рус

    Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Пам’ять – добре, але без пам’яті краще…

    • Ромко Малко

      Журналіст

    • Розсилка
    Пам’ять – добре, але без пам’яті краще…

    Чи можна назвати здоровими людей, які заперечують очевидне? Можливо, й можна. Але лише за умови, що вони роблять це з корисливих міркувань.

    Чи можна назвати здоровими людей, які заперечують очевидне? Можливо, й можна. Але лише за умови, що вони роблять це з корисливих міркувань. У всіх інших випадках такі люди є хворими. Бо очевидне – це очевидне, і перечити йому можна, лише надавши відповідні докази. Коли ж їх катма – включається хвороблива фантазія.

    Що ж робити, коли доказів немає, а заперечити все-таки через прогресування та ускладнення хвороби дуже хочеться? Кращий спосіб підтвердити свої хворобливі фантазії – це знищити докази, які їх заперечують. Або принаймні перекрутити їх до невпізнання і довести до абсурду. Таких талантів в цій країні повно і, що найприкріше, нині вони дорвались до влади.

    Ще наприкінці червня керівником Українського інституту національної пам’яті був призначений комуніст донецького походження Валерій Солдатенко. Він зайняв місце до того беззмінного керівника Інституту Ігора Юхновського. З якою метою була зроблена така рокіровка, можна лишень здогадуватись. Бо що-що, а таке призначення попахує абсурдом. Як стверджує Солдатенков, він сам не сподівався такої довіри. І, судячи з усього, це таки відповідає дійсності. За твердженням джерел «Главкому», він дупля не в’яже, що таке національна пам\'ять, що з нею робити і як її споживати.

    Чесно кажучи, кадрова політика нової влади завжди викликала нерозуміння у більшості адекватних людей. Хоча на початку й були сподівання, що з часом, набивши гулі та охоловши від переможної ейфорії, владні мужі все-таки виправлять свої помилки і почнуть під час прийняття рішень користуватися головою, а не іншими членами тіла. Втім, сподівання не справдились, бо цинізм і маразм тільки кріпнуть, і надії на одужання міліють з кожним днем.

    Я ще можу зрозуміти Президента, який з якихось своїх міркувань, аби вгодити двом російським карликам і частині електорату, заперечує існування планового голодомору в Україні, порушуючи при цьому закон про Голодомор, який передбачає за таке заперечення відповідальність. Можна це навіть списати на звичайне незнання. Ну, не читає людина нічого, окрім Анни Ахметової і поета Чехова. Не читає – і фіг з нею. Але коли заперечувати очевидний мор людей береться історик за фахом, це вже не смішно. Є, щоправда, нюанс – історик Солдатенко не звичайний. Восьмирічна робота старшим науковим співробітником Інституту історії партії при ЦК Компартії України – філіалу Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС таки далася взнаки. А додаймо до цього ще чотирирічну трудову діяльність на посаді керівника відділу історико-політичних досліджень Інституту політичних досліджень ЦК Компартії України, і все одразу стане на свої місця. Він, схоже, досі не може повірити в те, що комунізм – це зло, а комуністи – набагато страшніші убивці і канібали, ніж німецькі нацисти. Чому не може – це вже інше питання. Тут, як я вже писав вище, є два варіанти. Можливо, причина у віці. Все-таки людині вже 64 роки, і всі свої життєві радості він зазнав саме під мудрим керівництвом єдиної і спрямовуючої більшовицької партії. І змінювати переконання лише задля історичної справедливості не завжди легко, навіть професійному історику. Втім, його нинішнє членство у цій канібальській структурі яка вважає себе наступницею маніяків Леніна, Сталіна, Дзержинського і Берії дуже яскраво про щось свідчить. Свідчать про це і його статейки, в яких стверджується, що перемога СССР в Другій світовій війні оправдовує людські жертви 30-х років – голод, репресії та ГУЛАГ.

    Заради справедливості варто зазначити, що деякі з джерел «Главкому» стверджують, ніби Солдатенко не є аж таким запеклим більшовиком. Мабуть, професія таки далася взнаки і він дозволяє собі дискутувати з офіційною лінією сучасних ленінців-сталінців. Наскільки це звісно можливо, перебуваючи у їх щирому товаристві. Дехто навіть стверджує, що його можна класифікувати як націонал-комуніста чимось схожого на Винниченка, яким Солдатенко цікавиться і якого досліджує. Втім, мова на разі не так про Солдатенка, як про сам факт призначення цього ідейного комуніста на посаду керівника Інституту національної пам’яті завданням якого є відтворити правдиву історію України і реабілітувати всі невинні жертви репресій більшовицького режиму.

    Хто до цього додумався, ми напевно ніколи не дізнаємось. Можливо, це – геніальна ідея самого прем’єра, а можливо, – когось з його помічників. Втім, це не важливо. Як зазначив в одному з інтерв’ю екс-директор архіву СБУ Володимир Вятрович, «комуніст на чолі Українського інституту національної пам’яті – все одно, що нацисти в керівництві меморіального інституту Яд Вашем в Ізраїлі». І це правда. Що можна вигадати більш цинічного, аби поглумитись над пам’яттю мільйонів вбитих українців, я не знаю.

    Кілька днів тому новий директор Інституту заговорив. Він знову підтвердив інформацію, що вважає Голодомор не етноцидом, а просто трагедією, чим знову порушив закон, і змушений буде постати перед судом (коли знову суди у нас стануть судами). Також він критично розцінив роботу Інституту національної пам’яті в попередні роки і, зокрема, присвоєння звання Героя України Роману Шухевичу та Степану Бандері. Мовляв, це була помилка, бо людина, яка носила однострій держави-агресора, не може бути Героєм України. Логіка залізна. Якщо лишень не враховувати, що і СРСР був непоганим агресором, і Друга світова війна найбільшого розквіту досягла саме завдяки йому. Гітлер просто випередив Сталіна, аби не бути розбитим в пень. Агресія ж проти України, Білорусі, Прибалтики, країн Центральної Європи, Середньої Азії, країн Африки, В’єтнаму, Кореї та Афганістану – також не дружні братання, чи не так? Якщо йти за такою логікою, то всіх, хто носив однострої совєцької армії, треба якщо не записати в злочинці, то принаймні позбавити всіх нагород і космічних пенсій, пояснивши, що вони – також убивці та агресори. Але хто б таке робив? На кого тоді опиратиметься свята Партія регіонів зі своїм святим помазаником Президентом? Справедливості не буде. Бо справедливість надто неприємно пахне.

    Завдання ж, яке мудра партія поставила своєму ставленику, насправді дуже прості. Загальмувати роботу Інституту як єдиної державної установи, яка займається розкопуванням завалів історії, і з часом його прикрити. Навіщо пенсіонерам совєцьких каральних органів і їхнім вилупкам знати правду? Тим більше їм не хочеться, щоб правду про злочини їх кумирів знав простий народ. Те, наскільки тупо і бездарно Солдатенка ставили на місце Юхновського, може свідчити не тільки про дурість та непрофесійність нових комбінаторів, а, в першу чергу, про нагальність вирішення питання. Папір про звільнення Юхновського з 12 серпня (тобто з сьогоднішнього дня) був підписаний 30 червня, коли той був у відпустці (що суперечить закону), а папір про призначення Солдатенка – 19 липня. Може, варто було б зробити це місяцем пізніше і дочекатися, коли старий директор все-таки вийде на роботу і потім відійде від справ? Куди там? Земля під ногами горить…

    Часу, до речі, Солдатенку на все про все дали не багато – лише до весни наступного року. Тоді йому стукне 65, і держслужба закінчиться. Хоча це тільки по закону. А до законів самі знаєте, яке у нас нині ставлення. Що воно є, що його нема… Президентський пчих більше вартий, як ціла Конституція. Буде директор справлятися – сидітиме, доки схоче, а ні – то поженуть в шию і призначать нового професіонала… Професіонала, подейкують, можуть призначити в заступники вже найближчим часом. Щоб все працювало за схемою. Шеф по квоті, а заступник – «смотрящий».

    Солдатенко – пєшка. І він, скоріш за все, це розуміє. До того ж, у нього зовсім немає досвіду роботи на державній службі. Тому самостійних кроків в його діяльності, очевидно, не буде. Як скажуть згори, так і покотиться. Прикладом може бути хоча б його обіцянка добитися збільшення фінансування, аби мати можливість досліджувати ширший спектр білих плям української історії. Як би не так. Дадуть вам, товаришу, бабки на самодіяльність. Мінфін вже обіцяє суттєво урізати фінансування наступного року. Воно й логічно. Навіщо країні Інститут національної пам’яті, коли жити стало і так веселіше? Валити всю цю конторку треба, а не досліджувати. Все, знову ж таки, повинно працювати за схемою. Вибити дур з мозгів, зачистити свідомість, зазомбувати московським русскім міром, а тоді під чутким керівництвом і прапорами відомої партійки – вперед, до світлого майбутнього в обіймах старшого брата! Царя Ніколая треба любити і Петра Першого з курвою Катькою, а не Бандеру з Шухевичом. Ич чого захотіли…

    Нинішній режим важко назвати українським. Скоріше, навіть неможливо. За всіма ознаками він більше окупаційний. Від справжнього загарбника його різнить хіба тактика захоплення влади. Не ззовні, а зсередини. Тактика ж утвердження класична. Колись в Іспанії люди, які хотіли примирити, здавалось би, навіки роз’єднаний народ вчинили просто. Поставили в розбраті крапку. Встановили всім пам’ятники, пом’янули всі жертви, подали одне одному руки і головне – одне одного простили. Власне, були сподівання, що нова українська влада піде схожим шляхом. Президент – он який набожний, а прощати для християнина – перше діло… Так, в принципі, могло би і статися, коли б нова українська влада виявилась принаймні українською. Втім … Далі ви все самі знаєте. Тотальний наступ на все українське, паплюження національної пам’яті, витирання ніг об найсвятіші для українців речі, плювання українцям в душу, помножене на тотальну безграмотність та непрофесійність влади, її нахабність, зажерливість і цинізм. Якого ефекту сподіваються добитися таким поводженням печерські небожителі – годі зрозуміти. Хіба протилежного.

    Хтось з класиків давно підмітив: українці терпеливі і ліниві, як воли, але коли їх допече, тоді відповідь може бути жахлива. Хтось може і посміятися з цього твердження. Хай сміється. Він просто погано вчився і зовсім не знає історії. Зрештою фізики також. Стиснута пружина рано чи пізно випрямляється.

    Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома»
    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    ПОПУЛЯРНІ АВТОРИ
    Павло Подобєд
    Павло Подобєд

    Історик

    Сергій Тихий
    Сергій Тихий

    Журналіст

    Зоя Казанжи
    Зоя Казанжи

    Громадський діяч

    Олег Тітамир
    Олег Тітамир

    Президент ГО «Українська організація захисту споживачів послуг»

    Сергій Борщевський
    Сергій Борщевський

    Письменник, дипломат, експерт Центру дослідження Росії

    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ