Колишній чемпіон світу несподівано завершив кар’єру
Олександр Гвоздик пішов із боксу. З усіх боків несподівано. Бо 33 роки – піковий вік для боксерів-професіоналів, час найвищого розквіту. Саме після 30-ти просто сильні боксери перетворюються в легенд. Крім того, останній свій бій росіянину Артуру Бетербієву Олександр програв глибоким нокаутом. То була надто болісна поразка. Особливо для бійця, який попередніх 17 поєдинків на професійному рингу виграв. 14 перемог було здобуто достроково. Невже Бетербієв пригнітив до того непереможного бійця аж так сильно? Сумнівно, бо менше місяця тому Олександр у черговому коментарі обговорював варіанти з поверненням до чемпіонських боїв і можливості реваншу з росіянином. Судячи з тих слів, український панчер не почувався приреченим.
Менеджер Гвоздика Еґіс Клімас у свіжому коментарі ESPN назвав Олександра розсудливим хлопцем, який зрозумів, що поєднувати бокс із веденням бізнесу складно, а тому зупинився на останньому. Теж несподівано, бо до того Гвоздик був схожий на людину, яку бокс поглинув сповна. Донедавна він, володіючи чемпіонським поясом WBC, мріяв зібрати титули решти трьох версій і стати абсолютним чемпіоном світу.
І тут така метаморфоза.
Зрештою, не лише тут.
В останні роки Гвоздик, який здавався поміж зіркової плеяди українських бійців другого десятиліття 2000-х найрозсудливішим, дивував неодноразово.
Любительську кар’єру Гвоздика зірковою не назвеш, хоча він постійно й вважався одним із найсильніших бійців світу в напівважкій вазі. Проте аматорський ринг доволі суб’єктивний і за рівних умов багато там залежить від суддів. У 2008-му Олександр став чемпіоном світу серед студентів. А на дорослому рівні мав змогу проявити себе в 2011-му, коли на чемпіонаті світу в Баку дійшов до чвертьфіналу, але поступився там після суперечливого суддівського вердикту Єґорові Мехонцеву із РФ. Так само було й на Олімпіаді-2012 у Лондоні, де Гвоздик боксував у півфіналі. За рівного рахунку рефері віддали перевагу казахові Адільбеку Ніязимбетову, тим самим залишивши українця з бронзою. Мабуть, по-іншому бути не могло, адже поряд із Ломаченком, Усиком і Беринчиком чотири українці в фіналах тих Ігор – то було б занадто. Відома неоднозначністю в прийнятті рішень Міжнародна федерація аматорського боксу права на монополію воліла не давати нікому.
Так чи інакше, та плеяда українських боксерів закохала в себе українців. Не дивно, адже вони не лише яскраво билися, але й не соромилися бути яскравими поза рингом. Гопак від Усика, козацький чуб Беринчика, тематична реперська композиція капітана тієї команди, чемпіона Європи Георгія Чигаєва – ці хлопці виглядали нестандартними в усіх розуміннях. Зміна братам Кличкам, епоха яких поступово наближалася до завершення, підготувалася ідеальна.
Проте минула Олімпіада і восени настала пора парламентських виборів-2012. Четверо з п’яти боксерів, олімпійських призерів Лондона виборчу ніч провели у штабі Партії регіонів. Осторонь від компанії Усика, Ломаченка, Беринчика і Гвоздика був тільки уродженець Макіївки на Донеччині Тарас Шелестюк. Йому вистачило мудрості не влазити у політичні ігрища сумнівного забарвлення.
Інші ж поставили по першій плямі на репутації. Яку, втім, поблажливі вболівальники воліли не згадувати. Особливо на тлі яскравих виступів «Українських отаманів» у Світовій серії боксу. Нещодавно, засуджуючи внесення в базу «Миротворця» Усика і Ломаченка, екс-чемпіонка світу, а нині віцепрезидентка Ліги професійного боксу України Аліна Шатернікова згадувала, що цю назву хлопці видумали самі і одним з ідейних натхненників був Ломаченко. Разом із назвою боксери продовжували використовувати тему козаччини і зовні це виглядало доволі привабливо...
До 2014 року, коли після Революції Гідності Росія анексувала Крим і розпочала війну на Донбасі.
На цьому тлі боксерська шароварщина вже не вражала нікого. Від авторитетів боксу хотілося чогось більшого. Як від Віталія Кличка, котрий у час Помаранчевої революції у 2004-му виходив на ринг з помаранчевою стрічкою.
Ось із цієї миті й почалося.
Першим проросійськими заявами щораз агресивнішого характеру проявив себе Усик. За ним не так красномовно, але теж доволі відверто пріоритети у бік російського православ’я розставив Ломаченко.
Гвоздик на тлі друзів дотримувався нейтралітету до останнього. Точніше, був то навіть не нейтралітет, бо Олександр не приховував дружніх зв’язків з хлопцями із найбільших угруповань ультрас футбольного харківського «Металіста», котрі спершу запам’яталися знаменитим хітом про Путіна, а потім великим числом пішли добровольцями на російсько-українську війну і головно – у полк «Азов». Гвоздик з фанатами у цей час контакт підтримував, а тому виставлене ним на власній сторінці в Instagram у травні 2018-го спільне фото з одіозним мером Харкова Геннадієм Кернесом стало справжнім одкровенням. Олександр зустрівся з Геннадієм Адольфовичем невдовзі після переможного бою за звання тимчасового чемпіона світу за версією WBC проти француза Мехді Амара.
«Сашко, скажи, що це фотошоп», – писали Гвоздикові у коментарях фанати. Олександр мовчав. А невдовзі дав коментар, у якому розставив усі акценти: «Кернес для мене – позитивний персонаж. Не знаю, кому він чого поганого зробив. Кращого мера для Харкова я не пам'ятаю. У нас дороги хороші, парки будуються, все робиться. Так, я з ним давно знайомий, ще після Олімпіади. Він допомагав мені дуже багато».
Далі – більше. Невдовзі після яскравої перемоги Гвоздика над багаторічним чемпіоном версії WBC Адонісом Стівенсоном з Канади наприкінці 2018-го, після якої суперник потрапив з інсультом у реанімацію, пікантну подробицю про друга повідав Олександр Усик. Спілкуючись через Instagram з пропагандистом Шарієм, боксер з Криму сказав: «Я тебе (Шарія – «Главком») дивлюся з 2014 року. Тебе мені порадив Олександр Сергійович Гвоздик. Ми всією командою тебе піддивлюємося».
Тож якщо вірити Усикові, Гвоздик тривалий час вміло маскувався. Або не міг розкритися, бо залишався увесь цей час персоною не настільки медійною, як Ломаченко чи Усик.
Торік улітку Олександр й узагалі заговорив потертими кліше: «Чомусь ми з росіянами стали ворогами. Чому? Тому що, наприклад, нашому президенту потрібна була димова завіса, щоб спокійно грабувати нашу країну. Як варіант. Я не знаю, які там тонкощі. Але це точно не те, що на нас росіяни напали, щоб забрати території. Я вас прошу. Це скільки вам повинно бути років, щоб у це вірити? Що це тому, що одні говорять російською, інші – українською. Це ж нісенітниця. Може, я дурний. Але я в це не вірю».
Власне, чи варто дивуватися, що наприкінці минулого року, коли Гвоздик зустрівся в бою за об’єднання чемпіонських титулів з дагестанцем Бетербієвим і програв бій нокаутом, значна частина українського інтернет-сегменту відверто зловтішалася.
Усик, Ломаченко, Беринчик, Гвоздик чомусь завжди сприймалися як єдине ціле. Хоча кожен – особистість самодостатня, з неповторним бійцівським стилем. З роками це враження не змінилося, хоча титули й слава розкидали українських панчерів по різних щабелях світової боксерської ієрархії. Випадково чи ні, але виходить, що тренуючись і виступаючи порізно, ці хлопці дихають наче в унісон. І використовують при цьому спільні антиукраїнські тези. Після яких уже складно збагнути: а чи дійсно українські боксери українські?
Іван Вербицький, «Главком»
Коментарі — 0