Віктор Каспрук Політолог, політичний аналітик, журналіст-міжнародник

Проксі-війна Росії і Туреччини. Чи готова Москва до відкритого протистояння з Анкарою?

Варто пригадати, що Росія і Туреччина вже неодноразово домовлялися між собою стосовно ситуації в Сирії...

Ще недавно міжнародна політика була схожа на шахи – добре подумай, перш ніж зробити наступний хід. Тепер вона все більше скидається на покер – не важливо, які у тебе карти, важливо, як ти тримаєшся. Власне такий “прогресивний” підхід Путін вперше запровадив анексувавши український Крим і окупувавши частину Донбасу, а тепер він його переносить і на Сирію.

Війська режиму російської маріонетки Башара Асада наступають в сирійській провінції Ідліб, яка залишилася фактично останнім оплотом сил, що протистоять диктаторському режиму. Разом з “асадцями” до цього смертельного протистояння долучилися і російські військові.

Головна небезпека полягає в тому, що повстанців підтримують турецькі військовослужбовці. Російські та турецькі військові вже майже щодня беруть участь в бойових діях з різних сторін силового протистояння. І тільки питання часу, коли вони в боях зіткнуться одні з одними.

Таким чином проксі-війна Росії і Туреччини на сирійській території може перетворитися на відкрите протистояння Москви з Анкарою, яке для обох сторін є не бажаним.

Атака на Ідліб може стати останнім великим кровопролиттям в сирійській громадянській війні, яка триває вже майже дев’ять років. У провінції зав’язаний клубок численних іноземних інтересів у цій проксі-війні. Незважаючи на наростаючу гуманітарну катастрофу, поточний конфлікт важко вирішити політичним шляхом і мирно.

Наразі сирійські повстанці втратили більшу частину колишньої території і дуже залежать від свого союзника Туреччини. Діючи під турецьким керівництвом, повстанці назвалися Сирійською національною армією (СНА). І Туреччина розглядає ополчення СНА, як противагу Курдській робітничій партії, яку вона визначила, як терористичну організацію.

Структури, які розбудували курди за роки війни на півночі Сирії вздовж кордону, були великим головним болем для Анкари. Тому вона ввела свої війська до цього регіону та разом з Росією визначила зону, в якій уряд планує розмістити мільйони сирійських біженців, що зараз проживають у Туреччині. Втягнувшись у цю “гру”, з одного боку, Туреччина намагається запобігти курдській автономії, з іншого боку, Ердоган протистоїть Башару Асаду і хоче сісти за стіл переговорів, котрі будуть визначати післявоєнний порядок в Сирії.

У Дамаску ніколи не приховували, що вони прагнуть повернути всю країну під свій контроль. Тож напад сирійської армії на Ідліб, незважаючи на угоду про припинення вогню між Росією та Туреччиною, не став сюрпризом. Президент Башар Асад знову контролює більшу частину Сирії, і, перш за все, завдяки підтримці з боку Росії та Ірану.

Росія є ключовим гравцем у цій громадянській війні. Москва не тільки надає різноманітну військову допомогу та надсилає туди своїх “солдатів fortune”, але й підтримує контакти з курдами та веде переговори з Туреччиною та Іраном щодо політичного майбутнього країни після закінчення війни.

Режим Асада критично залежить від Росії, Кремль багато інвестував, відправляв найманців і здійснював численні авіаудари по силам повстанців та мирним жителям. Це одна з причин, чому Росія не готова погодитися з тим, що ще хтось буде контролювати частину сирійської території. Привід для нападу на Ідліб Москві не довелося довго шукати. Він для неї традиційний: боротьба з ісламістським тероризмом.

Варто пригадати, що Росія і Туреччина вже неодноразово домовлялися між собою стосовно ситуації в Сирії, але, як завжди, тактика Путіна полягає втому, щоб домовлятися для того щоб, не виконувати домовленостей. Але при цьому звинувачувати іншу сторону в невиконання досягнутих угод, і, під цією маркою, просувати далі свої інтереси за межі попередньо досягнутих договорів.

Дехто з російських експертів прогнозує, що президент Туреччини Реджеп Ердоган не зможе довго дотримуватися попередньої позиції в цьому протистоянні з Путіним. Оскільки Анкара зацікавлена в притоці мільйонів туристів з Російської Федерації.

Але з російськими туристами тут проблема. Не дивлячись на те, що відпочинок у Туреччині виглядає заманливо, бо ослабла турецька ліра, необхідно пригадати що економічна стагнація в Росії взагалі відсікає велику кількість її населення від можливості відпочивати на турецьких курортах. Крім того, військовим, поліцейським, працівникам ФСБ та інших силових структур останнім часом заборонено виїздити за кордон. Що гранично звужує кількість тих категорій росіян, які теоретично ще мають фінансову змогу оплатити подібний відпочинок.

Проте, коли Путін так блефує з турками, то мав би пам’ятати, що Туреччина є членом оборонного блоку НАТО, в якому напад на одного з його членів вважається нападом на всі країни, котрі входять до нього.

Та й сама по собі турецька армія – це не ослаблена армія України в 2014 році, після втечі колишнього президента Януковича. Турецька армія друга в НАТО за своєю численністю, і одна з провідних за своєю збройною оснащеністю.

Очевидно, що можливе російсько-турецьке протистояння в стратегічних інтересах України. Оскільки, ворог нашого ворога – наш друг. А ослаблена Путінська імперія не матиме сил і достатньо ресурсів, щоб продовжувати свою затяжну українську авантюру.

Але хоча тактично Туреччина сьогодні – “союзник” України, але чи надовго? Адже не погоджуючись з окупацією Російською федерацією українського Криму, Анкара водночас вибудовувала партнерські відносини з Москвою.

Вона підіграла Москві з “Турецьким потоком”, після запуску якого Україна втратила 450 мільйонів доларів доходів за транспортування газу, який до того переганяли до країн Південної Європи через українську територію.

В президента Туреччини Реджепа Ердогана великі геополітичні амбіції, і він хоче відчувати себе гравцем світового класу, котрий буде вирішувати долі інших країн на рівні зі світовими державами.

Але домовляння Туреччини з Росією про мир в Сирії дуже нагадує спробу домовлятися з палієм про ініціювання гасіння пожежі, яку він сам і спровокував своїм підпалом. Без прямого втручання Москви у внутрішні сирійські справи, громадянська війна у Сирії давно вже б закінчилася.

Тому можна зробити закономірний висновок: російські найманці, яких Путін послав в Сирію для утримання своєї влади диктатором Асадом, є військовими злочинцями. А злочинна діяльність Москви в цій країні цілком підпадає під визначення – міжнародний тероризм.

Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома». Відповідальність за матеріали в розділі «Думки вголос» несуть автори текстів

Коментарі — 0

Авторизуйтесь , щоб додавати коментарі
Іде завантаження...
Показати більше коментарів
Дата публікації новини: