Українцям потрібно подолати «вірус російськості»

Люблю бувати в Польщі. І не тільки тому, що наші мови дуже схожі й усе зрозуміло. Там за тиждень перебування можна не почути жодного російського слова. Ні по телебаченню, ні по радіо, ні на вулиці.

У «польському просторі» російська мова не потрібна. Там вона просто зайва. Але, повертаючись додому, ще гостріше відчуваєш, що повноцінного «українського простору» в Україні як не було, так і досі немає.

Можна сказати, що в цьому корінь усіх бід українців. Адже без «українського простору» українська мова може зникнути дуже швидко. А без мови, що є фундаментом ідентичності української нації, неможливо створити дієздатне суспільство й успішну державу.

Усе це стало наслідком того, що на початку відновлення української державності було допущено ряд стратегічних прорахунків, котрі з 1991 року бумерангом повернулися в сьогодення. Спотворене за роки радянської окупації комуністами світовідчуття призвело до того, що, на відміну від держав Балтії, українське громадянство автоматично отримало все населення, яке на той час жило на території УРСР. І минулорічні вибори наочно показали, як може проголосувати населення, яке мало ідентифікує себе з Україною. А відповідальні громадяни нашої держави вкотре опинилися в меншості.

Причиною чого стало, що з часу незалежності так і не було розірвано відчуття ментальної близькості, що збереглося в частини населення України, котре тривалий час перебувало у складі колишньої Російської імперії, до населення Росії.

Вражає те, що, як і під час перших президентських виборів, 2019-го за кандидата на посаду президента від національно-демократичних сил проголосували лише 25 відсотків виборців. 1991 року також 25 відсотків підтримали лідера Народного Руху України В’ячеслава Чорновола, що не дало змоги провести в перші роки реформи, позитивні наслідки яких відчули б українські громадяни.

Другим прорахунком є те, що не вдалося зупинити русифікацію українського населення. Чергова спроба українізувати Україну, зроблена в часи президента Порошенка, наочно доводить: не змінивши підходів, українці будуть знову, раз за разом повертатися на круги своя.

За роки незалежності України наша столиця Київ так і не стала україномовною, що в іноземців, котрі її відвідують, викликає великий подив і здивування. Але чомусь більшістю киян це не сприймається як нонсенс, який необхідно терміново виправити. Україна серйозно заражена «вірусом російськості», патологічні наслідки чого нині простежуються на всіх можливих рівнях.

Пригадується розмова 1991 року з одним моїм далеким родичем, який народився в Києві 1914-го і тому добре пам’ятав спробу українізації України в 1920-х. Він мені сказав: «Якщо все буде робитися так, як у 20-ті, то знову нічого не вийде».

Тоді мені здалося, що він явно перебільшує. У часи відновлення незалежності Української держави і на підйомі національної свідомості українців все вдасться. Тепер, майже через 30 років, можна сказати: з українізацією, на жаль, не дуже далеко вдалося просунутися.

Крім того, що відбувся шалений спротив усьому українському «п’ятої колони» і по-проросійському налаштованого олігархату, в руках якого опинився контроль за майже всіма телеканалами, FM-радіостанціями і пресою, абсолютно не враховувався мовно-культурний антагонізм міста і села, який було силою підступно закладено в радянські часи.

Коли зрусифіковані міста, котрі стали форпостами поширення російської мови, культури і ментальності, протиставляли містечкам і селам, що зберігали свою українську національну ідентичність та україномовність.

Ці міста рік за роком «перемелювали» мільйони вихідців з «українських резервацій» – глибинки, діти й онуки яких із часом ставали, за невеликими винятками, як усі, російськомовними.

Якось я запитав свого знайомого киянина, за якої умови він, добре знаючи українську мову, почав би нею широко користуватися в побуті. На що він мені чесно відповів: якби більшість у Києві перейшла на українську мову. А так мої знайомі на житловому масиві почнуть дивитися на мене, як на божевільного, якщо я раптом почну з ними говорити українською.

Тобто можна сказати, що пересічний міський українець потрапляє в замкнуте коло. Не бажаючи виділятися з основної маси, він не готовий відчувати себе у статусі білої ворони, якщо раптом перейде на державну мову. А дочекатися тут якихось великих зрушень не виходить, оскільки старші покоління виявилися надзвичайно консервативними в мовному питанні.

Адже за радянських часів методично й цілеспрямовано «новим містянам» прищеплювалася зневага до своєї рідної мови. І щоб новоприбулий міг вважатися «городським», він мусив зробити все для того, аби не відрізнятися від більшості зрусифікованого населення великого міста. Московська окупаційна влада чітко поділила населення на «чужих» і «своїх».

Цей «свій» був колишній україномовний українець, якого примусили відмовитися від своєї мови й культури, ідентифікуючи себе цим із придуманим імперськими ідеологами в Москві міфічним «радянським народом».

А «чужий» – це той українець, котрий «злочинно» не бажав інтегруватися в «прогресивну» дійсність СРСР і продовжував користуватися своєю – «відсталою», «неперспективною» і «вимираючою» – мовою. Від якої справжні ідейні патріоти флагмана всього «прогресивного людства СРСР» давно відмовилися, бо вона тільки відволікала від просування країни в грандіозне світле комуністичне майбутнє.

Вся імперська концепція «вищості» російської мови і «культури» базувалася на прищеплені колонізаторами носіям української мови й культури почуття меншовартості. І це продовжує культивуватися в містах України вже в третьому, якщо не в четвертому, поколіннях.

Наразі змаргіналізованому жителю Києва, Харкова, Чернігова, Херсона, Дніпра чи Сум дуже важко перейти на українську мову навіть у побуті, оскільки тоді в очах свого оточення він здаватиметься «меншовартісним селюком», якого потрібно відлучити від передової міської «культури». Це настільки закріплено на рівні підсвідомості в мізках пересічних містян, що «вибити» цю зверхність переконаннями й умовляннями ніколи не вдасться.

І головне тут є саме те, що за роки радянської окупації України поширювана силою і репресіями чужинська мова стала нав’язаним атрибутом «міської культури». На жаль, у багатьох випадках саме російська мова формує ментальність та часто й політичні переконання пересічного міського жителя.

Тому доки «міська культура» для великої частини українців, котрі живуть у містах, традиційно асоціюватиметься з російською мовою, доти переконати їх у необхідності переходити на рідну мову буде дуже важко.

Це обов’язково потрібно враховувати, якщо ми в Україні справді хочемо повернути українську мову в режим масового використання її громадянами.

Після Революції гідності дехто зі зрусифікованих українців почав потроху змінювати свою мовну орієнтацію. Але неготовність влади прислухатися до соціально-економічних проблем населення і закриття нею очей на різке погіршення рівня життя рядових громадян стало відвертати частину «новонавернених» від бажання продовжувати самоукраїнізацію.

Як показали останні президентські вибори, більшість українського населення мислить простими і дуже приземленими категоріями. Тому сьогодні немає жодного резону закликати його до якихось високих матерій.

Розхитана національна свідомість потребує зміни підходів, за яких використання української мови зможе принести її новому носію конкретні дивіденди. По-іншому вплинути на мовну ситуацію в Україні ніколи не вдасться. Можна ухвалювати нові й нові мовні закони, але коли на місцях вони не будуть виконуватися й нікому буде їх по-справжньому проконтролювати, то справу не вдасться зрушити з мертвої точки.

Необхідно одночасно застосовувати методи батога і пряника. Тим підприємствам і закладам торгівлі, державної та недержавної форми власності, які будуть чітко дотримуватися мовного закону, потрібно зменшувати податки та надавати інші економічні й неекономічні преференції та пільги. А для їхніх сумлінних працівників, що під час своєї роботи не допускають порушень мовного закону, запроваджувати суттєві привілеї і доплати.

Якщо ж державний мовний інспектор двічі чи тричі зафіксує порушення дотримання мовного законодавства працівниками й обслуговувальним персоналом торговельних закладів та підприємств, то в нього має бути право подавати клопотання на тимчасове припинення роботи (чи взагалі закриття) таких установ.

Очевидно, що закони Української держави мають неухильно виконуватися в усіх сферах. І особливо важливим є дотримання мовного закону, котрий стає одним із основних факторів національної безпеки України.

Існує й інший важливий аспект запуску процесу українізації українців. Необхідно відкрити в містах і містечках України «Українські центри». Де кожен, хто бажає повернутися до українства, зможе вивчити чи вдосконалити свою українську мову, взяти книжки й журнали з української бібліотеки, а в разі потреби отримати і правову допомогу від кваліфікованих юристів чи фахівців з інших галузей.

Також такі «Українські центри» мали б стати осередками взаємодопомоги українців, підтримуючи і допомагаючи їм у скрутну для них хвилину. Необхідно відновити солідарність і допомогу українців одне одному, як це було колись у козацькі часи. Ідеться про самоорганізацію української нації. І українцям варто було б розпочати зі створення активних осередків українського середовища в Україні.

Відновлення мовного і культурного українського простору має стати одним із головних пріоритетів, якщо ми хочемо назавжди вилікуватися від привнесеного ззовні в Україну «вірусу російськості».

Автор ілюстрації: Дмитро Скаженик