«Успіхи» дипломатії Путіна. Сухий підсумок

Нещодавня істерика голови інформаційного департаменту МЗС Росії Марії Захарової щодо доповіді оборонного комітету парламенту Великої Британії, в якому уряду Її Величності пропонується розширити та поглибити антиросійські санкції, свідчить про певну розгубленість у панівних колах РФ, пов’язану із кризою зовнішньополітичного курсу Кремля.  Звісно, з точки зору стороннього спостерігача, який підпав під випромінювання російської пропаганди, оцінка нинішніх позицій Росії (як у формі ейфорії, так і паніки) як кризи може видатися дивною. Але за іронією долі Москва потрапила до пастки, яку пророкувала Вашингтону, а саме –перенапруження та розтягнення «імперських» ресурсів (imperial overstretch).

У той час як Обама зменшував диспропорції, що виникли за часів «хрестових походів» Джорджа Буша-молодшого , Путін проводив цілком відмінну політику. Це далося взнаки під час його візиту до Фінляндії, де російський диктатор із подивом для себе стикнувся з політичною недовірою, глузуванням ЗМІ та навіть пікетами прихильників України. Адже ще три роки тому Фінляндія була абсолютно проросійськи налаштована. Ще з часів СРСР цю нейтральну державу об’єднували тісні й розгалужені господарські та історико-культурні зв’язки з РФ.

Сьогодні Фінляндія прагне до НАТО, а коментарі Путіна про російські війська, які нібито було відведено від фінського кордону на 1500 км (?!) углиб території РФ, шокували фінську громадськість. По-перше, це неправда. По-друге, звучить як погроза. І по-третє, суспільство цієї північної держави, хоча й зазнало останніми роками  інформаційного впливу російської пропаганди, але успішно протистояло відвертій та прихованій дезінформації «засобів масованої пропаганди» Москви. Путін у Фінляндії зазнав цілковитого фіаско: навіть найбільш наївні політики та виборці в Суомі всерйоз замислилися про НАТО (свою роль також відіграло висловлювання Сергія Лаврова  стосовно того, що «Росія ніколи не атакуватиме країну НАТО»).

Напруженість зростає також загалом у Балтійському регіоні. З одного боку, у відповідь на російські провокації (зокрема й українсько-російсько-білоруському кордоні) військові навчання НАТО відбуваються практично постійно. З іншого боку, Польща та країни Балтії виступають єдиним, непохитним фронтом у європейських справах (а також максимально співпрацюють з Україною, що стала жертвою російської агресії), а із Норвегією – в євроатлантичних. З огляду на те, що в Польщі за часів раннього Дональда Туска вимальовувалося ледь не взаєморозуміння з Росією, а  в Латвії існує потужна проросійська партія, цю напруженість не можна ігнорувати. При цьому питання приєднання до НАТО вивчає не тільки Фінляндія, але і Швеція. Під час навчань, зокрема, відпрацьовують такі операції, як блокада ексклаву ймовірного супротивника. А Росія тепер – імовірний супротивник. Колеса гігантської військово-політичної машини Альянсу почали не лише крутитися, але й набирати швидкість. Заспокійливі заяви про небажання війни – зрозумілі, адже НАТО є оборонним союзом. Між тим, нещодавні заяви німецької дипломатії Франка-Вальтера Штайнмаєра стосовно санкцій оперативно довелося коригувати секретареві кабінету. Росія раптово стикнулася із необхідністю фінансування північно-західного виміру своєї безпеки, а нова програма озброєнь, на якій наполягають військові відомства, потребує колосальних витрат, що фактично дорівнюють розмірам поточного золотовалютного запасу країни! Нинішній рівень готовності РФ до війни на Балтиці тільки-но продемонстрований розгромом всього керівництва Балтійського флоту, і версії подій варіюються від банальної недбалості, корупції та контрабанди до небезпечних інцидентів і латентного заколоту. Тому навряд чи слід розраховувати на здатність Росії протистояти НАТО в цьому регіоні. 

Німецький лінк  приводить нас до Центральної Європи, де пасьянс для Кремля знов складається не так, як хотілося би Путіну та його найближчому оточенню. Попри розгалужену кремлівську агентуру та її відому діяльність, Берлін спокійно продовжив санкції щодо Росії. Угорщина поводиться взагалі нелояльно, вимагаючи пришвидшити надання Україні та Грузії безвізового режиму. У Чехії неадекватний президент Земан наразився на обструкцію з боку уряду та парламенту. Дуже обережно поводиться Словаччина. Обговорюється приєднання до Вишеградської групи (формат V4+) Румунії, що посилює антиросійський сегмент у регіональній структурі. Слабкою ланкою в цьому блоці виглядає Австрія (цей історично нейтральний офшор радянської розвідки), де із виборами президента відбулася дещо специфічна історія і проросійські праві радикали отримають другий шанс восени. Утім, сумнівно, що це чимось допоможе Москві – історія із «брексітом» доводить, що справжні фінансові інтереси російської еліти дедалі більше опиняються під загрозою, а політичні фантазії застряглих у конспірології та антиглобалізмі радників Путіна не справджуються. Австрійський слід виходить на Дунай, Балкани й Чорне море.

Тут, на південному заході, справи Путіна геть кепські – Румунія й Болгарія не лише налаштовані не менш антиросійськи, ніж за часів конфліктів минулого століття, але й формують спільні підрозділи з Україною, яка воює. Більш того, саме Румунія стала черговим об'єктом для п'ятихвилинок ненависті в російському телевізорі. Росіянам накидають думку, що саме з бази системи ПРО в Девеселу вилетять ракети курсом на Москву.
Крапка, яку поставив днями сербський прем’єр Олександр Вучич у питанні європейської інтеграції «братушек» – ще одна гучна поразка Кремля, тим більше, що проросійський переворот провалився в Чорногорії, а в Македонії, здається, Москва не знайшла надійних вух. Албанія – взагалі член НАТО, а грецький політичний авангард справляє враження такого, що геть «перекувався» після вирішення певних фінансових питань із Брюсселем. Хоча Греція є однією з двох європейських країн (крім Фінляндії), яку вдалося відвідати Путіну.

Безрадісно склався для Кремля і Критський собор – «грецька партія», здається, об’єдналася остаточно і витискуватиме московську церкву в нішу розкольництва, що було очікувано. В Афінах, проте, добре розуміють, що російська любов мінлива – черговим доказом цього став землетрус у туристичному бізнесі, коли забувши про «християнські цінності» та «кримнаш», натовпи росіян побігли купляти путівки до Туреччини. Що приводить нас до Туреччини та Близького Сходу.

Поспішне замирення з Анкарою виглядає надто штучним навіть для тієї частини російського соціуму, яка звикла беззаперечно схвалювати будь-які путінські дії – воно викликало буркотіння в «патріотичних колах».

Зрозуміло, що Ердоган вирішував два питання – зниження тиску на туристичну галузь своєї країни та послаблення підтримки курдських організацій із боку Москви. Так чи інакше, але тут він святкує перемогу.  А от чого, власне, домоглася РФ? Більшість терористів, причетних до вибуху в аеропорту Стамбула, виявилися російськими громадянами, і оскільки жодних підтверджень про роль ІД так і не надійшло, можна зробити припущення про різновекторні інтриги російських спецслужб. До такого висновку підштовхує і провокаційне вкидання інформації про те, що Туреччина обговорювала можливість використання росіянами авіабази НАТО, що є абсолютною нісенітницею. Проблеми вироюються як для Путіна, так і для Ердогана – тим більше, що російські позиції в Сирії різко послабилися після розгрому асадівської коаліції під час спроби наступу на Ракку, а особливо після успішного контрнаступу антиасадівської опозиції в Латакії. Москва тепер виглядає як така сторона конфлікту, що не здатна ані допомогти Асаду зберегти владу, ані допомогти США та їхнім союзникам розтрощити ІД.  Крім того, скидається на те, що формальна зупинка російської базової операції в Сирії була пов’язана із  кроками альянсу арабських держав і Туреччини, які сконцентрували навколо Сирії угруповання близько 400 тисяч осіб, 25 тисяч танків і бронемашин, 2500 літаків і вертольотів, а також продемонстрували загрозу морської блокади узбережжя Сирії та регіональних комунікацій. Подібний контингент здатний навести лад у Сирії, та цього не робиться через конфлікт інтересів регіональних гравців. Росії серед них тепер фактично немає.

Може, Кремлю якось щастить у Центральній Азії та на Далекому Сході? Адже нібито розпочався був якийсь діалог щодо долі Курильських островів... Смішно, але здається, що Сергій Лавров втомився і почав наближатися за глибиною рефлексії до керівниці інформаційного департаменту Захарової, оскільки назвав базовий договір (Сан-Франциско, 1951 рік) щодо повоєнного врегулювання проблем на Тихому океані «декларацією». Цим керівник російського МЗС шокував Токіо, і спробу замиритися із Японією, поманивши її Курилами (і таким чином «прорвати блокаду») було поховано до кращих часів.

Мало кого зацікавив і візит Путіна до Китаю, навпаки, місцева преса поставилася до нього з вишуканою іронією, нагадуючи про демагогічні та декоративні меморандуми, які цікавлять лише чиновників обидвох країн (тільки в Китаї їх розстрілюють за крадіжки, пов’язані із цими меморандумами, а в Росії нагороджують орденами). «Глобал таймс» пише про необхідність реалізму в двосторонніх відносинах, адже вони, як виявляється, містять чимало проблем; неефективність управління в Росії, а також режим санкцій знищують мотивацію інвестувати, а в політичних альянсах РФ мріє верховодити, і китайських інтересів у цьому немає. Раніше висловлювалися поетичніше – «корабель, що тоне». Путін учергове поговорив про Москву-Казань та про видобувні басейни, що їх китайці і так зараз скуповують у Москви чи то за борги, чи то за дуже невеликі гроші...

Тому марення про китайсько-російський альянс відходить до історії. Залишається сувора реальність шалено відсталої країни, якій нічим похвалитися, крім старого радянського ядерного арсеналу, і яка стоїть на межі втрати навіть пострадянського регіонального лідерства.

Максим Михайленко, для «Главкому»