Путін програв війну в Україні ще до того, як розпочав її

Коли Путін вперше потрапив до Кунсткамери ще в радянському Ленінграді, його вразила не стільки кількість потворців у великих банках в формаліні, як те, що вони, протягом декількох століть, так добре збереглися у законсервованому стані. Тоді він ще не знав, що доля готує йому спробу  «консервації імперії», яка у підсумку закінчиться для нього самого трагічно. 

Після того, як тривалість війни Росії в Україні переткнула «часовий екватор», стає питанням номер один – скільки часу ще вона може продовжуватися. А враховуючи той факт, що Путін вирішив перевести її у формат війни на виснаження, усе залежатиме від того, як США і Захід надаватимуть Україні необхідну для видворення з наших територій московітів зброю. В такому випадку, – тривалість війни буде прямо пропорційною швидкості надходження і якості американської та європейської зброї до української армії.

У Москві хибно оцінили загальну ситуацію, котра об’єктивно складається. Там сподівалися, що держави-члени НАТО і Європейського союзу не спроможні протягом тривалого часу допомагати зі зброєю Україні, оскільки їхня збройна промисловість не здатна виробляти і постачати більше зброї в необхідні терміни. Мрії Кремля не мають шансів здійснитися, оскільки Сполучені Штати дуже швидко налагоджують необхідні виробництва. І можлива затримка лише в тому, щоб була політична воля для прийняття рішень пришвидшити подібні поставки.

Власне, тепер Захід не може і не повторить сумний досвід 2014 року, коли після окупації Російською Федерацією Криму та частини Донбасу, Україну підштовхували вести переговори з Росією, після запровадження дуже крихкого припинення вогню, яке Москва постійно порушувала. А зараз ми змушені пожинати тяжкі наслідки подібного «перемир’я».

Час належним чином озброїти Україну і покінчити з тоталітарним шовіністичним режимом Путіна назавжди. І хоча це не надасть Росії автоматично шансу на демократію, проте без цього у неї взагалі немає жодних перспектив на видужання від рашизму.

Десятки тисяч російських військових гинуть і калічаться на війні Росії в Україні тільки заради того, щоб потішити імперіалістичні фантазії Путіна. При цьому він не досяг жодної із попередньо намічених цілей: Америка і НАТО не послаблені; демонстрація «військової могутності» Росії наочно показала всьому світу, що вона виявилася дутою; Україна успішно відбиває атаки  московських окупантів і деокупація її територій є лише питанням часу; Кремлю не вдалося розділити Європу, не дивлячись на усі його старання і зусилля.

Фактично Російська Федерація у військовому сенсі – це майже розбита сила, яка все ще може завдавати шкоди, але не здатна просуватися далі по українській території, щоб вона не робила. Невідповідна підготовка та некомпетентність російського військового персоналу – у поєднанні з жорсткою ієрархією, в рамках якої вони перебували, не дозволяли путінським офіцерам діяти за власною ініціативою, а це означало, що вони не могли швидко координувати просування військ вглиб української території.

А ілюзія російської військової могутності була розбита в перші ж тижні, оскільки її військово-повітряні сили не змогли взяти під контроль небо над просторами боїв, залишивши танкові колони вразливими для атак українських винищувачів і безпілотників.

Російське командування та контроль за прийнятими вже рішеннями були дуже поганими, або місцями взагалі не існували, оскільки путінські війська воювали не маючи чітко поставленої їм цілі і усвідомленої мети.

Прихильники путінського режиму змушені публічно визнавати, як це зробив під час прямого ефіру пропагандистської телевізійної програми «60 хвилин» полковник у відставці Михайло Ходарьонок, що навіть масова мобілізація в Російській Федерації не допоможе змінити хід  вторгнення Путіна в Україну, яке зайшло в глухий кут. Ходарьонок підтвердив, що Росії буде важко відновити свої зростаючі втрати в Україні, і що посилати масово військових воювати маючи застарілу зброю було б контрпродуктивно, оскільки російський арсенал не зрівняється з першокласною зброєю НАТО.

Створена Путіним за більше, ніж два десятиліття система тоталітарної диктатури – змусила його переоцінити свою армію, і таким же чином недооцінити своїх ворогів. З травня Росії майже не вдалося просунутися вперед, але московці поки що продовжують утримувати під своїм контролем Херсон і вести терористичну війну проти мирного населення України.

Головний кремлівець не  грав з Україною на рівних, розстрілюючи наші міста і інфраструктуру. Досі українці мали обмеження на ураження військових або політичних цілей у Росії. Але аеродроми, військові бази, склади пального, залізнична інфраструктура та усе інше в Російській Федерації, що  використовується для підтримки і продовження війни в Україні, мусять знищуватися. Тоді це можна буде назвати чесною грою.

Однак Путін і його подільники зіпсували все, «перепродаючи» ядерну загрозу усі місяці війни. Ядерне залякування вже перестало спрацьовувати, адже чим більше ви погрожуєте, тим більше людей з часом починають це ігнорувати. Росія здобула «піррову перемогу», проте Путін не готовий це визнати.

Диктатор програв війну в Україні ще до того, як розпочав її. Вважаючи себе реінкарнацією Івана Грозного та Петра І, він надзвичайно переоцінив можливості російської армії і російської економіки. А російські ілюзії самодержавної величі розбили на скалки ЗСУ.

Зараз російсько-українська війна знаходиться у переломній точці. І визволення українськими військами Херсонщини стане лише початком повної деокупації України. Неможливо довго перебувати в ситуації відносної рівноваги у війні високої інтенсивності – одна сторона виграє, а інша програє. А тут Росія явно не виграє.

Російська Федерація опинилася у пастці класичної геополітичної дилеми, де зростаючі обмеження заважають їй ефективно досягати своєї кінцевої мети – вона вже не тільки не здатна далі зазіхати на всю Україну, а й утримувати вже раніше окуповані українські території. Москва більше не спроможна забезпечувати свої цілі на полі бою, а програш в економічний війні з Заходом стає тільки питанням часу.

Колективний Захід не відсахнувся від України, як на це сподівалася у Кремлі. А розпочавши масовану допомогу Українській державі, цим по суті разом з українцями почав демонтаж путінського режиму. Застосовуючи при цьому «стратегію терпіння» – ослаблювати російського ворога поступово, щоб той не помітив того критичного моменту, після якого переграти щось назад Кремль вже нічого не буде здатен.

Україні дістався пекельний ворог, на території якого культ смерті став ледве не замінником державної ідеології. Але, не дивлячись на це, російськім солдатам вже перехотілося вмирати за маячні ідеї Путіна, сумнівна реалізація яких коштує їм життя.

Війна в Україні суттєво зменшила сферу глобального впливу Росії, і це лише початок. А після припинення розв’язаної РФ війни, їй і за декілька десятиліть не вдасться його відновити, не кажучи вже про неможливість відновлення заплямованої назавжди репутації. Росіяни нині просто не здатні усвідомити того, яким буде їхній майбутній статус –   держави парії. Спроба знищити Україну відгукуватиметься для Росії поколіннями, якщо від неї ще щось залишиться після її тотального програшу.

Зараз багато хто в усьому світі переглядає свої позиції щодо Російської Федерації. І зростаюча слабкість Росії через війну за бажанням тирана, зрештою, приведе її до повного краху. Путін хотів контролювати увесь світ, а, в кінцевому підсумку, він вже дуже скоро не зможе контролювати і своїх кремлівських васалів.

Війна висвітлила справжню суть путінської Росії – кривавої, некомпетентної, мародерської, корумпованої, бездушної. Москва розраховувала на швидку перемогу, проте  після того, як Україна почне отримувати зброю, яка дозволяє вести не тільки обороні, а й наступальні дії, у Путіна та його головорізів жодних шансів не буде.

Росія вже майже програла війну, і водночас не може дозволити собі припинення вогню. Вона застрягла, і єдиний доступний вихід – це зібрати свої речі та повернутися додому. Але увесь парадокс ситуації в тому, що політично Путін не може собі цього дозволити.

Щоб зрозуміти позицію Росії, потрібно розуміти, що сучасне російське керівництво є цілковито продуктом старої радянської системи. А одним із принципів старої радянської системи було тверде переконання, що СРСР судилося перемогти, оскільки ліберальні демократії нібито були «слабкими».

Навіть розпад Радянського Союзу не порушив цю віру: Путін і його прихильники продовжували наполягати на тому, що Росія повинна зрештою перемогти в будь-якій боротьбі із Заходом, тому що, на їхню думку, Захід «слабкий». Їхня стратегія ґрунтується на вірі в те, що Росія може заплатити високу ціну, але врешті-решт переможе, «оскільки росіяни звикли жертвувати», у той час як вони вірять, що Захід поступиться, «тому що західні люди слабкі».

Це є саме той напрямок думок, який раніше передував розпаду СРСР. І можна очікувати, що кліка, яка видає себе за  російську владу, дотримуватиметься цієї лінії мислення аж до моменту, коли вона також зазнає повного краху. Бо для них це символ віри, а не аргументована позиція. Диктатор схожий на азартного гравця, який хоча вже програв свою іпотеку, зайнятий подвоєнням ставки та намагається виставити свій будинок, як заставу на наступному етапі гри.

Путін семимильними кроками прямує до «Кунсткамери історії», навіть не розуміючи того, що війною з Україною сам обрав для себе шлях до неї. А в цій «Кунсткамері» на нього вже зачекалися його колеги – Ніколає Чаушеску, Слободан Мілошевич, Муаммар Каддафі, Саддам Хусейн і Уго Чавес.