Одного хлопчика ніхто не зустрічав, то я був для нього за батька на хвилинку...

Ну хто я цьому виснаженому худому хлопчині із зламаною рукою? Стоїть одне, ошаліле від цього всього, ще сьогодні вранці було в катівському підвалі лугандону....

Ніхто не зустрічає, бо всі родичі лишилися там, на окупованій території...

Вибачте старому дядьку Лірнику, не стримався, заплакав, кинувся обнімати, в цю мить, свою дитину, гладити по стриженій голівці. І у нього має бути в цю мить тато поруч...

Оце найголовніше що було у цьому, такому довгому, звільненні.

Україна - рідна мати для своїх дітей. Для всіх. Незалежно від того який сраний олігарх на своїх телеканалах саркастично коментує це звільнення, незалежно який уряд і який президент керує в цей час.

Рідна мати у нас одна - Україна.

Яка дітей не кидає, не торгує ними і любить кожного синочка чи донечку. Саме це і тримає нас вкупі. Саме це дає сили нам захищатися, воювати і волонтерити.

І звільненим полоненим, мати дає не фільтраційні табори, каторгу і підвальну баланду, а цьомає забитий пальчик, насипає миску бощу з мняском, квасолькою і сметанкою, кладе їм під подушечку пиріжка з вишнями, цукрового півника на паличці, обнімає їх і любить. Всіх, без виключення.

Навіть тих, кого ніхто не зустрічав в аеропорту Борисполя. І для них були радість, обійми і сльози.

Бо це наші дітки. І ми їх нікому не віддамо і ніколи не покинемо.