Час війни та ненависті

До війни жертву зґвалтування могли звинуватити в тому, що вона сама спровокувала ґвалтівника. Закоротка спідниця, заяскрава помада… Нині, схоже, народжується інший тренд. Жертву почнуть звинувачувати через її неготовність «відпустити» ненависть та пробачити кривдника.

Як нам жити з ненавистю? Ненависть деструктивна, ненависть руйнує. Треба знайти в собі сили пробачити. Бо інакше…

Що цікаво: кату ніхто не каже, що в нього відсохнуть руки. Злочинцю ніхто не «вангує» сліпоту, глухоту, німоту. Всі попередження стосуються жертви. Мусиш пробачити, бо за ненавистю прийде онкологія. Мусиш викорінити ненависть, бо психосоматику ніхто не скасовував.

В моїй фейсбучній бульбашці та приватному спілкуванні раз-у-раз зринають подібні тези. Від людей проукраїнських, інтелектуально розвинених, не позбавлених емпатії.

Треба просто перестати ненавидіти. Треба просто перестати стріляти.

Розкажіть це чоловікові, в якого з великої родини вижив тільки кіт. Розкажіть жінкам, на очах яких ґвалтувати їхніх доньок. І мамі з Краматорська, у доньки якої відірвані обидві ноги, розкажіть теж.

Або – кращий варіант: прикладіть все це до себе і пробачайте до несхочу. Можете приїхати у Харків чи в північні області, куди й досі «прилітає», посидіти під обстрілами, підставити снаряду зайву кінцівку, а потім на милицях витравлювати з серця ненависть. Тут і зараз, в Україні, а не в безпечному місці за клавіатурою Фейсбуку.

Колись дуже-дуже давно я дивилась одне з шоу Опри Вінфрі. Там доросла жінка обіймалася зі своїм батечком, який ґвалтував її у дитинстві. Опра плакала. Аудиторія плакала. Фігуранти плакали. Я – блювала. Це було найогидніше шоу з усіх. Браво, Опро, думала я. Тепер кожен ґвалтівник буде знати, що ґвалтувати можна. Адже навіть якщо він пройде через суд та тюрму, в кінці цієї історії на нього все одно чекатимуть 15 хвилин слави.

Є речі, які не можна пробачати, бо інакше буде знівельовано сенс пробачення. Є ненависть, яка має жити вічно.

Я ненавиджу Росію, росіян, все російське. При тому, що – росіянка наполовину, за матір’ю. Можливо, саме тому моя ненависть така сліпучо-яскрава. Але це не означає, що я думаю про свою ненависть 24/7. Я встаю, іду в душ, готую сніданок, складаю список справ за компом, складаю список продуктів, з яким піду з магазин, дивлюсь, що там із погодою, записуюсь на манікюр, проглядаю сайти з косметикою та прикрасами, вибираю книгу на вечір.

Я не живу ненавистю. Просто вона – складова мого єства. У мене зеленкуваті очі, зріст 170, ямочка на підборідді і ненависть до Росії. Ні, вона не стала нав’язливою ідеєю. Хіба колір очей може бути нав’язливою ідеєю? Може, напевно, але тоді це вже патологія. У мене немає патологій, у мене є ненависть. І жодного бажання когось пробачати. І приймати чиєсь каяття.

Одна мудра нація, старша за українців, яка вціліла у випробуваннях, через які ми проходимо зараз, знала головне: око за око, зуб за зуб. Життя за життя, ненависть за ненависть.

А щодо раку, то на нього хворіють усі ссавці. І якщо він прийде по мою душу, я не стану пов’язувати непов’язані речі і думати, що це – відплата за мою ненависть. Я доживу своє життя з любов’ю до тих, хто вартий любові, з байдужістю до тих, хто заслуговує на байдужість, і з ненавистю до тих, хто її спровокував.

Бо для всього свій час, і година своя кожній справі під небом: час родитись і час помирати, час садити і час виривати посаджене, час вбивати і час лікувати, час руйнувати і час будувати, час плакати й час реготати, час ридати і час танцювати, час розкидати каміння і час каміння громадити, час обіймати і час ухилятись обіймів, час шукати і час розгубити, час збирати і час розкидати, час дерти і час зашивати, час мовчати і час говорити, час кохати і час ненавидіти, час війні і час миру!