Коса найшла на камінь…

Знаєте, хто найближчим часом стане гробарем нинішньої влади? Міліція. Її ж рідна оборонниця та гарант стабільності. Саме цій всюдисущій структурі з трьох букв випаде за честь викопати для української влади, а заразом і для себе глибоку-глибоку яму. Засипати будуть вже інші люди. Чому так категорично? Надто бо вже сильно вона розпухла… Якщо ж бути конкретнішим, то причин дуже багато, але основна криється в смерті 19-тирічного київського студента Ігора Індила.

Здавалось би, нічого особливого. В цій країні звикли ще й не до такого. Трупи ні в чому не винних громадян, яким просто не пощастило, не так вже й рідко вивозять з ментовських закладів чи військових частин. Батька мого однокласника також колись віддали родині мертвим після того, як він мав нещастя зустріти на вулиці міліціонерів. Загалом країна звична майже до всього і до такого теж, і, здається, вже ніякі страшні події не можуть викликати у неї шоку. Втім, країна звикла, тільки не звикли до цього студенти. Молоді, амбітні, недосвідчені, без тягару життя за плечима, без досвіду, без страху і без старечих гальм.

Те, що трапилося з Ігорем, – це насправді найбільший ляп режиму Януковича. І, повірте, він йому дуже сильно аукнеться. Настільки сильно, що на ньому (режимові) можна буде ставити хрест. «Наших б’ють», яке нині лунає між студентством, – це не банальні заклики опозиції до спротиву, це не популістські заяви маргінальних лідерів ще маргінальніших партій. «Наших б’ють» з вуст студентів – це те, чого країна не знала від початку 90-их. Це – акції непокори, поряд з якими Помаранчева революція може здатися казкою. Я не знаю, чи ментовські адепти вивчають досвід студентських заворушень в Європі, хоча це мало би входити в їх навчальну програму. Скоріш за все, не вивчають, а коли навіть щось і читали, то не вникали в їх суть. А суть їх дуже і дуже проста. Кілька сотень злих студентів – набагато потужніша сила від цілої армії вимуштруваних беркутят. І їх сила – не лише в інтелекті, коктейлі Молотова і цеглі, а, в першу чергу, у молодості з усіма притаманними їй найкращими людськими якостями.

Вчора під Шевченківським РУ МВС Києва, у якому, власне, і вбили Ігоря, відбулась акція протесту. Студенти – і не лише вони – прийшли до правоохоронців висловити своє ставлення до їхнього вчинку і вимагати не лише розслідування злочину, а й покарання винних. На все - про все дали тиждень часу. Щоправда, вручити петицію не було особливо кому. Численні правоохоронці і «люди в штатському», які суттєво доповнювали натовп протестувальників, не уповноважені були щось обіцяти, а з вищих чинів на вулицю ніхто не захотів вийти.

Загалом міліціянти повелися з протестантами в своїх найкращих традиціях – зробили все, щоб нормальні люди їх після цього дня ще більше ненавиділи. Як на мене, все могло б виглядати куди достойніше. Адже у кожній ситуації людина мусить залишатися людиною. І людина в однострої працівника МВС – також. Ну, трапилась біда, ну, виникла проблема, ну, прийшли громадяни з своїми вимогами, ну, принесли вінки і квіти, якими бажають вшанувати вбиту людину. Що в цьому поганого? Де тут проблема? Так ні – виявляється, для працівників органів проблема є… Адже до їх відділку прийшло більше, як дві людини разом, адже в тих людей, виявляється, є ще якісь претензії до працівників міліції, і вони звинувачують тих працівників міліції, які завжди праві і невинні, як овечки, у якихось гріхах. Мало того, зібралися влаштувати зі сходів управління Стіну плачу. Як на таке неподобство, скажіть, реагувати? А дуже просто. «Не по-ло-же-но!» Є таке у лексиконі українських міліціонерів слово…

Я не знаю, що краще: виконувати статут і приписи, а, може, ще й чиїсь тупі накази і безапеляційно псувати свою репутацію, чи проявити здоровий глузд та людяність і заслужити добре слово та повагу громадян. Це, мабуть, як для кого. Для тих міліціянтів, які вчора охороняли від людей своє гніздечко, повага і вдячність громадян, які їх годують і вдягають, ні до чого. Навіть таку банальну річ, як покладання вінків та квітів, вони перетворили в цілу драматичну історію. Ворота то відчиняли, то зачиняли, людей то впускали, то не впускали, в результаті вінки довелося передавати через паркан, все супроводжувалось штовханиною, більшість квітів потоптали ще на вході, а на завершення викладачка Ігоря змушена була вилупити міліціянта букетом по голові, бо він не хотів її впустити покласти квіти на сходи, вона, мовляв, прийшла занадто пізно. Мало того, невідомо, яким чином один з покладених вінків опинився далеко від місця, де його поставили, був розвернутий задом і перевернутий догори ногами. Хто і коли це зробив, на жаль, ніхто не помітив, але те, що це міг зробити лише хтось з будинку міліції (чужих туди не пускали), це факт. Навіщо, скажіть вчиняти таку наругу, просто не зрозуміло, тим більше, тоді, коли люди навіть ще не встигли розійтись. Аби показати свою значимість чи безкарність, чи може зневагу до святих речей?

Загалом жодних проявів людяності чи бодай показного розуміння ситуації з боку людей в погонах під час акції не помічалось. Скоріше, навпаки. Звичайна штатна ситуація. Протестувальники – злочинці, яких поки що не можна гамселити і кидати в КПЗ, але треба ретельно зафіксувати всі їхні кроки, слова і погляди… Навіщо – один Бог знає і працівники «наружки».

І вони фіксували… Не соромлячись, з єхидством на лиці шастали поміж мітингуючими слухали розмови і ретельно все знімали на відео. Особливо цікавились персонажами, які виявляли неприхильність до працівників органів чи вголос висловлювали якусь крамолу. Загалом поводились дуже мило і ввічливо. Чого коштувала їм ця ввічливість, знають лише вони.

Загалом, нинішня ситуація вкотре оголила велику проблему функціонування правоохоронних органів в нашій країні. І не лише оголила, а, можливо, навіть довела її до критичної точки. Самі того не сподіваючись, міліціонери стали на мозоль найвибухонебезпечнішій групі населення – студентам. Мало того, вони не лише не вибачились після того, а й продовжують в традиційний для себе спосіб клеїти з людей дурня і «відмазуватись».

Вчора протестуючі студенти, гамселячи пластиковими пляшками, мов мантру, повторювали тупу до абсурду міліційну версію загибелі Ігора: «Сам впав, сам забився, сам убився…». Збоку це нагадувало танці первісних воїнів перед полюванням на мамонта. Чесно кажучи, сумнівів у тому, що мамонта врешті-решт завалять, у мене до кінця мантри вже не було. І попередження «Даємо тиждень часу, а далі почнеться Греція» посмішки також не викликало.

Чесно кажучи, якогось позитивного вирішення проблеми з смертю Ігоря ніхто не чекає. Незважаючи навіть на те, що відголоски невдоволення дійшли вже до парламенту, і там навіть вирішити заслухати висого міліцейського чиновника. Адже всі чудово розуміють, що це лише «один випадок з…» Справжнє вирішення питання – це навіть не реформування міліції, а її ліквідація і створення цілком нової структури на зразок поліції в нормальних цивілізованих державах, не обтяженої сумнівним минулим і тоталітарними звичками. Адже зміни потребує все, і головне – психологія міліціонерів. Доки в очах людини в погонах всі громадяни цієї країни будуть потенційно підозрюваними, доки не діятиме презумпція невинності, доти жодні реформи та переформатування не дадуть результату. Проблема української міліції – це її минуле. У тому, що відбувається, простежується дуже чіткий зв\'язок ЧК – НКВД – МВС. Можна скільки завгодно заставляти міліціонерів читати книжки, як це робив Луценко, чи піднімати їм зарплати, аби вони не брали хабарів, чи займатися чисткою, аби вони були чесніші, – все це приречене на «пшик». Система занадто сильно загартована. «Проти лома нема прийому».

Боячись за свою долю і не бажаючи тісніше спілкуватися зі своїми громадянами, державна машина роздула свої внутрішні органи до небувалих розмірів. В порівнянні з армією, чисельність якої становить всього 200 тисяч, кількість міліціонерів втричі більша – 600 тисяч. Лише таке співставлення у здорового українця мало би викликати безліч запитань. Невже внутрішня загроза і свої рідні громадяни більш небезпечні для української влади від зовнішніх ворогів? Виявляється, що так. На тлі таких цифр і без ста грам зрозуміло, що бодай часткова реформа МВС виглядає малоймовірною. Її немає кому робити, немає потреби (для влади) робити і немає бажання робити. Адже насправді реформувати треба не лише МВС, а й того монстра, що його виплекав… А це вже – справа безнадійна… І зважаючи на це, випадки а-ля смерть 19-тирічного студента Ігора Індила будуть продовжуватись і надалі.

У що це переросте, і чим закінчиться вся ця історія, думаю, не візьметься спрогнозувати ніхто. Але те, що зам’яти її не вдасться, – це факт. Коса, здається, найшла на камінь…