Здався вам той Львів, Віктор Федорович!

Мені як людині вкрай доброзичливій і законослухняній, дуже б не хотілось про таке навіть думати, не те, що говорити. І, можливо, я б ніколи про це навіть не думав, якби не йшлося про нашого любого Президента. Але громадянський обов’язок і християнське сумління просто вимагають про це сказати. І я, незважаючи ні на що, таки скажу. І зовсім не для того, щоб внести якесь сум’яття в благородні президентські плани та наміри, а радше задля того, щоб застерегти нашого любого Віктора Федоровича від неприємних ситуацій. Думаю, йому наразі і обіймів з вінком буде достатньо.

Тож, в чім, власне, справа, і навіщо стільки реверансів? Бачте, справа дуже делікатна і дуже слизька. Йдеться про те, що Віктор Федорович налаштувався в четвер їхати до Львова на проведення якоїсь там важливої наради. Воно, може, нічого страшного. Але хіба та нарада аж така важлива, щоб на неї їхати? Чи не краще відпровадити на неї когось із своїх помічників, наприклад, Ганну Герман (вона там «мєсна»), а самому трохи розслабити свій державний мозок від турбот в Києві. Ні, я не натякаю, що до роботи не варто сумлінно ставитись. Якраз навпаки. Але їхати до Львова - то марна трата часу.

По-перше, то далеко, а дорога таки втомлює старі костомахи.

По-друге, там мокро, вогко і зимно, клімат препаскудний, і до того ж зара акурат падут дощі. Ніхто, навіть наша надсучасна медицина не гарантуватиме, що до тих старих костомах не вчепиться ревматизм. А це, самі розумієте, велика неприємність. Почитайте свідчення бравого вояка Швейка - він з такою бідою цілу війну пройшов.

По-третє, приїзд Президента до Львова - то ціла купа неприємностей для громадян міста. А завтра якраз - останній дзвоник, випускники захочуть погуляти, порозважатись, а міліція перекриє дороги, всі будуть злі та недобрі і критимуть Президента лайливими словами. І у нього постійно будуть червоні вуха, і він не зможе стати до знимки, бо як фотографуватися з червоними вухами - це ж не тільки не по протоколу, а й просто не файно?

Я вже не кажу про всі ті глупства, які пан Президент зі своєю командою потрафив начудити за остатні місяці. В якого Сірка він буде тепер очі позичати, аби вийти до цих печерних націоналістів? Чи, може, буде оправдовуватись? Але то було би гет не файно. Оправдовуватись Президентові не пасує. Та й перед ким, перед «казламі, шо мішають жить»? Фе, яка ганьба! Але стати посеред ринку і гупнути кулаком по чомусь дубовому з криком: «Я тепер хазяїн, і пішли ви всі туда-то за тим-то і по такій-то матері!», також не вийде. Воно, може, і відверто, і красномовно, і чисто по-шахтарськи, але які з бандерівців шахтарі? Вони на фєні ні чорта не смислять. Замість того, щоб на зонах самоосвітою займатись і «правільний язик учіть», вони повстання там піднімали і совєцьку власть нервували. Одним словом, фєня не покатить. Хіба новий губернатор Вася Горбаль перекладачем попрацює? Отоді, може, який спільний язик і знайдеться.

Але спільний язик - то насправді не головне. Є в Львова одна ганебна риса характеру - він дуже пихатий. Настільки пихатий, що немає жодної поваги, до яких би то не було вінценосних осіб. І, власне, з тої причини не варто би було високодостойному панові Президентові пхатися до столиці Галичини. Є, щоправда, іще одна причина, про яку варто було б знати президентській охороні. Справа в тому, що в минулому столітті львів’яни завели собі моду робити замахи на лідерів держави. Тих лідерів, які їм з тих чи інших причин не подобались, вони намагались убити. Історія зберегла для нас принаймні два таких випадки. Обидва стосувалися керівників польської держави, і обидва були організовані Українською Військовою Організацію. Що цікаво, обидва з них виявились невдалими, але в певній мірі результативними.

Першим гучним замахом була невдала спроба убити лідера Польщі Юзефа Пілсудського. Трапилось це 25 вересня 1921 року. Виконавцем атентату був бойовик УВО - Степан Федак, 21–річний юнак, син одного з найвідоміших у Львові громадських діячів - директора страхового товариства «Дністер» та Українського горожанського комітету – єдиної на той час української репрезентаційної структури перед польською владою. Пілсудський в результаті пострілу на площі Ринок не постраждав, але було поранено львівського воєводу Казимира Грабовського. Галичина тоді формально перебувала під протекторатом країн–членів Антанти, тому замах на Пілсудського не міг трактуватися як «державна зрада», і Степан Федак отримав невелике покарання - шість років тюрми. Його постріл відкрив дорогу тривалому збройному протистоянню українських націоналістів щодо польської влади.

Другий схожий випадок трапився у Львові 5 вересня 1924 року. Йому передували певні політичні події, які і стали причиною атентату на польського президента Станіслава Войцеховського. На той час Радою амбасадорів у Парижі територію Галичини було визнано за Польщею. Для українців це ставило хрест на сподіваннях відродити українську державність. Поляки ж свого боку так зраділи, що вирішили якось дуже помпезно закріпити свою присутність в «Східній Галичині». З цією метою організували велику економічну імпрезу, що мала спонукати до тісних торговельних стосунків між Польщею та її південно–східними сусідами під назвою «Східні Торги». Особливий статус цієї події мав би підкреслити приїзд президента Польщі Станіслава Войцеховського.

Такою нагодою, природно, не могли не скористатися українці. Не так з метою позбутися президента Польщі, як з метою заманіфестувати на весь світ, що вони не погоджуються з підневільним статусом Галичини.

5 вересня, під час урочистого проїзду президента з ескортом вулицями Львова, під гучний крик збудженого натовпу \"Нєх жиє!\", в бік Войцеховського полетіла бомба. І хоча вона не вибухнула, серед натовпу почалася паніка. Керівник польської держави втік зі Львова, усі заходи з нагоди «Східних Торгів» скасували, а самі торги закрили. Це був єдиний випадок в історії УВО та пізніше ОУН, коли атентат загрожував життю великої кількості людей. Те, що він не відбувся і кров не пролилась, абсолютно не засмутило організаторів. Пропагандистська мета українцями була досягнута, а слідство не виявило ані виконавців, ані організаторів.

Та найважливіше не те. Цей випадок назавжди відбив охоту керівників Польщі приїздити до Львова. Доки існувала Польща аж до початку Другої світової війни, нога президента Польщі офіційно не ступала на львівську бруківку. Неофіційно, може, і ступала, але це вже не має ніякого значення.

Отака-от історія. Чи варто її брати до уваги, чи ні, не знаю. Чи доречно проводити тут якісь паралелі і чи «любить Бог трійцю», - це вже не наша журналістська компетенція. З одного боку, УВО вже давним-давно нема, але з іншого - вар’ятів у Львові ніколи не бракувало. А, зважаючи, яке щастя має останнім часом наш улюблений Президент на всілякі конфузи, то, може, най все-таки посидить в Межигір’ю і почитає в Інтернеті, що про нього люди пишуть.

Здався вам той Львів, Віктор Федорович…