Про українську освіту. Історія Льоші з Шанхая і Анжели з Києва

Є у мене один друг. Дуже хароший. Любимий даже можна сказать. Народився він у Полтавській області, так що відразу зрозуміло, що людина хороша. Потім довгий час жив у Китаї. А два роки тому вирішив вступити до магістратури.

Довго думав куди. Були різні варіанти освіти за кордоном, але йому хотілось повернутись в Україну, пожити тут і щось для своєї країни зробити корисне. Навіщо ж платити шалені гроші за навчання в бюджет якоїсь іншої країни, якщо можна платити у свою. Та і рівень освіти в нас насправді непоганий, просто недооцінений. Довго ми з ним про це говорили, дискутували, важили всі «за» і «проти» й почуття любові до України таки перемогло.

Він обрав університет і увесь повний натхнення почав старанно готувати документи для вступу, надсилати копії всього що можна емейлом, оскільки жив на той час за кордоном. Постійно дзвонити в приймальну комісію та деканат, так як мейли там читали не так часто як йому б хотілося =) І от коли вже здавалося, що він вислав туди все що можна й ми всі думали, що нарешті поступив, зненацька виявилось що НЄ! Не поступив, бо «щоб закінчити вступ в університет ви мусите до завтра прийти в деканат і подати письмові заяви» - сказала мила тітонька Льоші по телефону. Проблема була лише в тому, що тітонька говорячи це сиділа у Києві, а Льоша - у Шанхаї.

Словом, якась там тітонька з деканату, яка на тоді була для Льоші уособленням української системи освіти, сказала йому НІ.

І в мить всі його аргументи «повернутись після років життя за кордноном в Україну», «зробити вдома щось корисне», «вчитись саме тут, а не десь там», «в нас же хороший рівень освіти» просто розпилились у повітрі.

«Не судьба» - подумали тоді ми =)

А сьогодні оце фейсбук нагадав мені цей пост. Я читаючи його посміхнулась і подумала, на скільки ж усе правильно з нами у цьому житті відбувається.

Сьогодні Olexiy Moskalenko магістр The London School of Economics and Political Science - LSE. Вступити туди і успішно закінчити один з найпрестижніших університетів світу для нього, як виявилось, було легше, ніж вступити в КНЕУ. А працює він зараз у United Nations Conference on Trade and Development, ну бо в Україні ж він, як ви здогадалися, співбесід туди куди хотів не пройшов.

Чесно зізнаюсь, усі ці два роки я чекала моменту коли ж я вже зможу написати цей пост. Бо у тому що так станеться і я його писатиму, якось була впевнена ще рівно з тієї секунди коли Льоша скзав завєтну фразу «не поступив».

Тепер пишу його з посмішкою, ще більшою вірою у людей і трьома висновками:

1) Усе. От реально все, що з нами в житті відбувається воно не просто так. 
Ніколи не треба знесилюватись і втрачати віру в себе. Просто іноді, те, що вам здається класною штукою або навіть мрією може виявитись просто «не судьбой».

2) Історія Льоші з Глобиного-Шанхая і Анжели з Києва для мене є чудовою ілюстрацією функціонування нашої держави. Можна довго розповідати які погані Гройсман/Порошенко/Парубій і тд, тільки насправді вирішують усе (ну майже все) в державі не вони, а прості Анжели з деканату.

3) І третє, Льош, ти реально мусиш знайти цю Анжелу і розцілувать її за те, що так ніколи й не став студентом КНЕУ.