Умберто і Сильвіо

Напередодні Старого Нового року мимоволі ще раз озираєшся на 2011-й. Минулий рік залишив багато символів. Одним з останніх став одночасний відхід диктатора Кім Чен Іра і рятівника від диктатури Вацлава Гавела.

Складно уявити собі не тільки відмінніші особистості, а й віддаленіші суспільства, ніж Чехія і Північна Корея. Авжеж, річ не в географії.

Гавел і Кім не тільки не змогли б існувати в рамках однієї політичної системи. Дисидент-драматург , що скидає режим в Пхеньяні, здається таким же неймовірним, як і встановлення чучхе в Чеській республіці. 2011-й приніс ще один одночасний відхід, який, як мені здається, став не менш знаковим – і особливо цікавим для України, адже відбувся в одному суспільстві, до того ж набагато подібнішому до нашого. Хоч тут контраст не настільки драматичний, продуктивніший ґрунт для роздумів, ніж гіперболізовані протиставлення, могла б нам дати історія Умберто Еко і Сильвіо Берлусконі.

Минулого року обидва італійці підвели підсумок під своїми видатними кар'єрами. Берлусконі пішов у відставку, залишивши за собою важко хвору країну. Еко видав роман, який підсумував три десятиліття письменницького визнання. Хоча Берлусконі теоретично ще може повернутися до влади (про що попереджає і сам Еко), в політиці він сьогодні швидше мертвий, ніж живий. А письменник і вчений може продовжувати працювати далі, однак сам не приховує: у його віці будь-який розпочатий текст більш ніж коли-небудь ризикує залишитися незакінченим. Так що краще й не починати.

Долі політика та інтелектуала химерно переплетені й сповнені паралелів і контрастів. Майже ровесники і майже земляки, що почали своє сходження до справжньої слави майже одночасно, обидва на той час вже реалізовані в зовсім інших царинах – бізнесі, науці. Еко був одним із перших, кого занепокоїла поява Берлусконі в політиці, він і став одним із найпослідовніших його критиків, наполегливо попереджаючи про небезпеку з боку «Сильвіо Пишного».

Шкода, що розділена Італія не стала його слухати, як вважав за краще ігнорувати і сам Берлусконі. Навіть без урахування його стилю життя, навряд чи він – ідеальний або хоча б уважний читач «Маятника Фуко» або «Бавдоліно». Поки Берлусконі ганьбив Італію, Еко рятував її ім'я. Це протистояння тривало для обох його героїв ціле життя, і ось, здається, ми побачили його кінець. Не варто цей досвід списувати в архів.

Тверезість і безкомпромісність Еко, його стійкість до спокус і вміння уникати крайнощів можуть стати прикладом для українських інтелектуалів в час, коли політична система їхньої країни подає ознаки руху від Італії до Північної Кореї.