Правий сектор. Ті, що поховають опозицію?

Quo vadis?

Століття спільного співіснування між українцями та євреями не пройшли даремно. Очікування месії, який прийде та й вирішить все по справедливості за всіх, глибоко засіли в голови обох націй. Правда, український месія зразка 2004 року, дещо розвіяв месіанські ілюзії українців та підірвав віру в доброго монарха. Тому, з початку Майдану-2013, в повітрі носилася теза - треба нових лідерів, Майдан дасть нових політиків.

Ну ось вони й з’явилися. Широке інтерв’ю Дмитра Яроша, явило широкому загалу нового лідера, нового політика, який разом з Парубієм, по суті стали відкриттям Майдану. Хороше інтерв’ю. Чи сам добре готувався й був щирим, чи як тепер прийнято казати «піарники попрацювали», але враження справляє позитивне - спокійна та врівноважена людина, за якою є сила і тверде переконання у своїх діях, що так вигідно відрізняє на фоні інших суєтливих опозиціонерів. До того ж, наступні дії і заяви представників «Правого сектору», не залишають сумнівів про готовність перетворення з громадської організації в амбіційну політичну силу з активною участю в житті країни.

Хто ж і як чекає на неофітів української політики? Хто радий, і не дуже, появі нових гравців?

Найменш радісні появі, як себе називає Ярош, революціонерів, колеги по опозиції.

Не рада «Свобода», адже поява таких революціонерів може стати, якщо не початком кінця, то фактором, який значно послабить позиції національно налаштованих виборців. Тим більше, на фоні «печерно-антисемітської» риторики, з пошуками агентів КДБ, екзальтованих Фаріон та компанії, Ярош проповідує досить гнучку та цивілізовану формулу – «хай живе росіянин, єврей, далі за списком, в Україні, тільки шкоди не робить» з однієї сторони, і образ хлопця з «коктейлем Молотова» з другої сторони, що безумовно притягне магнітом до себе радикальну молодь, яка до цього йшла за свободівцями. Та й шлейфу скандалів та звинувачень в зв’язках з криміналітетом, розкраданні бюджету, пропозиціями «кришувати» бізнес, за революціонерами, поки-що немає. Як казали в радянські часи - чиста анкета.

Невдоволені в «Батьківщині» та в «Ударі», бо на тлі заяв і дій революціонерів, все частіше виникає питання - а власне від кого і про що ви хлопці домовляєтесь? І хто буде виконувати ваші домовленості з владою? Власне незмінно стійка позиція «Правого сектору» та нерішучість опозиційних лідерів, їх вже неприкрита боротьба за крісла, скоро приведе до того, що на Майдані мандат на перемови отримають інші люди.

Ну, то так би мовити, нерадісна опозиційна перспектива.

А хто ж радий публічній появі революціонерів? Як не дивно - це може бути влада. В її інтересах поява такого персонажа, який може поховати існуючих опозиційних лідерів. Для цього й Тимошенко випускати не треба. Хід останніх подій в перемовинами між владою та опозицією плавно, але рішуче перетворюється в перемовини влади з Майданом. Сам факт запрошення до переговорів Яроша та Парубія, переведе трійку в статус «присутніх» на перемовах, без права голосу. Як тільки це станеться, 5 поверх Будинку профспілок, де базуються революціонери, стане тусовкою, в першу чергу, як опозиційних депутатів, так і частини далекоглядних регіоналів. Окрім того, четвертий кандидат в президенти на руку діючій владі. Хоча, може опозиція проявить політичну мудрість та визначить одного? Відразу на пам’яті виникає рекламний образ - це фантастика!

На додаток, Ярош був би комфортний конкурент в президентських перегонах діючому Гаранту, особливо в 2 турі. Зручна політтехнологічна картинка для базових виборців Сходу та Півдня - молодик з пляшкою «коктейлю Молотова», палаючий «беркутівець», і коментар за кадром «вот от кого, мы спасаем страну!».

Перепони та проблеми на шляху світлого політичного майбутнього революціонерів.

По-перше, це соратники по опозиції. Мої спроби зібрати більше інформації серед активістів опозиції, закінчилися такими тезами - не пиши, вони ніхто, то агенти КДБ-СБУ, то проект Балоги тощо. Тому, як завжди, першими будуть бити свої ж.

По-друге, це безумовно щоденна та кропітка робота в масах, особливо серед молоді, найбільш перспективній ніші виборців, яка реально не опрацьована жодною політичною силою. Образ молодого революціонера на барикадах повинен перетворитися в політичні осередки серед вишів по всій країні.

По-третє, це відсутність власного медійного ресурсу, а значить необхідність контакту та домовленостей з олігархами, які в нас завжди вміли бути гнучкими і фінансували одночасно, про всяк випадок, різні політичні проекти.

По-четверте – це час, адже репутація, зароблена на протистоянні повинна підживлюватися подібним або проводити інші публічні заходи, які не дають змоги забути про себе. Бо якби зараз провели парламентські вибори, то без проблем «Правий сектор» пройшов би в Раду, а от через рік - вже питання.

І на останок. Відповідь критикам та тим, що сумніваються. Партія більшовиків на початок 1917 року була маловідомою організацією з мережею конспіративних гуртків, невеликою фракцією в Думі, серед яких виявилися провокатори та агенти царської охранки, партією, яку під час, та й після Лютневої революції, ніхто серйозно не сприймав. А чим то закінчилося в жовтні 1917 - відомо всім, до цих пір відходимо.

Дякую, продовження буде.