Рятівний ковчег Дмитра Гнатюка

Боже ж мій, Боже, чому таке коротке людське життя?!

Чому й досі, у 21 столітті, ми безсилі перед часом і не в силі розсунути рамки нашого перебування на цій землі?

Чому людина не може жити, як біблейський Ной, - 950 років? Невже тому, що завдання, які стояли перед ним, були більш значимими і грандіозними, ніж завдання нашого часу?! Адже Ной мав урятувати ціле людство, а що може врятувати сучасна людина і чи взагалі є серед нас такі, котрі мають Душу Рятівника?

Я впевнений, що такі серед нас є.

Принаймні, я щасливий, що знав одного з них. Він звався - Дмитро Гнатюк.

Можливо, ви про це не думали, але він також був Ноєм. Бо у своєму Ковчезі рятував українську пісню, а через неї - усю нашу неповторну культуру.

Свій Ковчег він став будувати, ще тоді, коли його рідна Буковина не була частиною зловісного СРСР. Але вже збиралися на обрії чорні хмари, які віщували грозу і страшне цунамі, що покотиться на Захід, змиваючи все на своєму шляху. А він уже тоді співав у церковному хорі під дбайливим поглядом священника і зрозумів, що українська пісня - дивовижне диво, яке треба берегти понад усе. А якщо буде потрібно – то й рятувати це диво у своїй душі від Всесвітнього Комуністичного Потопу. Його не злякало навіть те, що його брата «визволителі» незабаром знищать в застінках НКВД, а над ним нависне смертельна загроза. А він мав одну-єдину Місію - рятувати українську пісню, пронісши її крізь важкі часи і різні політичні режими.

Цю місію пізніше відчули в ньому найбільші політичні тирани 20 століття - Сталін і Мао Дзедун, її відчували Президенти Союзу Брежнєв і Горбачов. Та він ніколи не просив у них нічого. Вони самі зробили його Лауреатом Ленінської і Сталінської Державних Премій, Героєм Соціалістичної праці СРСР. І нехай молодь не посміхається саркастично - тоді премії не роздавалися аби кому - політики любили мистецтво, а не футбол. І відчули в Гнатюкові якусь особливу українську харизму. Були в його долі часи, коли очоливши Київську Оперу, він занурився в незвичний для нього світ театральних інтриг і підступних закулісних змов - але намагався рішуче відстоювати свої високі ідеали і принципи. Та, напевно, був занадто творчою людиною, щоби грати цю, нехарактерну для себе, роль. Бо його найкращі ролі зіграні не в адміністративних кабінетах, а на оперній сцені. Не буду перераховувати його фундаментальні роботи, які сьогодні є українською класикою. Хай це зроблять музикознавці. Знаю тільки одне - він надзвичайно тішився своїм неймовірним вокальним піанісімо, яке було нехарактерним для оперного співу. А скільком невмирущим українським пісням він дав довге і щасливе життя!

Я ніколи не забуду усі особисті зустрічі з ним. Його сонячний життєлюбний характер зачаровував у побуті абсолютно всіх, навіть молоденьких дівчат,адже він був охочим і дуже талановитим оповідником. Якось нам разом довелося їхати в маленькому тісному бусику, де йому з його зростом не було навіть куди поставити ноги, за сотні кілометрів на концерт в інше місто. Але він терпів, тому що чомусь не приїхало авто, яке мало його везти...

Якось ми їхали з ним в одному купе до Івано-Франківська. Цілу ніч спілкувалися: я читав йому вірші, він ділився своїм життєвим досвідом. А до нас у двері з інтервалом у 5 хвилин стукали охочі отримати автограф від Дмитра Гнатюка. А він не міг відмовити нікому...

А ще, як мені здалося, він не був жадібний до грошей. Часто одразу ж погоджувався одразу на запропонований йому гонорар. Говорив про те, що найбільша винагорода для нього - виходити на сцену перед людьми і співати для них. І доки зможе – він буде співати! І його пісня робила з людьми дива - вона проростала в них Добром і Любов'ю...

Біблейському Ною пощастило - він виконав свою місію і ще майже 300 років тішився плодами своєї праці. Але Дмитро Гнатюк не мав такого щастя - до останнього він з гіркотою і тривогою спостерігав за тим, як безжальна повінь, що триває і посьогодні, нищить українську культуру, як зникає вона з інформаційного простору, як розмивають її залишки потужні течії західної і російської попси.

Йому не вистачило часу, аби побачити як на видноколі з'являться жадані береги тієї Майбутньої України, в якій українська пісня стане Святинею.

Залишився самотнім його Ковчег, що продовжує розгублено гойдатися на хвилях Глобального Інформаційного Потопу.

Куди несе нас ця бурхлива стихія? Які ще рифи чекають на нас попереду? І хто візьме на себе цю Місію порятунку і збереження Української пісні

Ми не маємо відповіді.

Але у нас є Ковчег Дмитра Гнатюка...

Від редакції

Прощання з Дмитром Гнатюком відбудеться 4 травня з 11 до 13.00 в Національній опері України.