Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Як труїли Україну. Рецепт успіху російського шовінізму

    • Роман Яремійчук
    • Розсилка
    Як труїли Україну. Рецепт успіху російського шовінізму

    Авторський матеріал доктора технічних наук, професора, автора 59 підручників Романа Яремійчука

    Вже четвертий рік на сході України точиться війна, яку розпочала Росія, захопивши Крим і почавши справжню воєнну і гібридну агресію проти нашої держави. Мета Москви – повернути територію України до складу нової Російської імперії, або знесилити її різними методами – війною, енергетикою, руйнуванням економіки, експлуатуючи різні проблеми, у тому числі й історичні та мовні.

    Днями у мій комп’ютер прорвалася російська пропаганда, де Україну називають зневажливо «Нэзалєжной», де стверджують, що в Україні все погано, що нас чекає розвал на окремі частини, що без Росії Україна просто перестане існувати. Це і є мрією Росії. Бо там «глаголять», що Україна є штучно створеною державою, що української мови, як такої, не існує, що наша мова створена поляками і австріяками, всіляко її паплюжать і насміхаються. Цей російський шовінізм ніколи не мав меж.

    На сході України він досяг багато. Чому? Українських шкіл ще за царів не було, все державне спілкування здійснювалося російською, майже вся наукова  діяльність теж велася російською. Всіма можливими методами переселяли українців на території, де можна було роздавати безоплатно чужу «земельку» працьовитим хліборобам (в Башкирії і Татарії, Зеленому Клину на Далекому сході, північному Кавказі) або знищували українську інтелігенцію в тюрмах та на засланні або перекуповували українську шляхту посадами при «дворі», перетворюючи її в посміховисько або в послушних виконавців «царської волі».

    Особливо інтенсивно і трагічно процес знищення всього українського відбувався після жовтневої революції в 1917 році. Будівництво потужних електростанцій, нових заводів і фабрик в Україні потребувало робочої сили і її знаходили, переселяючи сотні тисяч заробітчан з Росії та з інших республік Союзу. Ці заробітчани, змішавшись з місцевим населенням, ставали основою російськомовності.

    Процес зросійщення сильно підсилився після голодомору 1932 – 1933 років, коли страшною смертю загинули мільйони українців, а на їх землі переселилися переважно росіяни. Після закінчення другої світової війни багато офіцерів, особливо з військ НКВД, поселилися на постійне проживання у Києві, в Криму та більшості обласних центрів України. Військові офіцери, відслуживши свою службу, теж дуже часто вибирали собі місце проживання в Україні, не бажаючи повертатися на свою батьківську «Пензенщину»

    Вживання російської мови стало обов’язковим під час навчання в ремісничих училищах, технікумах та в вузах. Я у свої не повні чотирнадцять років у 1950 році став учнем Дрогобицького нафтового технікуму. В моїй групі всі учні були українцями,  п’ять були за походженням з Полтавської, Хмельницької та Вінницької областей, решта з західних областей України. Але лише п’ять предметів за чотири роки навчання викладалися українською мовою (українська мова, історія СРСР, математика,  фізика і геодезія), решта російською. І ніхто з викладачів не питав нас знаємо ми російську мову чи ні. Мусили знати, бо нас чекали на роботі «необятные пространства нашей Родины» і ми повинні були стати «советским народом».

    З 1954 по 1959 роки я навчався на гірничо–промисловому (пізніще нафтопромисловому) факультеті Львівського політехнічного інституту. З 25 студентів в групі двоє були білорусами і один росіянин з Кубані. Всі п’ятдесять дисциплін, окрім історії КПРС, марксистсько – ленінської філософії та геодезії викладалися російською мовою. Знову була та ж мотивація. Наступав період розподілу на роботу – велику частину наших випускників спрямовували на роботу за межами України, а з Росії направляли на роботу таких же спеціалістів до Львова чи інших міст Західної України. Тепер нащадки цих росіян, їхні діти і внуки є жителями України.

    У семидесятих роках минулого сторіччя, наприклад, у Івано–Франкіську відкривають п’ять потужних заводів, на яких працювало по вісім – десять тисяч робітників. На цих заводах вироблялася переважно оборонна продукція і велика кількість робітників теж були спрямовані з російськомовних регіонів. У мене зберігся телефонний довідник тих років і я не пошкодував свого часу, щоби перечитати його по прізвищах. Виявилося, що 70% номерів телефонів були зареєстровані на людей з російськими прізвищами. А тоді домашні телефони могли мати люди з певним суспільним становищем.

    У сімдесятих роках після трагічної смерті ректора Івано–Франківського інституту нафти і газу Юрія Гагена на посаду ректора присилають аж з Кемерово (Росія) професора Тарасова, який не мав ніякого стосунку до нафтової і газової промисловості. Через місяць після його призначення на Вченій раді він оголошує, що всі без винятку дисципліни повинні викладатися лише російською мовою. Частина викладачів, що не погодилася з цим, була звільнена з роботи.

    Настала доба незалежності України, але ще довго панувала російська мова у вищій освіті. В часи СРСР у вишах України навчалося багато студентів з африканських країн, з Китаю, В’єтнаму, країн Близького Сходу. Цих майбутніх абітурієнтів готували для навчання на підготовчих курсах в вишах Харкова,  Донецька, Києва та в інших містах російською мовою, бо вважалося що навчання українською буде менш якісним. У цей же час такі ж студенти навчалися у Болгарії, Угорщині, Польщі, Чехії та в державах на мовах цих держав, а навчати їх в Україні українською мовою вважалося не доцільним, підкреслюючи другосортність нашої мови.

    У радянські часи захист дипломних проектів, кандидатських і докторських дисертацій проводився лише російсько. Але це продовжувалося і в часи незалежності України багато років. Перехід на вживання тут української мови гальмувався при уряді Азарова міністром освіти, науки і спорту Табачником. Формально виші звітували про перехід викладання на українську мову, але на місцях, наприклад, у Криму, йшли зворотні процеси: виші не переходили на українську мову. В Кримському національному університеті (ректор М. Багров) на факультеті української філології майже всі дисципліни викладалися російською мовою, а на юридичному факультеті навчання студентів здійснювалося за навчальними планами і програмами Московського університету імені Ломоносова. Хіба про це не знали в Києві?

    Ще одним способом зросійщення нашого народу була і є преса – газети, журнали. Багато років підряд в газетних кіосках не лише центру та Сходу і Півдня України, а і в західній частині України переважна кількість преси, особливо журналів друкується російською У 2012 році я жив і працював у Криму, там купити хоч якусь газету українською мовою було не можливо. На моє прохання продати газету «День», «Дзеркало тижня» або будь-яку іншу газету українською мовою продавщиця в кіоску відповідала «Нет, не было и  никогда не будет в Крыму газет на украинском языке» На мої слова, що у Криму проживають 600 тисяч українців продавщиця відповідала «это не считается».

    Чи про це не знали в Києві? А якщо знали, то чому не реагували?

    Приблизно в цей же час я у військовому шпиталі по вулиці Мічуріна чув розмову, у якій один з хворих, очевидно, офіцер, голосно сказав: «Я ненавижу черных,  желтых и хохлов». У Криму і армія формувалася з кримчан, які свідомо чи не свідомо знаходилися під впливом російської пропаганди.

    Хіба в уряді України не знали про тандем Російського інституту стратегічних досліджень, яким керував відставний генерал – лейтенант Леонід Решетніков, відвертий українофоб і «православний комуніст», з керівником Центру стратегічних досліджень проблем країн ближнього зарубіжжя Тамарою Гузенковою. Вони просували тези «ніякої України немає, є лише Малоросія, а українська державність – це блеф».

    До руйнування нашої держави безпосередньо причетна Російська православна церква, вплив якої на велику частину громадян України залишається і досі великим.



    Можна лише поспівчувати  великій частині росіян, які справді вважають українців лише частиною «великого русского народа». Ще більше дивують вчені – філологи, які не можуть не знати, що українська і російська мови є мовами різних народів. Для цього треба лише взяти будь-який російсько-український словник і зіставити слова, що починаються з будь-якої букви. Пісні, колядки, щедрівки, приказки є зовсім різними в українців і росіян. Навіть назви сіл в Україні дивують іноземців своїм розмаїттям у порівнянні з російськими Петровками, Степановками або Михайловками чи Івановками.

    Ми, українці (і не лише українці), володіємо російською, знаємо історію, мистецтво, поезію і прозу Росії, а росіяни, як правило, не володіють цим самим надбаннямї інших народів, навіть якщо вони народилися та живуть в середовищі цих народів. Так, за даними перепису в СРСР за 1981 рік 96% узбеків заявили, що володіють російською мовою і лише 8% росіян, шо народилися в Узбекистані, сказали, що володіють узбецькою мовою. Дещо інше співвідношення в Україні, бо 100% українців підтвердили знання російської і лише 30% росіян заявили про знання української мови.

    Десять років тому я розмовляв з одеситкою, що кілька місяців перед тим приїхала працювати в Польщі, розмовляла вона порівняно добре польською мовою. Коли я запитав її чи знає вона українську мову, вона здвигнула плечами та здивовано відповіла: «А зачем?»

    Нашій мові сотні і сотні років, про що свідчать хоча би кубанські народні пісні, а наспраді це українські пісні, які збереглися в пам’яті нащадків запорожців, переселених триста років тому царицею Катериною на Кубань. 

    Ці уривки зі сказаного ще раз свідчать, що Україні ще довго доведеться захищати свою землю від ненажерливого нащадка російських царів та Лєніна- Сталіна президента Росії Путіна. Путін сьогодні нагадує озброєного хулігана, який впевнений, що за всі свої витівки йому нічого не буде. Але рано чи пізно час розплати таки настане. Вся його кліка розсиплеться, але до цього часу він може наробити такого лиха, що виправити його буде дуже важко. Сьогодні Україні треба пережити цю напасть, згуртувавши свій народ і долучивши до нашого захисту світову спільноту.

    Роман Яремійчук

    доктор технічних наук, професор,

    дійсний член Наукового Товариства імені Шевченка, Львів

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ