Вбивці радості. Як українцям припинити нити та стати щасливими?

В моєму оточенні є жінка, назвемо її Ольгою. Ми познайомилися 22 роки назад, коли вона ще жила з батьками на Хрещатику. Ольга ненавиділа Хрещатик і страждала від спільного проживання з токсичною матір’ю. Зрештою, батьки продали житло в центрі і купили Ользі двокімнатну квартиру на Позняках. Вона заспокоїлася стосовно локації і почала переживати через свою самотність. Пам’ятаю обіцянки покінчити з життям, якщо вона не створить сім’ю. На щастя, суїцид не знадобився: Ольга вийшла заміж і народила дитину. А нарікання на долю вийшли на нове коло: чоловік – ледар, дитина доводить до сказу, на проклятущих Позняках – дефіцит дитячих садочків.

Є й інша знайома, хай вона буде Світланою. Ця задоволена усім: чоловіком, дітьми, роботою, помешканням. Незадоволена вона лише… іншими. Не дай боже зробити Світлану свідком якоїсь дрібної події – наприклад, шопінгу. «Ти дарма купила це тут, – обов’язково скаже вона, – я знаю, де дешевше». Або: «Симпатична блузка, але якість погана». І так з усім: задовге, закоротке, затісне, задороге, не для твого віку, не під твій колір волосся, тобі не личить. «Ти що, купила в кулінарії котлети? Та їх же неможливо буде їсти!», – прокоментує Світлана. «Навіщо тобі той пилосос? Замов краще кондиціонер – у тебе страшенна задуха»…

…В цьому місці зроблю невеликий відступ і розповім історичну байку. Коли Марія Стюарт після нетривалого заміжжя за Франциском ІІ повернулася до Шотландії удовою, батьківщина зустріла її непривітливо. Марія хотіла привезти до Единбургу шарм французького королівського двору, легкість поводження, традицію монарха оточувати себе поетами та музикантами, але стикнулася з нерозумінням та шаленим спротивом. Її головним опонентом став проповідник Джон Нокс – тупий ортодокс, категоричний противник веселощів. Марія прозвала його joy killer – вбивця радості.

Мені здається, що українці в основній масі своїй – теж вбивці радості. Невміння тішитися життям передається, мабуть, генетично. І абсолютно не залежить від того, є чи нема справжні причини для «непозбутньої бентеги». І пів біди, якщо наші співгромадяни отруюють гарний настрій самим собі, біда в тому, що вони «вбивають» його й іншим.

З усіх постів в українському сегменті Фейсбуку, які могли б слугувати ілюстрацією на цю тему, особливо запам’ятався один. «Друзі, – писав один чоловік, – порадійте за мене! Я купив дітям цуценя такої-то породи, я довго його шукав, списувався з заводчиками і нарешті придбав. Фахівці кажуть, що він – ідеальний для дітей молодшого віку. Мої малі – щасливі!». Бідаку з його цуциком тут таки порвали на шмаття. При цьому агресія проти нього розкручувалися по спіралі, щоразу заходячи на ширші кола.

Почалося з того, що гріх купувати собаку, коли в притулках – стільки бездомних тварин. Далі вийшли на твердження, що це – поганий приклад для дітей, бо не можна їм демонструвати, що друзів купують за гроші. Далі вилізло переконання, що чоловік – нікудишній батько: черствий, егоїстичний, нерозумний, моральний розбещувач неповнолітніх. А далі було вже просто страшно читати…

І – від собаки до слона. Зо два тижні тому до Ютюбу завантажили відео: французький кондитер Аморі Гішон зліпив шоколадного слона. Новина пішла гуляти світом, добрела і до наших широт. Реакція англомовних користувачів була такою: «Super», «I want that chocolate», «You are a legend, this is art and you are the best artist of chocolate!», «Wow, wow, wow! Words fail me... never cease to impress, Amaury», «How can you make such beautiful sculptures? I really wonder!».

А реакція українців – такою: «Ну і нахіба той слон?», «Краще б цукерки в дитячі будинки завіз», «Слон потворний, мавпа якась», «То не слон, а слониха», «Де таке бачено, щоб слон на задніх ногах стояв?», «От хай замовник і їсть».

З цього приводу можна навигадувати купу теорій з приводу того, чому ми такі, а не інакші. Можна залізти в історію, в Голодомор, в сталінський терор, у Другу світову, в брежнєвський застій, буремні 1990-ті, в олігархат Кучми, в йолку Януковича, в балаган Зеленського. Можна копнути ще глибше й дійти до кріпосного права, до завоювань України Росією, Польщею та Австро-Угорщиною. До того, що над нами тяжіє колоніальне минуле, «совок», злидні, зрада, зубожіння… І це буде і правдою, і неправдою, бо росте покоління, яке всього цього вже не застало, але яке продовжує жалітися, знецінювати себе та оточуючих, вбивати радість, рюмсати.

Ниття – ось наш справжній «код нації», а не вишиванка чи мова.

Як українцеві припинити нити та стати щасливим? Не народився ще той Дейл Карнегі, який висвітив би це питання. Не знайшовся ще той Черчіль з київською, львівською чи полтавською пропискою, який би сказав: «Never, never, never give up!». І саме в цьому (навіть не в корупції) – наша головна проблема. 

Тож почнемо не з порад про те, що кожен день треба зустрічати усмішкою. Ходімо вже собі з покер фейсами, нехай. Але тричі думаємо перед тим, як натиснути на гачок свого довгого язика та почати жалітися чи ганити когось. Припиняймо ці плачі, бо ми ж – не Ярославни на валу.

Ну бо справді – скільки можна?..