Суб'єктність є, за неї варто боротися

Нині маємо констатувати, що три роки жахливої війни виявили неспроможність українського політичного класу (що радше волею долі, ніж завдяки доблесті опинився біля керма держави) ані дати чітке політико-правове визначення суті конфлікту, ані сформулювати те, що слід вважати бажаною чи досяжною за наявних умов перемогою в екзистенціальному протиборстві з Росією. Ми продовжуємо спостерігати за вже випробуваним паразитуванням на реформаторській, антикорупційній, проєвропейській та євроатлантичній риториці, попри те, що політико-економічні реалії в Європі та Сполучених Штатах продовжують кардинально змінюватися, а вкорінена практика української еліти жити по-старому — ні.

Природа не терпить порожнечі, і якщо ми не заповнюємо її смислами й енергією, спрямованою на досягнення нацією кращого місця під сонцем, нам його визначать інші — або з-за кордону, як-от новомодні політичні реалісти (прихильники політики, заснованої скоріше на силі, ніж на цінностях і праві), або ті, хто представляє виключно себе і свої корпорації. І ті і ті пропонують мир в обмін на «компроміси», не пояснюючи, до чого вони можуть призвести українську державу, а також який зиск матимуть вони самі. Тож відкиньмо гібридне мислення, на жаль, притаманне українській владі, і визначмо мотивації ініціаторів планів урегулювання «конфлікту в Донбасі», його суть і ставки сторін, а головне, на основі історичного досвіду Фінляндії та Німеччини поміркуймо, чи принесуть пропоновані «компроміси» обіцяні нам мир сьогодні та безпеку й добробут у перспективі.

Генрі Кіссінджер був одним з перших, хто публічно висловив ідею «фінляндизації» (обмеження суверенітету) України. На думку колишнього держсекретаря і радника з питань національної безпеки двох президентів США, «українська криза» не становить безпосередньої загрози безпеці Сполучених Штатів, натомість є бажаною більш конструктивна роль Росії в реалізації інтересів Вашингтона, зокрема у боротьбі з міжнародним тероризмом, зниженні ядерної загрози, а також у стратегічному стримуванні Китаю. Ветеран геополітики також чудово розуміє, що ядерна надпотуга, яка занепадає, своїми діями може згенерувати хаос і небезпеку не лише для себе і сусідів у регіоні, а й для всього світу. Власне, саме тому він фактично погоджується з хибним кремлівським трактуванням історії та баченням безпекової проблематики: з тим, що розширення НАТО на Схід було помилкою і що рішення Бухарестського саміту альянсу стосовно перспектив членства України і Грузії, а також політика ЄС із поглиблення відносин з країнами колишнього СРСР є провокуючими, а необхідність буферних країн — очевидною. І на завершення всього цього вважає за доцільне вивести історично «російський» Крим за дужки врегулювання.

Втім, така викривлена картина світу не витримує жодної критики. По-перше, маємо говорити не про розширення НАТО на Схід, а втечу центральноєвропейських держав на Захід. Можемо собі лише уявити, на західному кордоні якої країни могли б з'явитися так звані зелені чоловічки або відпускники — Польщі чи балтійських держав? При цьому начебто існуючі запевнення Заходу щодо нерозширення альянсу в бік кордонів Росії не лише не мають паперового сліду, а й заперечуються Михайлом Горбачовим, який був творцем тієї історії.

По-друге, Росія здійснювала «гібридну агресію» проти Молдови (Придністров'я) і Грузії (Південна Осетія, Абхазія) на початку 1990-х, задовго до того, як уряди цих держав почали реалізацію політики європейської та євроатлантичної інтеграції. Також безглуздим є обґрунтування окупації Криму з огляду на ймовірність розгортання на нашій суверенній території бази НАТО. Такі ідеї ніколи не розглядались, а завдяки активній російській дипломатії, і насамперед німецьким «друзям Путіна», Україна втратила можливість отримати План дій щодо членства на Бухарестському саміті НАТО у квітні 2008 року.

По-третє, із завершенням холодної війни ані Сполучені Штати, ані європейці не розглядали Росію як супротивника, тому Вашингтон кардинально скоротив військову присутність на континенті, а безтурботні європейці усвідомили небезпеку лише після окупації Криму. Парадоксально, що російська агресія проти Грузії призвела не до посилення військового компоненту в Європі, погіршення відносин чи санкцій проти Росії, а, навпаки, зумовила «перезавантаження» зі США та запуск «Партнерства для модернізації» з ЄС.

Ідеї Кремля щодо неподільної європейської безпеки нездійсненні, оскільки передбачають безпеку великих держав за рахунок інтересів малих, а отже, не вписуються ані в міжнародне право, ані в наявну архітектуру регіональної та глобальної безпеки, яку нині вперто руйнує Путін.

Достеменно невідомо, чи план Віктора Пінчука є виключно його особистою ініціативою, чи, якщо вірити деяким медіа, його опубліковано в Wall Street Journal і в інтересах президента Порошенка, а також завдяки чому слідом з'явилася мирна ініціатива Сергія Тарути. Втім, навіть неозброєним оком видно, що інтереси олігархату природно збігаються, оскільки мають однакові ціннісні й поведінкові засади. Чи могло бути інакше, якщо більшість представників цього класу умовно можна поділити на тих, хто «сидить на трубі» (причетний до енергетичного транзиту на Захід), і тих, хто «продає труби» (залежить від доступу на повністю контрольований російською владою внутрішній ринок), не кажучи вже про дивовижні хитросплетіння інтересів та бізнесів і перших, і других з інтересами придворних російських колег по цеху? Захищаючи свої корпоративні інтереси і намагаючись відновити працездатність старої моделі соціально-економічних та політичних відносин, майже повністю інтегрованої в логіку та процеси путінської системи, вони готові до «болісних компромісів» — читай подальших поступок агресорові.

На відміну від згаданих планів, що були введені у публічний дискурс, а відтак породжують дискусію і відповідну реакцію суспільства, виявляється, що є й ті, хто обрав шлях утаємничених домовленостей. Абсурдна ідея передачі Криму «в оренду» та її просування маловідомим до сьогодні депутатом Андрієм Артеменком перед офіційними представниками американського уряду є вкрай небезпечними з двох міркувань. Передусім такі дії слід кваліфікувати як спробу узурпації виключного права українського народу визначати і змінювати конституційний лад, що закріплено у статті 5 Конституції України, а також як втручання у здійснення повноважень президента і уряду у сфері зовнішньої політики. До того ж симптоматичне політичне паломництво й подібні перемовини підривають довіру до української держави і дезорієнтують американський уряд. Такі дії повинні не лише отримати відповідну політичну і правову оцінку, а й унеможливити їх повторення у майбутньому, як це закріплено в законодавстві США. 

Як і український обранець, його історичний прототип — пацифіст і представник Генеральної Асамблеї штату Пенсільванія Джордж Логан під час неоголошеної американо-французької війни без наданих законним урядом США повноважень вступив з представниками уряду ворожої Франції у перемовини про «пошук шляхів поліпшення двосторонніх відносин в інтересах обох націй». Окрім засудження таких дій, Конгрес 1799 року ухвалив «Закон Логана», яким передбачено покарання тих, хто без відповідного уповноваження федеральним урядом прямо або опосередковано вступає у зв'язок з іноземним урядом з метою вирішення будь-яких суперечностей.

Лише готовністю правлячої еліти поступатися суспільним інтересом на користь власних можна пояснити струнку послідовність рішень влади у питаннях війни і миру, зокрема щодо збереження дипломатичних відносин з країною-агресором; ігнорування імперативних норм Конституції України та Закону «Про оборону» щодо запровадження воєнного стану; де-юре закріплення за Росією, у рамках Мінських домовленостей, статусу посередника, який має лише певний вплив на «сепаратистів»; функціонування Вільної економічної зони в окупованому Криму; невизначеного належним чином правового статусу тимчасово окупованих територій Донецької і Луганської областей; відсутності стратегії повернення Криму; фактичної реінтеграції окупованих районів Донбасу без уживання заходів для деокупації, тобто фактично — за Придністровською моделлю, коли столиця фінансує непідконтрольні території без реальних перспектив відновити суверенітет над ними; комфортних умов для існуючого російського бізнесу в Україні, зокрема у вкрай непрозорій енергетичній галузі, та розширення його присутності в критично важливих сферах, зокрема банківській; торгівлі як із країною-агресором, так і з окупованими територіями. І насамкінець — абсолютно неприйнятна ситуація із навмисним збереженням залежності від поставок вугілля з не підконтрольних Україні, але керованих олігархами підприємств на так званих ефективно контрольованих Росією територіях.

Сьогодні очевидно, що в Україні відбуваються дві війни: одна зветься АТО і веде до постійних втрат та значних руйнувань, сприяє втягуванню частини оновлених українських правоохоронних структур у різноманітні корупційні схеми, а також демотивації суспільства у протидії наступу Кремля по всіх фронтах. 

Іншу, справжню війну веде українське суспільство, яке реально розуміє небезпеку й мотивації Москви, яке налаштоване на здобуття надійного миру через досягнення цілей, що їх визначила Революція Гідності. Вкотре вже пасіонарна частина суспільства, хай що ми відчуваємо до окремих особистостей, взяла на себе ініціативу в обстоюванні суспільного інтересу, вдавшись до транспортної блокади окупованих територій Донбасу. Безперечно, ідеальним було б відповідне рішення уряду, якому передувало б переоснащення ТЕС та забезпечення країни альтернативним вугіллям, але ж влада діє за логікою миру, а не війни…

Проте блокування є лише проявом значно глибших проблем, які можуть призвести до жахливих наслідків. По-перше, в суспільстві панує відчуття, що країна рухається в хибному напрямку (згідно з опитуванням Центру Разумкова — 66,8%), що поглиблює недовіру до владних інституцій — парламенту, уряду і президента (відповідно -79,4%, -74,1 та -66,7%). Понад дві третини опитаних Київським міжнародним інститутом соціології вважають, що війна триває, бо вигідна уряду й олігархам. Попри безглуздість останнього твердження, відчуття суспільства, що влада досить часто діє не в його інтересах, прикриваючись при цьому законністю своїх кроків, підтверджують численні приклади, зокрема й перелічені вище.

По-друге, влада протистоїть представникам суспільства, рівень довіри до яких протилежний її рівню: волонтери — +65,5%, добровольчі батальйони — +57,1, громадські організації — +51,8%. За негативного розвитку ситуації, якщо до активістів буде застосовано силові методи або владі не вдасться переконати суспільство припинити блокування, є ймовірність того, що військові, серед яких ідея блокування також має підтримку, можуть відкрито підтримати акцію, що матиме далекосяжні непередбачувані наслідки для громадянського спокою в усій країні.

Кращого подарунка для Кремля годі й вигадати, хоча там цілком можуть бути задоволені й якщо заради припинення війни суверенітет України буде обмежно м'яким способом — за вже перевіреним майже сімдесятьма роками фінським зразком. Термін »фінляндизація» означає добровільне обмеження Фінляндією свого суверенітету і фактичне визнання анексії частин своїх східних територій в обмін на збереження обмеженої демократії та припинення Радянським Союзом спроб завоювати країну.

Такий драматичний крок був зумовлений нерівністю військових потенціалів, а також млявою реакцією та неспроможністю західних країн надати Фінляндії відчутну допомогу під час радянської агресії 1939–1940 років, а згодом — більш активно залучати її до інтеграційних процесів у повоєнній Європі. Усвідомлюючи своє потрапляння до сфери інтересів Москви та сприймаючи як легітимну її аргументацію стосовно доцільності унеможливлення «агресії» проти СРСР з використанням території Фінляндії (аналогічна логіка й щодо недопущення «агресивного» блоку НАТО на територію України), фіни ухвалили стратегію постійного нейтралітету як із суто військового погляду, так і з погляду певної чутливості до московських забаганок з широкого кола питань, включаючи добровільне обмеження своєї зовнішньої та внутрішньої політики. Це проявлялось у постійному жертвуванні економічними інтересами та в політичних поступках: зокрема, Фінляндія змушена була відмовитися від Плану Маршалла, а також Митного союзу з країнами Північної Європи. Більше того, фіни дозволили впливати на характер і склад своїх урядів, надавши Москві фактичне право вето на невгодні їй партії та політиків. Важливими інструментами Кремля стали обмеження свободи слова (мирний договір забороняв «антирадянську» пропаганду) та підтримка виключно лояльних у ставленні до Москви політиків на посаді президента країни.

Отже, чим загрожує можлива «фінляндизація» України?

У військовому та військово-політичному плані Україна, відмовившись від гіпотетичного членства в НАТО та союзницьких відносин зі США, може стати ще більш вразливою, бо, по-перше, немає дієвого механізму надання гарантій неядерним державам; по-друге, Росія істотно посилила постійну військову присутність не лише в окупованому Криму, а й уздовж наших східних та північних кордонів; по-третє, Москва має численні приклади збереження поваги до міжнародного права та двосторонніх угод лише доти, доки не побачить можливості їх порушити з мінімальними для себе наслідками (згадаймо хоча б той-таки Будапештський меморандум, який мав би убезпечити нас не лише від збройної агресії, а й від політичного та економічного шантажу тощо); по-четверте, й без того повільне реформування сектора безпеки зійде нанівець; по-п'яте, підприємства українського ОПК частково будуть поглинені російськими структурами, а частково закриються як через неможливість залучення західних технологій та інвестицій, так і з огляду на політику роззброєння, яку неодмінно реалізовуватиме новий-старий «гарант»; по-шосте, ми втратимо довіру й підтримку не лише географічно віддалених країн, а й передусім Польщі, яка відгороджуватиметься від «дикого поля» великим муром, оскільки почуватиметься загроженою; і, нарешті, в разі гіпотетичного конфлікту між Росією і Заходом жодні гарантії не працюватимуть не в останню чергу й через те, що на тимчасово окупованій території АР Крим розміщено російські збройні сили, які є частиною вибудуваної впродовж останніх років системи військових баз, що становлять загрозу всім європейським країнам по вісі Балтійське море — Чорне — Середземне.

Політичними наслідками стануть згортання демократичних перетворень і консервування олігархічної системи з неминучим і повним підпорядкуванням, а в деяких випадках й витісненням зі сцени українських олігархів; ЄС втратить ентузіазм заохочувати українську владу реформуватися, а відтак громадянське суспільство — важіль впливу на неї; цензура і самоцензура стануть звичною практикою, а контрольовані медіа вибудовуватимуть подібну до російської паралельну реальність, бо лише в ній може існувати поневолене суспільство; корупція душитиме і суспільство і державу, бо користолюбство це «улюблений гріх», який Кремль використовує як інструмент м'якого контролю над іншими державами; знов підніме голову п'ята колона, що призведе до поглиблення регіональних протиріч та пришвидшення дезінтеграційних процесів.

Без політичної свободи не може бути й економічної, а за відсутності економічних свобод неможливе й процвітання. Отже, законсервується залежна і несправедлива економічна модель, що призвела до довоєнних криз в Україні і Росії; іноземні інвестиції через корупцію та проблеми з верховенством права матимуть обмежений характер; контрольовані Кремлем російські компанії поглинатимуть українські «блакитні фішки», а великий бізнес витіснятиме малий і середній не лише з ринку, а й з країни. Зменшення й без того тонкого прошарку середнього класу унеможливить демократичний розвиток, оскільки саме він і є становим хребтом демократії. Історичний досвід, майже релігійний етатизм і залежність переважної більшості росіян (до 70%) від державного бюджету пояснюють, чому російський клімат настільки несприятливий до будь-яких паростків демократії, а отже, північний циклон може накрити й нас.

Чи здатна ймовірна «фінляндизація» України зупинити війну? Багатий і сумний історичний та сучасний досвід показує, що імперська, радянська й нинішня Росія зупинялися лише там, де діставала гідну відсіч. З 1149 року, коли відбулася перша московсько-київська війна, наші народи воювали сотні разів з різних причин, які лише на межі ХІХ і ХХ століть були пояснені класиками геополітики. Отже, сама географія диктує логіку просування химери, не кажучи вже про стародавні («збирання земель руських», «третій Рим») та новоявлені ідеологеми («історична спільність», «один народ», «русский мир»), які нещодавно доволі точно були акумульовані в максимі Путіна «у Росії немає кордонів».

Якщо використати формулу Карла фон Клаузевіца «війна — це продовження політики іншими, насильницькими засобами», то стає очевидно, що лише впродовж останньої чверті століття Україна піддавалась агресії десятки разів. На відміну від гарячої фази 2014–2017 років, були й холодні (під час зимових відключень газопостачання), а також численні маленькі війни в усіх сферах двосторонніх відносин — політичній, торговельно-економічній, культурно-гуманітарній, інформаційній тощо.

Звичайно, людина при повному розумі не може прагнути війни, а чи може вона без воєнної поразки погодитися на тимчасовий невигідний мир, який означатиме набагато гірші умови майбутнього? А якщо припустити, що наступна гаряча війна відбудеться в менш сприятливих умовах, коли ми можемо взагалі залишитися сам-на-сам із сильнішим супротивником? Попри воєнні катастрофи й усі негаразди, третина українців вважає, що в разі повномасштабної війни з Росією за будь-яких умов слід боронити країну зі зброєю в руках, 23,3% — за збройну відсіч за умови гарантій міжнародної допомоги, і лише 12%) готові якнайшвидше капітулювати, аби уникнути людських втрат, руйнування економіки та інфраструктури країни. Отже, українське суспільство готове захищати свою державу і своє майбутнє, яке, згідно з усіма соціологічними зрізами останніх років, бачиться у вільній сім'ї європейських народів.

У цьому зв'язку, слід звернути увагу на історичний досвід повоєнної Німеччини, перед якою надзвичайно гостро стояли майже ті самі питання, що й перед нами. На відміну від президента Фінляндії Юхо Паасіківі, який є автором доктрини обмеженого суверенітету своєї країни, кардинально інший підхід обрав канцлер Німеччини Конрад Аденауер, який неодноразово відмовлявся від пропозицій Москви на її умовах возз'єднати Німеччину. Так, 1950 року він відкинув ідею створення на паритетних засадах Загальнонімецької установчої ради з питань возз'єднання ФРН і НДР, вважаючи, що причиною розколу країни є запровадження у Східній її частині системи управління, що суперечить традиціям Німеччини, позбавляє її населення шансів на вільне політичне, економічне та соціальне життя. Він навіть не допускав думки про демократичний характер влади в «демократичній» республіці і про те, що вона взагалі може представляти інтереси німців у радянській окупаційній зоні.

Конрад Аденауер (фото: diletant.media)

1952 року Аденауер відхилив також пропозиції Йосипа Сталіна відновити цілісність країни за умови нейтралітету та злиття з маріонетковим утворенням — Німецькою Демократичною Республікою. Планом передбачалося проведення виборів в обох частинах Німеччини, створення загальнонімецького уряду й укладення мирної угоди, що уможливило б виведення впродовж року з території країни всіх окупаційних військ. Чим не «Комплекс заходів з виконання Мінських домовленостей» від 14 лютого 2015 року в загальних, але впізнаваних рисах? 

У той час, коли соціал-демократи, які нині позиціюють себе путінферштеєрами (тобто тими, хто вважає, що розуміє Путіна і впевнений, що з ним можна домовлятися), використовували гасла про возз'єднання Німеччини і критикували очолюваний канцлером Християнсько-демократичний союз, Аденауер відкинув ідею нейтралітету, вважаючи, що майбутнє країни має бути виключно з тими, хто поділяє християнсько-гуманістичні цінності, схожі погляди на державу, свободу і власність. Аденауер розумів, що нейтральний статус і керований Москвою «соціалістичний» анклав призведуть до дрейфування Німеччини у сферу домінування Москви, а згодом і до фактичної втрати державності.

Історія підтвердила мудрість великого державного діяча у визначенні виключного пріоритету інтеграції нації в західні військово-політичні, політичні й економічні структури, що зберегло суверенітет держави і дало можливість розпочати процес реального возз'єднання з сильних позицій та в найбільш сприятливих для країни історичних умовах. Отже, посол Німеччини в Україні Ернст Райхель, який не виключає можливості проведення демократичних виборів у Донбасі в умовах російської окупації, обрав не зовсім доречну історичну паралель з виборами у Східній Німеччині в 1990 році, коли Радянський Союз, що почав обвалюватися під тягарем внутрішніх проблем, швидко ретирувався з окупованих територій.

Перед українським народом і державою стоїть питання не припинення війни, якої ми не починали, а унеможливлення її продовження агресором. Цьому сприятиме стратегія, метою якої є, зокрема, підвищення ціни агресії — як з воєнної точки зору, так і шляхом перекладання на агресора всіх проблем і видатків на утримання окупованих територій. 

Така стратегія здорового глузду немислима без переходу влади і суспільства з логіки «гібридного» миру на логіку війни, що неможливо без подолання прірви між владою і пасіонарною елітою, яка обстоює право на суб'єктність України. Компроміси неприйнятні і навіть злочинні, якщо вони унеможливлюють досягнення стратегічних цілей української нації, як-от: побудова вільної і заможної держави не лише за західним зразком (верховенство права, демократія, лібералізм, права людини, ринкова економіка), а й як невід'ємної частини західної цивілізації; інтеграція в євроатлантичний безпековий простір як єдина гарантія від російської агресії, а також збереження можливості (не обмеженої третіми країнами) стати частиною Європейської спільноти; закріплення за собою права розвивати відносити та брати участь у будь-яких альянсах, насамперед заснованих на цінностях, які поділяє українська нація.

Лише сильна Україна як невід'ємна частина сім'ї вільних народів матиме можливість не тільки повернути тимчасово втрачені території, а й реінтегрувати їх без шкоди для нас і всього континенту. Пам'ятаймо, що нинішня війна з Росією закінчиться не лише з поверненням усіх окупованих територій Донецької, Луганської областей і Криму, а й зі збереженням права української політичної нації на власне майбутнє.