Чому питати «Коли одружишся?» – це збочення

Моя манікюрша розгортає віяло зі зразків шелаку. Прикладає їх до моїх нігтів – так у старовину яка-небудь модистка прикладала до бюсту замовниці мереживо. Цікаво, до речі, про що говорили у ті часи?..

«Ну ось так я й потрапила у лікарню», – продовжує розповідати манікюрша. І добре, додає вона, що вся родина на той час опинилася під рукою. Мати готувала їжу і передавала її у судочках. Сестра бігала по ліки. Чоловік «вирішував питання».

«Щоб лежати у нашій лікарні, треба мати родину», – резюмує манікюрша.

Вона не звинувачує систему, яка робить існування людини в статусі single неможливим. Вона лише констатує: щоб вижити в лікарні (зокрема), треба мати родину.

Дійсно, потрібен як мінімум один родич, щоб скуповуватися в аптеках. Медична допомога у нас не безкоштовна і не дешева. Але вона ще й хитродупа. Бо викочує список не лише того, щоб потрібно особисто тобі, а й того, що має бути закуплено на все відділення. Шприци, наприклад, системи для крапельниці, всякий дрібний мотлох. Його потім продадуть ще раз або залишать собі.

Другий родич потрібен, що «вирішувати питання». Тут бажано мати більш солідний персонаж, аніж той, який ганяє по аптеках зі списком. Цей другий персонаж має добитися переводу в кращу палату, більшої уваги зі боку медперсоналу тощо. Має або натиснути і пригрозити (якщо посада дозволяє), або дати хабар.

Третій родич – це домашній тил. Наглянути за дітьми, передати передачу (бо лікарняну їжу вживати не тільки неможливо, й шкідливо навіть для 100-відсотково здорової людини. Принаймні, у держаних лікарнях).

Без родини, дійсно, ніяк.

Моя мати, яка все життя хворіла, йшла ще далі і говорила, що дуже добре мати в сім’ї свого власного лікаря. В сенсі вивчити на медика когось із дітей або вийти заміж за ескулапа. Або вийти заміж за того, хто має у родині лікарів.

Але, як згадує мама, коли її однокласниця відразу після школи (у році так десь 1969-му) вискочила заміж за м’ясника, це також розцінили як дуже вдалий шлюб. Бо м’ясник – це доступ до дефіциту, а доступ до дефіциту – це вже кращий варіант життя, аніж у рядового гомо советикуса.

Отже, загинаємо пальці. Нам потрібна велика людина, де буде свій кур’єр, свій рєшатєль питань, свій домашній тил, свій лікар і – хто іще? М’ясника викреслюємо, бо часи дефіциту минули, натомість вписуємо… Звісно, сантехніка!

Точніше так – свого на всі руки майстра. Бо «що то за мужик, який не може в домі прокладку в крані замінити чи поличку прибити, чи холодильник внести, чи свинячу тушу порубати, чи взяти дриль та просвердлити пару дірок у стіні?», – запитували мамині подруги.

Розмови про «справжнього мужика» з його перфоратором та набором гайкових ключів я чула з дитинства. А підрісши, намагалася пояснити якійсь тьоті Ірі чи тьоті Валі, що існує такий собі паралельний світ. Там маскулінність не вимірюється цвяхами та сокирами. І там є спеціально навчені люди, які залюбки повісять поличку чи занесуть рояль. Тьоті лише кліпали віями і набурмосено мовчали.

До речі, в цьому паралельному світі не створюють родину лише для того, щоб видалити апендикс.

У мене є подруга, яка вже понад 20 років живе у Франції. Там вона вийшла заміж за француза. Якось я запитала, яким буде алгоритм її дій, якщо в квартирі потече труба чи заб’ється унітаз. «Повідомлю про це консьєржа», – відповіла вона. Бо консьєрж у паризькому будинку існує якраз для того, щоб вирішувати такі проблеми. А не для того, щоби, спльовуючи сємкі з губи, кричати з віконечка: «Мушщина, ви куда?».

Саме консьєрж викличе майстра, який полагодить сантехніку. Задача когось з членів родини –впустити його у призначений час до помешкання. І, до речі, платити за візит така родина буде лише в тому випадку, якщо поламка сталася з її вини. Наприклад, якщо хтось напхав до унітазу сторонні предмети. А якщо реманент просто зносився чи застарів, його замінять безкоштовно. І – аревуар, мадам і мсьє, мерсі за ваш час.

Моїй паризькій подрузі навіть не спаде на думку вимірювати те, наскільки «мужик» чи «не мужик» її француз, виходячи з його залученості у побутові проблеми. Ніякі гендерні стереотипи не мають влади у західному світі над людьми, коли ті вирішуються поєднати свої долі або – навпаки – розлучитися.

І лише в Україні родина з її намертво зацементованими ролями успішно протистоїть державі. Точніше, нашій недодержаві. Люди прагнуть утворити такий собі клан, де 5-10 топових професій будуть представлені близькими чи далекими родичами. Ну, або хоча б друзями цих родичів. Але останні потрібні в будь-якому разі. Бо самотнім у нас не вижити.

Тож коли на жінок (та й на чоловіків) тиснуть питаннями, коли нарешті буде створена сім’я, це відбувається не лише від виняткової української безпардонності і повної відсутності культури. Це ще й від такої собі збоченої турботи. Мовляв, ну як же ти сам-один, дружище? Або як же ти сама? А як же поличка на кухні, а плитка у ванній?

З таким підходом не дивним є те, що сім’ї створюються не так з любові, як з необхідності. А поняття цієї необхідності вкладається в голову не стільки патріархальним устроєм нашого соціуму, скільки потребою обставити своє буття мінімальним комфортом.

Але це, м’яко кажучи, не зовсім правильна мотивація для шлюбу. І для будь-якого союзу взагалі. Мати в ліжку «свого» сантехніка добре тільки в тому випадку, якщо такою є твоя сексуальна фантазія. В протилежному випадку краще все-таки зважитися на ризикований експеримент: облаштувати своє життя так, аби не спотворити його остаточно.