Повідомлення надійшло надто пізно. Українські військові повідомили американцям, що вони вже розпочали атаку на позиції генерала. Десятки росіян загинули під час удару, проте Герасимов до них не входив. Після цього російські воєначальники скоротили свої візити на фронт.
Армія РФ і «вагнерівці»
Євген Пригожин – довірена особа Путіна, відомий тим, що його ПВК «Вагнер» брала участь у заворушеннях на Близькому Сході, в Африці, а зараз воює в Україні. Пригожин вербує новобранців у російських тюрмах. Він обіцяє помилування в’язням, які повернуться з України живими. За його словами, ті, хто не повернеться, «будуть поховані на алеях героїв».
Він також попередив: будь-хто, хто думає дезертирувати зі своїх сил в Україні, буде розстріляний.
Розрахунок Путіна на найманців і в’язнів є однією з найбільш незвичайних рис його війни в Україні.
Окрім найманців Пригожина, існує також росгвардія, яку контролює колишній охоронець Путіна Золотов. Ще однією, по суті приватною армією, командує Рамзан Кадиров.
«Не було єдиного командування, штабу, концепції, не було єдиного планування дій і командування», – сказав генерал Івашов, російський офіцер у відставці, який попереджав, що війна закінчиться поразкою.
Розрізнені російські війська вели відкритий спаринг. Після того, як наприкінці літа російські війська вийшли з північного сходу України, Кадиров закликав понизити відповідального генерала Лапіна до рядового та відправити на фронт, «щоб кров’ю змив свою ганьбу». Вставив свої п’ять копійок і Пригожин: «Всі ці виродки повинні йти з автоматами босими на фронт».
Публічне вказування пальцями посилило відчуття безладу всередині російської армії. Путін змінив кількох вищих воєначальників, але застопорився перед Шойгу, своїм міністром оборони, і генералом Герасимовим, начальником генерального штабу Збройних сил, тому що їх звільнення означало би публічне визнання, що війна йде погано.
Влітку, після сварки на полі бою у Запорізькій області, командир російського танку погнав свій танк Т-90 не на ворога, а на групу російської гвардії, обстрілявши їхній блокпост і підірвавши його, розказав Фідар Хубаєв, описуючи себе як російського оператора безпілотника, який був свідком цього епізоду.
З усіх російських військових сил, що вторглися в Україну, «Вагнер» Пригожина став ключовим. Про його армію знімають сюжети на російському телебаченні, а у листопаді випустили документальний фільм під назвою «Вагнер: Контракт з Батьківщиною». Його показав телеканал RT, один з головних пропагандистських рупорів Кремля.
У перші п’ять місяців війни публічно майже не згадувалося про участь «Вагнера» у війні в Україні. Наприкінці літа, коли російська армія почала занепадати, Пригожин опинився у центрі уваги. Після багатьох років заперечення будь-яких зв’язків з ПВК «Вагнер», Пригожин раптом став публічним, показово відвідував своїх військових в Україні, роздавав медалі, відвідував похорони і розказував про незалежність своєї армії на полі бою.
«Вагнер» майже завжди бореться сам», – зазначив він у дописі від 14 жовтня на сторінці своєї кейтерингової компанії у «ВКонтакте».
Аналіз The New York Times показав, що війська «Вагнера» часто мають найсучаснішу російську зброю, включаючи танки, винищувачі та термобаричні ракетні установки.
Пєсков, речник Кремля, заперечував розкол між окремими бойовими підрозділами, наполягаючи, що всі вони підпорядковуються вищому російському військовому командуванню. За його словами, популярність Пригожина та Кадирова є лише результатом їхніх зусиль зі зв’язків з громадськістю.
«Хтось більш активний в інформаційному просторі, хтось менш активний, – сказав Пєсков. – Але це не означає ніякої, скажімо так, незалежності».
Незважаючи на свою зброю та браваду, «Вагнеру» важко на полі бою. Деякі українські військові кажуть, що це грізний ворог. Проте протягом майже шести місяців війська «Вагнера» безуспішно намагаються захопити невелике промислове місто Бахмут на сході Донецької області.
У війні загинули сотні військовослужбовців «Вагнера», а кілька винищувачів групи було збито. Засуджені, яких завербував Пригожин, здаються не більш ніж гарматним м’ясом і складають переважну більшість втрат серед військ «Вагнера», згідно з оцінкою військової розвідки України, яка у жовтні заявила, що близько 8 тис. військових «Вагнера» воюють в Україні.
«Путін воює так, ніби проживе 200 років»
Протягом більшої частини війни російські війська утримували місто Херсон – єдину регіональну столицю, яку вони захопили з початку вторгнення. Але у листопаді росіяни вийшли з міста. Поразка була особливо болючою, оскільки Росія намагалася асимілювати населення Херсона та викорінити українську ідентичність.
Деякі солдати відчули, що їх принесли у жертву лицемірні командири, які намагалися врятуватися.
«Вас можуть засудити, якщо ви залишите свою позицію, – сказав один солдат, розповідаючи про попередження, яке він отримав від командира. – Тоді, у біса, уяви собі. Коли почався мінометний обстріл, ти знаєш, як швидко вони пішли? Його колеса навіть не застрягли у багнюці».
У Москві також існують обмеження на критику «спецоперації».
«Ми дивимося один на одного, але сказати щось неможливо», – повідомив один із колишніх довірених осіб Путіна, описуючи атмосферу у владних коридорах.
Тіньков, колишній магнат, який заснував один із найбільших російських банків, написав у квітні в Instagram, що війна була «божевіллям», і розкритикував Путіна в інтерв’ю The New York Times. «Чому після мене ніхто не висловився?» – обурюється він.
Один видатний російський громадський діяч, який у приватній розмові називав війну «катастрофою», пояснив своє мовчання цитатою з радянського поета Євгена Євтушенка: мовляв, у дні Галілея інший вчений також добре знав, що Земля обертається навколо Сонця, але йому доводилося годувати велику сім’ю.
Тримаючи російські кордони відкритими, Путін дозволив росіянам, найбільш незадоволеним війною, залишити країну. Санкції Заходу не налаштували, принаймні публічно, проти Путіна еліту.
«У підручниках це називають політичним тероризмом», – сказав Мельниченко, мільярдер із виробництва вугілля та добрив. Він заявляє, що був покараний за російське вторгнення несправедливо.
Італійці заявили, що конфіскували його 468-футовий вітрильник із підводним спостережним пунктом у кілі. Також санкції змусили його покинути свій давній дім у Швейцарії. Зараз він проводить час на білих диванах у фойє розкішного готелю у Дубаї.
Мельниченко виступив із завуальованою критикою вторгнення, заявивши, що «будь-яка війна жахлива і чим швидше вона закінчиться, тим краще». Але він наполягав, що безсилий зробити що-небудь, аби прискорити її кінець. Путін бачить себе на троні і далі. У червні він порівнював себе з Петром Першим, який «повертає» і «зміцнює» російські землі. Путін очікує, що Захід колись визнає і його завоювання, як визнав завоювання Петра І.
Наприкінці листопада, у своїй підмосковній резиденції, Путін зустрівся з матерями російських солдатів. Це було відлуння одного з найгірших моментів його перебування на посаді: його зустрічі із сім’ями моряків затонулого підводного човна «Курськ», коли заплакана жінка спитала Путіна: «Де мій син?».
Тепер Кремль ретельно запобігає таким щирим виливам горя. Навколо довгого столу з окремими чайниками для підібраних жінок, серед яких були державні службовиці та прокремлівські активістки. Путін не виявляв жодного каяття за те, що посилав росіян на смерть. Зрештою, він заявив одній жінці, яка розповіла, що її сина вбили в Україні, що щороку десятки тисяч росіян гинуть у ДТП і через зловживання алкоголем.
«Деякі люди взагалі чи то живуть, чи то не живуть… І як вони помирають: від горілки чи ще від чогось, – сказав Путін. – Але ваш син жив. Він досяг своєї мети».
Іншій матері він розповів, що її син не тільки боровся з «неонацистами» в Україні, а й виправляв помилки після розпаду Радянського Союзу, коли Росія «з ентузіазмом потурала тому», що Захід «намагається контролювати нас».
«У них інший культурний код, – сказав Путін. – Вони там мають десятки гендерів…».
Це був яскравий прояв реваншистської політики Путіна. Але кілька людей, які знали його десятиліттями, не вважають, що він став ірраціональним.
«Він не божевільний і не хворий, – сказала людина, яка знає Путіна з 1990-х років. – Він абсолютний диктатор, який ухвалив неправильне рішення. Розумний диктатор, який ухвалив неправильне рішення».
Путін кілька разів натякав, що зараз він готовий «відмотати плівку назад». Минулого місяця директор ЦРУ Бернс, вперше після вторгнення, зустрівся з Сергієм Наришкіним, директором Служби зовнішньої розвідки Росії. Зустріч у штаб-квартирі турецької розвідки в Анкарі відбулася з метою відновити пряму особисту лінію зв’язку між Вашингтоном і Москвою, але тон зустрічі не був тоном примирення. За словами присутніх високопосадовців, Наришкін сказав, що Росія ніколи не здасться, скільки би військових вона не втратила на полі бою.
Цього місяця Україна попередила, що Росія може сконцентрувати війська та озброєння для початку нового наступу до весни.
Світ також обговорює готовність Путіна застосувати ядерну зброю в Україні. Люди, які його знають, не відкидають цю можливість, але вони також вірять, що Путін розраховує перемогти Захід і Україну у довгостроковому неядерному випробуванні. Як сказав один високопоставлений чиновник з розвідки НАТО, російські генерали «визнають некомпетентність, відсутність координації, відсутність підготовки, усі вони визнають ці проблеми». Тим не менш, вони, здається, впевнені у «кінцевій перемозі», тому що, як сказав чиновник, «Путін вважає, що це гра у кліпання між ним і Заходом, і він вірить, що Захід кліпне першим».
Путін уже продемонстрував спроможність до ведення довгострокової гри, погоджується Тіньков, зазначивши, що російський лідер витратив десятиліття, аби збити російську еліту з толку.
«Він повільно перегравав усіх, тому що він мав необмежений час, – сказав Тіньков. – Він досі поводиться на цій війні так, ніби у нього є необмежена кількість часу, ніби він планує жити 200 років».
Усередині країни тиск на Путіна є досить слабким. При всіх втратах, яких зазнала його армія, значних повстань серед російських військ не було. Навіть щойно мобілізовані не влаштовують серйозних протестів.
Олександр, солдат, призваний до 155-ї частини морської піхоти, досі розлючений тим, як його та його товаришів закинули в Україну з невеликою кількістю набоїв для старих гвинтівок і змусили жити у корівнику. За його словами, командири відверто збрехали, сказавши, що вони їдуть на додаткову підготовку, хоча насправді їх відправили на передову, де більшість загинули або отримали важкі поранення.
Після кількох місяців боїв у листопаді Росія оголосила, що нарешті захопила Павлівку, але солдати сказали, що це коштувало величезних витрат.
Олександра призвали у вересні, разом із друзями дитинства. Один з них втратив обидві ноги. Ще один загинув. Олександр отримав струс мозку. Але коли його випишуть з лікарні, він, за його словами, охоче повернеться воювати в Україну.
«Так нас виховують, – сказав він. – Ми виросли у нашій країні, розуміючи, що неважливо, як країна ставиться до нас. Можливо, це погано. Можливо, це добре. Можливо, є речі, які нам не подобаються у нашому уряді. Але коли виникає така ситуація, ми встаємо і йдемо».
Автори: Аарон Кролік, Адам Сатаріано, Алан Юхас, Ендрю Хіггінс, Карлотта Галл, Крістіан Тріберт, Ерік Шмітт, Хелен Купер, Іван Нечипуренко, Джуліан Барнс, Микола Пономаренко,Наталія Єрмак, Олег Матснев, Паул Мозур, Ронен Бергман, Станіслав Козлюк, Валері Хопкінс
Джерело: The New York Times
Переклад: Наталія Сокирчук, «Главком»
Коментарі — 0