Дещо про рецепт «ідеальної української кінокомедії»
Легендарному українському фільму «За двома зайцями» – 60. У грудні 1961-го відбулася прем’єра української кінокомедії, що через певний час стане улюбленою, народною, усіма цитованою, навіть культовою. Екранізація п’єси Михайла Старицького – наш з вами улюблений фільм «За двома зайцями» режисера Віктора Іванова з Олегом Борисовим та Маргаритою Кринициною у головних ролях.
Хоч би скільки часу минало, але щойно цю стрічку повторюють на українських телеканалах, то рука не піднімається перемикати з «Зайців», скажімо на «Сватів» (попри усю популярність серіалу «Кварталу»).
«Зайці», без сумніву, мають позачасовий художній магнетизм привабливості. Тобто той магічний секрет довголіття успішної кінокомедії, який притаманний кращим кінокомедіям Біллі Вайлдера («У джазі тільки дівчата») або Леоніда Гайдая («Діамантова рука»).
Попри все це, прем’єра найкращої української кінокомедії усіх часів відбувалась у грудні 1961-го навіть не в центрі української столиці (наприклад, в одному з титульних кінотеатрів тих часів). Навпаки, презентацію «Зайців» запроторили у київську «тьмутаракань», якомога подалі від центру, в понурі сутінки глухомані на краю Дарниці.
Тобто ніяких червоних килимових доріжок у ті червоні часи! Зараз це, звісно, видається дикістю, але над «Зайцями» від самого початку кіновиробництва нависав дамоклів меч фатуму. По-перше, декілька років поспіль кіночиновники водили за ніс кінорежисера Віктора Іванова, не даючи дозволу на запуск екранізації української класики, п’єси Михайла Старицького. Вона ж наприкінці ХІХ століття стала комедійним хітом «театру корифеїв» з великими акторами у головних ролях: Панасом Саксаганським, Марією Садовською, Ганною Затиркевич-Карпинською..
Іванов довго і вперто «пробивав» цей свій найуспішніший кінопроєкт, попри свою майже бездоганну творчу репутацію та помірно успішні свої попередні кінокартини («Олекса Довбуш» , «Шельменко-денщик», «Пригоди з піджаком Тарапуньки», «Сто тисяч»).
Причина зволікань українських радянських кіночиновників досі незрозуміла. Адже матеріал відверто аполітичний, яскраво жанровий, та й часи на дворі вже були хрущовські, тобто регламентовано «ліберальні», коли радянські кіностудії запускали у виробництво і набагато ризикованіші проєкти.
Можливу причину зволікань із запуском у кіновиробництво «Зайців» у кінці 90-х автору цих рядків пояснила велика українська актриса Нонна Копержинська, що грала у фільмі Іванова колоритну Секлету Лимериху. На думку Нонни Кронидівни, тоді у Києві на Кіностудії Довженка місцеві чиновники не могли передбачити, як сприймуть екранізацію української класичної комедії у Москві, з точки зору доречності саме такого локального київського сюжету у масштабах тотального радянського кінопрокату. Не дарма колись казали: «якщо у Москві підстигають нігті, то у Києві перестраховщики були ладні відтяти руку по лікоть»...
От тому ще на старті кіновиробництва для «Зайців» і передбачався суто український (республіканський) ареал прокату та подальшого просування цієї стрічки. Фільм спочатку передбачав тільки україномовну звукову доріжку. Вже пізніше зробили і російськомовну, коли фільм став затребуваним, популярним. Фільм навіть запросили на один з кінооглядів у Польщу.
Віктор Іванов, видатний український комедіограф, учень геніального Сергія Ейзенштейна, був людиною з військовим характером. Він пройшов фронти Другої світової війни, отримав поранення, отримав відмову працювати після війни в рідній Україні «на Довженка» .
Після поневірянь студіями різних союзних республік Іванов таки із 1950-го став штатним режисером київської кіностудії Довженка. Йому запропонували розробляти нішу не ідеологічного радянського, а жанрового кіно. Він і почав знімати кінокомедії. Щиро закохувався в українських театральних акторів, що згодом ставали окрасою його стрічок: Дмитро Мілютенко, Гнат Юра, Мальвіна Швідлер, Павло Шкрьоба, Віра Предаєвич, ще зовсім юна Ада Роговцева.
Тому і не дивно, що кастинг «Зайців» для нього розпочинався з популярних київських театрів.
У Театрі імені Лесі Українки на роль Проні Прокопівни режисер запримітив яскраву характерну актрису Віру Предаєвич (згодом у кастингу перемогла Маргарита Криницина), а на роль Голохвастова режисер запросив з Театру Лесі Українки Олега Борисова (хоча попередньо на цю роль передбачався актор московського театру імені Вахтангова, видатний Микола Гриценко).
У Київському театрі імені Івана Франка Іванов також знайшов безальтернативних персонажів для своїх «Зайців»: Микола Яковченко – на роль Сірка, Нонна Копержинська – на роль Секлети Лимерихи.
Здається, аж із Запорізького українського театру Іванов «виманив» на зйомки у Київ актрису на роль Химки – Таїсію Литвиненко. Спочатку їй запропонували зіграти Галю, але, як актриса розумна, вона вибрала характерну роль Химки і не помилилася. Її Галя розійшлася на цитати Україною («Пані лягли і просять»).
І от вже зараз, коли міркуєш про такий собі «рецепт ідеальної української кінокомедії», такої, як «Зайці», то відразу і розумієш, що давня тактика Віктора Іванова (шукати акторські перлини в театральних трупах України) сьогодні рідко захоплює десятки продюсерів, режисерів та кастинг-директорів. Вони чомусь часто тасують одну і ту ж колоду акторських карт (із фільму в фільм) і інколи просто лінуються втекти подалі від утрамбованої тусовки, щоб відкрити нових яскравих акторів для нового українського комедійного кіно в театрах центральних та регіональних. Набагато легше брати готову Олю Полякову, ніж шукати в регіонах чи в театральній столиці потенційну комедійну кінозірку.
Якщо розвивати тезу про імовірний «рецепт ідеальної української кінокомедії» у зв’язку з «Зайцями», то, мабуть, варто назвати надважливу рису Іванова- комедіографа – перфекціонізм і одержимість. Деякі кінодублі він був ладен знімати по сто раз, аби лише досягти бажаного художнього ефекту. Він міг сам пірнути у повінь масових сцен свого фільму і зіграти безіменного робітника на Андріївському узвозі (фани фільму можуть упізнати режисера у ролі статиста на початку картини).
Для Іванова не існувало «священних корів» на знімальному майданчику. Він був ладен за мить розігнати весь свій ідеальний кастинг «Зайців», коли йому марилося, що деякі актори не дотягують до режисерського задуму. Навіть геніального Олега Борисова у самий розпал зйомок був ладен вигнати, бо вважав, що Борисов грає салаку, а не щуку у його фільмі (про це режисер писав у листах директорові кіностудії Довженка).
Сьогодні вже не так і суттєво, що грав Борисов – щуку чи салаку.
Бо у підсумку, як виявилося, він зіграв суспільно-політичний психотип українського «діяча», що постійно розривається поміж багатими та красивими, поміж честю та пристрастю. Так, як і наші теперішні Голохвастови, до речі.
***
Якраз напередодня 60-річного ювілею «Зайців» прилетіла блага актуальна вість про касові збори українського кіно у 2021-му, карантинному, році.
3гідно з офіційною статистикою вітчизняного кінопрокату, найкасовішим українським фільмом 2021 року виявилася кінокомедія «Скажене Весілля-3» від продюсера Юрія Горбунова і режисера Любомира Левицького.
На офіційній сторінці фільму у «Вікіпедіі» зазначено, що касові збори стрічки складають 28,7 млн грн, при кошторисі в 16 млн грн. Продюсер Юрій Горбунов, очевидно, також намагається знайти імовірний «рецепт ідеальної української кінокомедії». І багато чого йому вже вдалося на цьому виснажливому шляху. По-перше, він правильно відгадав магістральну тему своєї франшизи – тему весілля. Культові «Зайці», як відомо, це ж також «про весілля». Як каже Секлета Лимериха біля Андріївської церкви, коли бачить Проню і Свирида: «Злодійське весілля!»
По-друге, у масових уподобаннях «ритуал весілля» – це те, що цікаво і в сюжетах ХІХ століття, і в радянських агітках, і в новітніх вітчизняних історіях: «Весілля в Малинівці», «Весілля з приданим», навіть «Сватання на Гончарівці»...
По-третє, продюсер Горбунов правильно підходить до питань кастингу. На провідних партіях у його успішній весільній франшизі – не фантомно-картонні шоу-бізнесові муляжі, а хороші актори з хороших театрів: Назар Задніпровський, Леся Самаєва, Слава Хостікоєв, Олександр Кобзар, інші. Досвід і практика Віктора Іванова, як колекціонера театральних талантів для великого кіноекрану, можливо, і тут дається взнаки.
Важко передбачити, скільки років поспіль триватиме франшиза «Скаженого весілля», але вже зараз зрозуміло, що продюсери вижмуть з цієї франшизи усе максимально. Особливо з урахуванням того, що у нашій найближчій перспективі тільки і тільки українські кінокомедії (як продукт масової соціальної кінотерапії) претендуватимуть на лідерство в українському кінопрокаті. У часи великих депресій, що в США, що в Україні, саме сміх у кіно лікує і мотивує. Не дарма зануди кажуть, що сміх – то справа серйозна.
Олег Вергеліс, для «Главкома»
Коментарі — 0