Рубен Меграбян: Росія все зробить, щоб вірменська революція зазнала краху
Прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян 17 серпня ввечері збирає мітинг з нагоди 100 днів роботи свого уряду. «Стоденний Рубікон» Кабміну - привід лише формальний. Лідер оксамитової революції знову апелює до вулиці, демонструючи свою рішучість, в тому числі, і Москві…
Попри всі декларації про незмінність стратегічного партнерства, відносини з Росією у Єревана можна охарактеризувати як зіпсовані. Причин тому кілька. Останнім подразником для Москви стали арешти екс-президента Вірменії Роберта Кочаряна й, особливо, генсека ОДКБ Юрія Хачатурова (призначений за квотою Вірменії) зі звинуваченнями в загибелі 10 людей під час протестів 1 березня 2008 року...
Тоді протести захлинулися. До влади прийшов наступник Кочаряна - Серж Саргсян, якого через десять років вдалося повалити шляхом безкровної «оксамитової революції». З цим, судячи з усього, Москва миритися не згодна.
«Главком» звернувся за коментарем до Рубена Меграбяна, політолога, експерта Вірменського Інституту міжнародних відносин і безпеки, редактора російськомовної версії інформаційного порталу «Аравот» (Єреван).
Необхідно виходити з того, що розслідування трагедії 1 березня 2008 було однією з обіцянок нового прем'єра під час «оксамитової революції». А Юрій Хачатуров є одним із головних фігурантів тих подій - і власне 1 березня, і періоду, що передував трагедії. Нинішня його посада очільника ОДКБ суті справи не міняє. Тоді він займав посаду начальника Єреванського військового гарнізону. Наказом міністра оборони №0038 під грифом «Цілком таємно» від 23 лютого 2008 року роль координатора з виконання указу верховного головнокомандувача (Роберта Кочаряна) з наведення порядку в Єревані покладалася саме на Юрія Хачатурова як на начальника гарнізону.
Хачатурову і через десять років було що сказати слідству. Тому запобіжний захід у вигляді арешту виглядав абсолютно логічним. Однак суд дуже оперативно прийняв рішення випустити Хачатурова під заставу. Відзначимо, що реакція Москви на всіх рівнях була дуже жорсткою. Наприклад, це супроводжувалося різкою заявою міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова. Він недвозначно дав зрозуміти, що Росія не змириться з тим, що Вірменія не тримає своїх обіцянок про непереслідування своїх політичних опонентів. Заява у множині стосовно опонентів мала на увазі і екс-президента Кочаряна, і Хачатурова. Є ще екс-міністр оборони Мікаел Арутюнян – безпосередній учасник і винуватець тих подій. Але він зараз в бігах (переховується в Росії), оголошений у міжнародний розшук.
Часто доводиться чути, що нинішня вірменська влада «поспішила», не прорахувала реакції Москви, не відкликала для початку Хачатурова з посади генсека блоку перед арештом... Із порушенням певних процедурних питань, мабуть, погодитись можна. Однак стосовно «поспішила» - мені ці претензії незрозумілі. Хіба ці арешти потрібно було узгоджувати з Москвою? Тут важливо визначитися, в якій логіці ми розглядаємо ці процеси. Якщо ми вважаємо, що Вірменія для вирішення всіх своїх внутрішніх питань має запитувати «високого дозволу» Росії, - тоді Єреван, безумовно, поспішив. Якщо ж мова про виконання обіцянки розкрити реальний злочин без терміну давності, - то тут дії влади логічні. А наскільки влада була підготовлена до реакції Росії, наскільки були дотримані процедури зміни генсека ОДКБ за квотою Вірменії - це питання суто другорядні.
Під безпосереднім тиском з боку Москви слідом за Хачатуровим був звільнений і президент Роберт Кочарян, який вже встиг недвозначно позиціонувати своє повернення в політику. Багато хто вже встиг заявити, що справи проти політичних топ-фігур з минулого, а відповідно і переформатування еліт для нової команди закінчилося «фальстартом». Але, як на мене, це занадто спрощений підхід.
Картина є набагато складнішою. По-перше, влада зараз діє в рамках передвиборної логіки. Не за горами позачергові парламентські вибори, а нинішнє прем'єрство Пашиняна є перехідним. Спроби піднімати політичні ставки з виконання революційних обіцянок зрозумілі. По-друге, у вірмено-російських відносинах спостерігається глибока криза, які б декларації не лунали останнім часом. Причому ця криза з абсолютно незрозумілими перспективами її вирішення.
У цих умовах владі важливо залишатися владою, використовувати її важелі, адже половинчасті, незакінчені рішення для неї в цих умовах можуть виявитися згубними. Очевидно, що в «справі 1 березня 2008-го» всю, принаймні політичну відповідальність за те, що сталося, несе Роберт Кочарян, якого апеляційний суд звільнив прямо в залі засідань. І тепер питань більше, ніж відповідей. Тепер до кінця не зрозумілими є наступні кроки влади. Заявляється, що генпрокуратура збирається оскаржити рішення про звільнення Кочаряна в касаційному суді. До цього вже готуються й адвокати екс-президента.
На інші питання за логікою прем'єра відповідь має дати мітинг 17 серпня. Показово, що заклик Нікола Пашиняна вийти на цей мітинг вперше прозвучав буквально на наступний день після відомої заяви Сергія Лаврова. Слова глави російського МЗС були розцінені - і пресою, і експертним середовищем - як втручання у внутрішні справи Вірменії і прямий тиск на роботу вірменського правосуддя. Отже, прем'єр знову вирішив апелювати до вулиці. Але вулиця - це важіль, безумовно, дієвий, але він не абсолютний, постійно його експлуатувати не вийде.
Все це відбувається на тлі очевидних кроків Росії, спрямованих на те, щоб вірменська революція зазнала краху в тому чи іншому вигляді. Думка про те, що Кремль «проковтнув» чи «проковтне» таку безкровну зміну влади в Єревані, є помилковою. У Москви безліч важелів тиску на Єреван - від економіки до загравання з Азербайджаном в питанні Нагірного Карабаху (що ми зараз і спостерігаємо).
Чергове звернення до вулиці - це ще й знак, що новій владі поки не вдалося вирішити питання структурування своєї політичної опори напередодні нових парламентських виборів. Цю проблему ще треба буде розв'язати. Єдине, чи вистачить на це часу...
Підготував Володимир Копчак, спеціально для «Главкома», Тбілісі
Коментарі — 0