До чого привели десятиліття ще одних Мінських переговорів
У контексті вирішення карабаського конфлікту офіційний Єреван віднедавна прагне, з одного боку, повернути «Нагірно-Карабаську республіку» («Республіка Арцах») у переговорний процес під егідою Мінської групи ОБСЄ. Таким чином Степанакерту (Ханкенді) передати право на ведення переговорів з офіційним Баку з усіма можливими наслідками. А з іншого – розколоти азербайджано-турецький тандем.
Саме жорстка позиція офіційного Баку стала перешкодою політичному врегулюванню вірмено-турецького конфлікту, що де-факто призвело до пов’язування вирішення двох конфліктів з усіма можливими наслідками.
Водночас у питанні визначення статусу «НКР» завдяки звільненню окупованих азербайджанських територій навколо Нагірного Карабаху (крім Лачинського коридору і Кельбаджарського району) в Єревані посилаються на пріоритетне право карабаських вірмен визначати свою долю. Право, що припускає або незалежний статус «НКР», або входження до складу Республіки Вірменія, - навіть формальне перебування у складі Азербайджанської республіки виключається.
Мінська група ОБСЄ – група країн-членів ОБСЄ, яка очолює пошук шляхів мирного врегулювання карабаського конфлікту.
Співголовами Мінської групи є Росія, Франція і США. Крім них до складу групи входять Білорусь, Німеччина, Італія, Швеція, Фінляндія і Туреччина, а також Вірменія та Азербайджан.
Політика компромісів
Компроміс формату «території в обмін на мир» не можливий без урахування карабаського фактора. Річ у тім, що офіційний Баку не бажає розглядати «НКР» стороною конфлікту. Очевидно, що Вірменія і «НКР», заручившись підтримкою вірменської діаспори у Франції, США і РФ, а також деяких провладних кіл цих країн з огляду на різні геополітичні інтереси, не приймуть вказаний вище компроміс азербайджанської сторони.
Іншими словами, гіпотетична реалізація моделі «території в обмін на мир» в рамках переговорного процесу під егідою Мінської групи ОБСЄ або відмова влади Вірменії від азербайджанського плану мирного вирішення карабаського конфлікту веде до прямого воєнного протистояння між Баку та Єреваном. Але з однією важливою умовою: чергова азербайджано-вірменська війна може початися зі зручніших для Баку воєнно-політичних позицій.
Закономірно, що Баку прагне звільнити території вздовж річки Аракс, на сході – в Мегринському районі Вірменії. Саме цей напрямок головного удару збройних сил Азербайджану був одним з основних під час чотириденної квітневої війни 2016 року. Крім того Баку спільно з Анкарою нарощує і зміцнює військове угрупування у Нахчиванській автономній республіці (НАР), вже із заходу Мегри.
Можна констатувати, що вказані вище та інші дії азербайджано-турецького тандему створюють воєнну загрозу не тільки для «НКР», а й для Вірменії, що можна розцінювати як примус Єревана до азербайджанського плану.
Тому вірмени прагуть розколоти азербайджано-турецький тандем. В Єревані вважають, що це можливо за умови зближення з ЄС і США на тлі охолодження відносин між Заходом і Туреччиною. Однак офіційна Анкара може дистанціюватися від рішення карабаського конфлікту в рамках азербайджанського плану лише в разі реальної загрози створення курдської держави, для запобігання якого буде потрібна допомога Кремля.
Москва, яка намагалася протягом останніх років самостійно вирішити азербайджано-вірменський і вірмено-турецький конфлікти поза рамками Мінської групи і Цюріхського процесу, не досягла поставлених задач, зокрема і щодо входження Азербайджану в ЄАЕС.
Водночас Росія, з одного боку, може запобігти воєнному сценарію розвитку ситуації в зоні карабаського конфлікту, а з іншого – зберегти поточний статус-кво для його вирішення у віддаленій перспективі.
Тому наразі розвиток ситуації не призведе до повномасштабних бойових дій між Вірменією і Азербайджаном. Як мінімум, для цього Баку зобов'язаний діяти блискавично, оскільки якщо воєнна операція затягнеться, то карабаський конфлікт матиме регіональний характер.
Останні заяви президента Ільхама Алієва вказують, що Баку домагатиметься міжнародної ізоляції Вірменії, що має змусити Єреван сісти за стіл переговорів під егідою Мінської групи на азербайджанських умовах. Тоді як і РФ, і Захід не йдуть на ізоляцію Вірменії, а тим паче ухвалення санкцій щодо Єревана.
Фактор визнання «НКР»
Керівництво Вірменії в принципі не виключає визнання «НКР». На думку вірменських експертів, це питання саме зараз цілком закономірне, що пов'язано із загальним загостренням воєнно-політичної ситуації навколо Південнокавказького регіону.
Вірменія, не визнаючи незалежності «НКР», де-юре не має ніяких правових підстав для воєнного втручання у конфлікт у тому випадку, якщо він буде йти лише на території Нагірного Карабаху і навколишніх окупованих азербайджанських районів (п'ять повністю і два частково).
Тому вірменські політики та експерти вважають, що визнання Єреваном незалежності «НКР», по-перше, юридично закріпить за «НКР» вихід зі складу Азербайджанської республіки. В іншому випадку, Вірменія, не визнаючи незалежності «НКР», фактично визнає її частиною Азербайджану.
По-друге, це зрівняє Вірменію і Туреччину у питанні офіційного визнання прав співвітчизників на самовизначення. Наприклад, Туреччина – єдина країна, яка визнала незалежність Північного Кіпру.
По-третє, зупинить офіційний Баку від наміру вирішити карабаський конфлікт силовим шляхом.
Водночас визнання офіційним Єреваном незалежності «НКР» завдасть непоправного удару по переговорному процесу під егідою Мінської групи ОБСЄ. Хоча прихильники визнання «НКР» стверджують, що переговорний процес у рамках Мінської групи зайшов у глухий кут, оскільки мирний процес непродуктивний, а найголовніше – не здатний привести до взаємоприйнятного рішення карабаського конфлікту. Експерти переконані, що для вироблення «дорожньої карти» щодо карабаського конфлікту, необхідні такі умови:
- зміна клімату вірмено-азербайджанських взаємин, тобто відмова сторін від погроз застосування сили;
- визначення взаємоприйнятних принципів вирішення конфлікту.
Адже Мадридські принципи Мінської групи ОБСЄ, по суті, є неприйнятними для обох сторін конфлікту, і тому вони «успішно» торпедуються і Баку, і Єреваном. Тож на думку експертів, закономірно, що позиції Єревана і «НКР» останнім часом зблизилися.
Мадридські принципи передбачають:
- повернення територій навколо Нагірного Карабаху під контроль Азербайджану;
- надання Нагірному Карабаху тимчасового статусу, що гарантує його безпеку і самоврядування;
- відкриття коридору між Вірменією і Нагірним Карабахом;
- визначення в майбутньому остаточного правового статусу Нагірного Карабаху на основі юридично обов'язкового волевиявлення;
- забезпечення права всіх внутрішньо переміщених осіб і біженців на повернення в місця їхнього колишнього проживання;
- міжнародні гарантії безпеки, що включають операцію з підтримання миру.
Кожна зі сторін заявляла про те, що її влаштовує лише частина з цих пропонованих кроків.
Слід зазначити, що, на думку експертів, сьогоднішня лінія зіткнення збройних сил забезпечує перевагу вірменській стороні, бо основні панівні висоти розміщуються під її контролем. Поступка окупованими територіями збільшить лінію зіткнення вдвічі. В результаті чисельна оборона, яка створена навколо «НКР» і в яку вкладено величезні фінанси, буде втрачена, а нова потребує багато часу і коштів. Все це призведе до різкого порушення балансу на користь Азербайджану, і підвищення ймовірності ведення бойових дій вже на території «НКР».
Наразі співголови Мінської групи ОБСЄ не в змозі надати надійні гарантії того, що після звільнення Вірменією окупованих територій, по-перше, переговорний процес буде продовжено, по-друге, в «НКР» не почнуться бойові дії. Отже, визнання Вірменією незалежності «НКР», на перший погляд, не створює загрози переговорного процесу (чого насправді немає), а для «НКР» і Вірменії подібне визнання формує дієздатну систему стримувань і противаг у рамках Мінської групи ОБСЄ.
Однак визнання «НКР» з боку Єревана здатне створити безліч проблем як на міжнародній арені, так і в регіоні Південного Кавказу. Тому вірменська влада поки не йде на такий крок і посилено готується до швидкоплинної війни по всьому периметру в зоні припинення вогню. Швидше за все, згадане вище визнання відбудеться в перші години відновлення карабаського конфлікту.
Сценарії політичного врегулювання
У переговорному процесі з політичного врегулювання карабаського конфлікту є кілька сценаріїв.
Перший: і Баку, і Єреван без гарантій швидкого розв'язання конфлікту продовжують переговори в рамках Мінської групи.
Другий: офіційний Баку проводить локальну бойову операцію в зоні конфлікту з метою підтвердження переваги над збройними силами Вірменії. Правда, питання лише в тому, чи вдасться реалізувати поставлену задачу, і чи не призведе локальна тактична операція до початку нової війни з усіма наслідками.
До речі, в бойові дії в зоні припинення вогню буде втягнута і сусідня Грузія. Баку може зажадати від Тбілісі перекрити енерготранспортні артерії, що з'єднують Вірменію із зовнішнім світом. Єреван натомість вимагатиме від Грузії сприяння щодо безперебійної подачі російського газу, а також швидкого проходження вантажів грузинською територією. Якщо ж Грузія хоча б на добу заблокує Вірменію, то Москва отримає карт-бланш для воєнного втручання в напрямку Грузії.
Водночас Москва, що підтримує зі сторонами карабаського конфлікту тісні міждержавні взаємини, опиниться в дуже складній ситуації, оскільки Кремлю як союзники потрібні і Вірменія, і Азербайджан. Москва на тлі геополітичного протистояння зі Заходом прагне уникнути конфліктів з Баку та Анкарою через Карабах. Водночас РФ не допустить військової поразки Вірменії у короткостроковій війні, так як остання є союзником РФ щодо ОДКБ і ЄАЕС.
У Баку це дуже добре розуміють і тому прагнуть заручитися військово-політичною підтримкою Туреччини, кровно зацікавленою у вирішенні як азербайджано-вірменського, так і вірмено-турецького конфліктів. Але Анкара не зацікавлена у війні на Південному Кавказі, оскільки повторення квітневих подій 2016 року неминуче призведе до протистояння Туреччини та РФ з усіма її наслідками. Очевидно, що Туреччина наразі на тлі відомих подій в регіоні Близького і Середнього Сходу зацікавлена, з одного боку, в збереженні воєнного статус-кво в зоні карабаського конфлікту, а з іншого, вирішенні цього конфлікту в рамках чотиристороннього переговорного процесу між Москвою, Анкарою, Азербайджаном і Вірменією, що призведе до вирішення і вірмено-турецького конфлікту.
Ба більше, і Захід не зацікавлений у війні в регіоні Південного Кавказу. США і НАТО не зроблять рішучих політичних дій щодо втручання у воєнні дії в регіоні Південного Кавказу, якщо в цьому не братиме участі Туреччина.
Отже, існує два варіанти зміни воєнно-політичного статус-кво в карабаському конфлікті: підписання проміжної політичної угоди між Баку і Єреваном в рамках чотиристороннього формату або нова короткострокова карабаська війна.
Висновки
По перше, періодична ескалація в Карабасі буде спостерігатися до підписання т. зв. великої політичної угоди між Азербайджаном і Вірменією, що де-юре покладе край азербайджано-вірменському конфлікту через Нагірний Карабах і де-факто вірмено-турецькому конфлікту з усіма наслідками, зокрема і формуванням єдиного Південно-Кавказького регіону.
Водночас навряд чи низька ефективність Мінської групи приведе до загострення карабаського конфлікту з усіма негативними наслідками. Йдеться і про початок великої війни за участю зовнішніх гравців (РФ, Туреччини і Заходу).
Хоча, очевидно, що відсутність прогресу в переговорному процесі під егідою Мінської групи веде, з одного боку, до повторення квітневої ситуації 2016 року, а з іншого, до посилення ролі РФ у переговорному процесі з політичного врегулювання карабаського конфлікту.
Річ у тім, що на сьогодні в рамках Мінської групи не вдається домовитися навіть про те, навколо якого питання влада Азербайджану і Вірменії могли б вести переговори. Наприклад, якщо Єреван висуває на передній план порядку денного зміцнення заходів довіри, стабілізацію на лінії зіткнення, моніторинг і розслідування інцидентів, що де-факто за відсутності змістовних переговорів ведуть до збереження чинного статус-кво, то Баку вимагає виведення збройних сил Вірменії з азербайджанської території.
На цьому тлі в ефективності тристороннього переговорного процесу по лінії РФ – Азербайджан – Вірменія зацікавлена Анкара. Лише в цьому випадку турецька сторона як учасниця Мінської групи і без формального входження до співголів Мінської групи ОБСЄ, отримає можливість активно впливати на хід переговорного процесу під егідою РФ. Символічно, що Баку періодично проводить консультації з Анкарою щодо мирного вирішення карабаського конфлікту. Річ у тім, що зацікавленість Туреччини у вирішенні конфлікту пояснюється як наміром домогтися вирішення взаємопов'язаних азербайджано-вірменського і вірмено-турецького конфліктів, так і реалізацією зовнішньополітичної доктрини «нуль проблем» зі сусідами. Але для нормалізації вірмено-турецьких взаємин крім врегулювання карабаського конфлікту необхідно і вирішення питання, пов'язаного з відомими подіями 1915 року.
По-друге, активізація «переговорів по суті» між Азербайджаном та Вірменією можлива і без кардинального поліпшення взаємин між РФ і Заходом. Але для цього важлива тісна координація дій щодо вирішення карабаського конфлікту між РФ і Туреччиною, що передбачає вироблення ними єдиної стратегії щодо формування регіональної системи безпеки на Південному Кавказі.
Можна припустити, що Кремль на тлі інтеграційних процесів на пострадянському просторі більше не має наміру тримати карабаський конфлікт у замороженому стані. Ймовірно, Москва з метою виведення переговорного процесу з глухого кута намагатиметься домогтися від Баку і Єревана встановлення реального режиму перемир'я. Адже ефективний міжнародний контроль над припиненням вогню на лінії зіткнення створить умови для активізації переговорного процесу для всеосяжного врегулювання карабаського конфлікту. Тим паче, що Держдума РФ вже ратифікувала угоду про вірмено-російське об'єднане угруповання військ, яку підписали в листопаді 2016 року. Очевидно, що це створює парасольку безпеки для Вірменії в разі відновлення конфлікту.
По-третє, попри те, що в зоні карабаського конфлікту немає миротворців, там працює невелика місія ОБСЄ з обмеженими повноваженнями, а Мінський переговорний процес наразі дозволяє лише контролювати ситуацію, але не вирішити конфлікт. Проте найближчим часом повномасштабні бойові дії в зоні карабаського конфлікту не розпочнуться.
Можна припустити, що Мінська група ОБСЄ в рамках переговорного процесу з політичного врегулювання карабаського конфлікту зосередиться на вирішенні таких завдань: відновлення прямого діалогу між керівниками Вірменії та Азербайджану; виведення вірменських військ з окупованих п'яти азербайджанських районів навколо Нагірного Карабаху (крім Лачинського і Кельбаджарського районів); надання Нагірному Карабаху проміжного статусу; розміщення миротворчих сил в Нагірному Карабасі і Лачинському коридорі; повернення на свої рідні землі азербайджанських вимушених переселенців.
Щодо розміщення технічних механізмів контролю та розслідування фактів порушення режиму перемир'я в зоні карабаського конфлікту, то Баку не дасть на це своєї згоди. Річ у тім, що в Азербайджані вважають, буцімто подібний крок призведе до зміцнення чинного багато років статус-кво в зоні карабаського конфлікту зі збереженням за Вірменією окупованих азербайджанських територій, що не веде до підписання великої політичної угоди.
Іншими словами, в разі провалу ініціативи міжнародних посередників за рішенням карабаського конфлікту, ймовірно довгострокове заморожування протистояння в умовах збереження статус-кво на лінії зіткнення, що веде до періодичних контактів сторін конфлікту і співголів Мінської групи ОБСЄ не для укладення, як мінімум, проміжної угоди, а для обговорення умов перезапуску переговорів між вищими керівниками двох країн.
Рауф Раджабов,
сходознавець, керівник аналітичного центру 3RD VIEW, Баку, Азербайджан
Матеріал підготовлено в рамках проекту Південнокавказької Філії Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння «ЦДАКР-Південний Кавказ» (Тбілісі), для «Главкому»
Цей матеріал російською читайте тут: Карабахский конфликт. К чему привели десятилетия Минских переговоров
Коментарі — 0