рус

    Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Як «свати» Зеленського полюють за українськими душами

    • Олег Романчук

      Шеф-редактор журналу «Універсум»

    • Розсилка
    Як «свати» Зеленського полюють за українськими душами

    «Там де буде російська мова та культура, рано чи пізно буде російська влада»

    10 серпня канал «1+1» знову почав показ скан­дального серіалу «Свати». Про нього дуже влуч­но висловився Дмитро Чекалкін: «Як написано в російських джерелах про «Сватів», вороватому, тупу­ватому, бидловатому завгару Будьку (українцю) протис­тоїть інтелігент, високоосвічений академік Ковальов.

    То що ж ви, українці, не хочете погоджуватись на цивілізаційний вплив «русской весни»? Ви ж бачите, яке у вас бид­ло, а в Росії освічені високодуховні люди? Це ж конфлікт двох світів. На кожний сезон серіалу «Свати», який па­плюжив українців, канал РТР виділяв $5 млн. На рік це $10 мільйонів».

    У листопаді 2017 року шоумен, сценарист і продюсер цього серіалу Володимир Зеленський звернувся до СБУ че­рез заборону одному з провідних акторів стрічки Фьодору Добронравову в’їзду в Україну. Майбутній президент у Facebook опублікував відео із заявою: «Жодного зв’яз­ку немає між Добронравовим і тисячею людей, які пра­цювали над проектом останні 15 років. Серіал люблять мі­льйони».

    Інакше кажучи, антиукраїнська ідеологія «Сватів» Володимира Зеленського не цікавила.

    Хай там як, але 29 листопада 2017 року серіал був за­боронений до показу на території України. Та через два роки, в березні 2019-го, Окружний адміністративний суд 

    Києва визнав заборону на в’їзд в Україну скандального ак­тора Фьодора Добронравова протиправною і дав зелене світло серіалу «Свати».

    У червні того ж року Держкіно України заборонило по­каз другого сезону телесеріалу. Однак уже 1 липня теле­канал «1+1» почав повторний показ серіалу. Відтак низ­ка громадських організацій звернулись до Державної агенції з питань кіно з проханням анулювати прокатне по­свідчення серіалу «Свати».

    Для цього підстави були вагомі. Так, член експертної комісії при Держкіно Сергій Стуканов констатував, що се­ріал підпадає під заборону на показ в Україні, оскільки в ньому з’являється російська державна символіка, а серед героїв стрічки є працівники правоохоронних органів РФ, що заборонено законом. Конкретно: «Я вже не кажу, що в шостому сезоні, який почав показувати телеканал «1+1», з’являється портрет президента Путіна, Йосипа Сталіна, з’являється «георгієвська стрічка», яка так само визнана ворожою символікою, але вже згідно з іншими законами, зокрема про декомунізацію. Шостий сезон не має бути за­раз на екранах», 

    Тодішній голова Держкіно Андрій Іллєнко звернувся до Володимира Зеленського: «Пане Володимире, Ви вже не є продюсером серіалу «Свати», не є його виробником - сьогодні Ви є президентом України... Я вважаю, що саме Ви маєте ухвалити рішення щодо подальшої долі цього се­ріалу і показати, що для Вас є пріоритетом - повернення цього продукту в ефір чи очищення інформаційного про­стору України від українофобів, що нехтують національним суверенітетом і територіальною цілісністю нашої дер­жави».

    Належної реакції від президента не послідувало. Мож­ливо, Володимир Зеленський розраховував, що зуміє за­миритися з Путіним і поверне собі російський телеринок і контракти без огляду на ідеологію, а, можливо, вважав, що «нє царскає ета дєла» займатися проблемою «Сватів», бо для цього є міністр культури.

    Справді. Хоча Державна агенція України з питань кіно і не належать до сфери управління Міністерство культу­ри та інформаційної політики України, однак політику Держкіно курує міністр Олександр Ткаченко.

    А він, як відомо, тривалий час продюсував упереваж російськомовні фільми і також обурювався, що заборона серіалу «Свати» була необгрунтованою - «на мою думку, тільки той факт, що комусь заборонений в’їзд не може одночасно служити підставою для того, щоб стрічки, в яких брали участь ці люди, були заборонені».

    Йому, очевидно, байдуже, що Владімір Путін нагоро­див Орденом дружби народів зірку цього одверто анти­українського кінодійства Фьодора Добронравова.

    Менеджери і продюсери від олігархів передусім на­лаштовані заробляти, а не інвестувати в культуру. Бо куль­тура матеріальних прибутків не приносить. Такої логіки, вочевидь, дотримується і українська Феміда, дозволивши прокат ідеологічно шкідливого серіалу та в’їзд Доброн­равову в нашу країну. Має рацію кінопродюсер Ігор Кон­дратюк, який переконаний, що таке рішення - це «насправді питання гігієни: гігієни голови і гігієни громадянства».

    Так отож. Бо новий міністр культури Олександр Тка­ченко заявив що планує переглянути питання мови, релі­гії та історії в Україні: «Я думаю, що ми повернемось до дискусії, яку започаткували до коронавірусу стосовно за­прошення вчених для розмови щодо сенситивних питань, які стоять перед суспільством - мови, релігії, історії, тощо. І тільки після такої фахової дискусії можна вихо­дити на якісь конкретні кроки».

    Згадались проникливі рядки Павла Тичини, написані далекого 1919 року:

    Один в любов, а другий в містику, 

    а третій в небо, де орли...

    І от якомусь гімназистику 

    вкраїнську музу віддали...

    Дивовижні асоціації виникають: «якомусь гімназис­тику вкраїнську музу віддали...»

    Поет продовжує:

    А справжня муза неомузена там 

    десь на фронті в ніч суху лежить

    запльована, залузана

    на українському шляху...

    Варто лише замінити «музу» на «мову», на «культуру» і маємо сучасну Україну, в якій перманентно перебувають в загроженому стані українська мова і українська культу­ра. Тепер вже не тільки в запіллі, але й на фронті.

    Століття тому Павло Тичина порушив болючі питан­ня, які донині актуальні:

    Чи вже втомилась наша нація,

    чи недалеко до кінця,- що в нас чудова профанація

    і майже жодного співця?

    Перший рядок цієї строфи нині сприймається як сум­на констатація факту втоми української нації унаслідок по­літичної, економічної, соціальної та воєнної невизначеності; «профанація» - це, вочевидь, про ефект Даннінга-Крюгера («ефект профана»), який постійно демонструють «слуги народу», бо неспроможні усвідомити свої помилки через низьку кваліфікацію і некомпетентність; «майже жодно­го співця» - безумовно, йдеться про відсутність харизма- тичного лідера, брак державного політичного проводу. Павло Тичина скрушно констатує:

    І майже жодної поезії, яка б нас вдарила! - Нема.

    Самі предтечі анестезії та лиш розгубленість сама...

    Наче про сучасну України мовлено.

    «Коли йду Хрещатиком, прочуваюся на окупованій те­риторії. Не чую рідної мови. Не чую її на головній вулиці української столиці. Україна має бути українською. Як іта­лійська Італія, французька Франція, німецька Німечина. Тільки тоді буде добре всім. Насамперед українцям, а від­так іншим — росіянам, євреям, молдаванам, полякам, крим­ським татарам».

    Умри, краще не скажеш! А сказав це прекрасний ук­раїнський поет Мойсей Фішбейн...

    «Культурі легко дихати треба», - наголошував напри­кінці ХХ століття 90-річний Василь Барка. На його дум­ку, пробудження нації може прийти значною мірою (як це було в 20-ті роки) від літератури. «Тоді за десять років змі­нили Хохландію в Україну. Була Україна зрусифікована зго­ри донизу, і маса безграмотного люду. І ті комуністи - Скрипник та інші перетворили Хохландію в європейську Україну. Від Академії наук до дитячого садка все було зукраїнізовано. І література знайшла в державі мецената».

    Чи може сучасний український кінематограф знайти в державі мецената? Сумнівно. Нинішній міністр культури та інформаційної політики вважає, що виробництво в Ук­раїні російськомовних серіалів йде «на благо як індустрії, так і економіки». Про це він заявив (згідно інформації Громадське.иа), коментуючи заяву продюсера серіалів і філь­мів телеканалу «1+1» Олени Єремєєвої про те, що ме­лодрами українською мовою знімати невигідно, а комедії - навпаки. А ще Ткаченко додав, що виробництво великої кількості серіалів - це «питання економіки для каналів». І далі: «До російської мови долучається економіка, пов’яза­на з можливостями продажу цих серіалів Росії. Тому і від­бувається такий дискурс про те, що російської мови за­надто багато в українському телеефірі».

    А це вже пересмикування. Цікаво, як міністр культу­ри може пояснити позицію Федерації шахів України, яка відмовилися проводити дружні матчі й турніри з шахістами з Росії? В цій спортивній організації заявили, що в умо­вах агресії сусідньої держави неприпустимо брати участь в спільних турнірах з противником.

    Чотири десятиліття тому науковці з Великої Британії та Бельгії Ярослав Крейчі (Jaroslav Krejci) і Вітезслав Велімський (Vitezslav Velimsky) у своїй книзі «Етнічні та по­літичні нації в Європі» («Ethnic and Political Nations in Eu­rope») написали: «Існують передусім п’ять об’єктивних причин, які можуть відіграти роль в ідентифікації гру­пи як нації: територія, держава, мова, культура та іс­торія. Коли позитивні відповіді по кожному з цих показ­ників збігаються, майже не залишається сумніву, що від­повідна спільнота чи населення є нацією; у такому разі, як правило, присутній також шостий суб’єктивний по­казник — національна свідомість... Суб’єктивний чинник свідомості в крайньому випадку є остаточним та ви­рішальним чинником у питання національної свідо­мості».

    Слушність цього висновку підтвердила вже сучасна іс­торія - в умовах гібридної війни, нав’язаної Україні Московією, новим бойовищем стали свідомість українців, їх­ній духовний світ, мова, культура, історія, територія.

    Саме тому Кремль завдає системних ударів по зазна­чених чинниках, аби не допустити перетворення україн­ського народу в повноцінну політичну націю, аби взяти під контроль його світогляд і ресурси.

    Знищення бодай одного з названих чинників руйнує на­ціональну свідомість - визначальну рушійну силу творення держави.

    Про це у поемі «Трубить Трубіж» попереджав відомий український поет Борис Олійник:

    Нас не взяли ні паля, ні таран,

    Одвазі нашій навіть чорт - не пан,

    Та нині ворог особливий, друже,

    цей не по землю, цей прийшов про душі...

    Про «завоеваніе душ во враждующем ґасударствє» у своїй праці «Мятежевойна - имя третьей всемирной» (1961) писав на еміграції і Євгеній Месснер, полковник Генерального штабу Ро­сійської імператорської армії: «В прежних войнах важным почиталось завоевание территории. Впредь важней­шим будет почитаться завоевание душ во враждующем государстве».

    За цими настановами сьогодні діє Московія, її політики, спеціальні служби колишньої метрополії. Причому діє не лише в Україні.

    Мова - це душа нації. Недарма член Французької ака­демії Дютур наголосив: «Якщо існує загроза для мови на­роду, це означає, що є загроза і для існування держави».

    Московія завжди розуміла цементуючу роль культури, зокрема мови у державному будівництві, її роль не лише суто комунікативну, але і як ефективну політичну зброю.

    Невеличкий екскурс в історію. Письменник, лекси­кограф, етнограф Владимір Даль уклав «Толковый словарь велікорусского наречія русского языка», перше ви­дання якого побачило світ 1840 року. Але, як зазначено на титульній сторінці словника, «по указу его величества го­сударя императора Александра II самодержца всероссійского» під грифом «СТРОГО СЕКРЕТНО» було «тай­ному советнику Зиновьеву» наказано: «создание копий вос­прещается». І резолюція, писана від руки: «Издание уничтожить. Экземпляр в архив».

    Александр II надто добре розумів, що «русский язык» - це насправді українська мова. А «вєлікій і маґучій» - це лише «велікорусское наречіе». Факт не лише образливий для імперії, але й небезпечний для самодєржавія. Отож че­рез двадцять літ, 1880 року, появляється інше видання - «Толковый словарь живаго великорускаго языка».

    У відділі рідкісної книги у Львівській науковій бібліонеці імені В. Стефаника зберігається примірник фун­даментальної праці Олекси Синявського «Норми української літературної мови», виданої 1941 року у Львові. Перше видання побачило світ 1931 року в Харкові.

    Професор Синявський був редактором остаточного варіянта «Українського правопису», ухваленого на Право­писній конференції у Харкові 1927 року. Був розстріляний 1937-го. Реабілітований у 1958 році за відсутністю скла­ду злосину. А дослідження ще довгий час залишалось проскрибованим. На обкладинці львівського видання «Норм української літературної мови» чітко видніється темний від­биток штемпеля - «СЕКРЕТНО». Як у випадку зі слов­ником Владіміра Даля.

    1994 року Ольга Керзюк на сторінках «Визвольного шляху» навела сумні паралелі зі станом української мови, ірландської та валлійської: «Стаття 8 Конституції Ір­ландської Республіки каже: Ірландська мова як національна мова є першою офіційною мовою. Англійська мова визна­ється як друга офіційна мова». Однак, побувайте в сто­лиці держави - Дубліні, і ви почуєте скрізь лише англій­ську мову. А де ж мова корінної нації?

    Перша офіційна мова, як записано в статті 8 Кон­ституції? Ірландську мову, пояснять вам ввічливо, ви­вчають у школах як обов’язковий предмет. На книжко­вих полицях ви знайдете вірші і романи ірландською мо­вою, час від часу почуєте її по телебаченню (чи в книгарні, якщо пощастить. Дехто навіть носить спеціальний значок, який сигналізує про те, що він/вона вміє розмов­ляти по-ірляндськи!) Однак, мова парламенту - англій­ська. Отож, як виявляється, запису в Конституції не­залежної держави зовсім не досить, якщо владна верхівка не має волі до впровадження постулатів Конституції в життя, а звичайні громадяни - після століть колоніяльного панування - не поспішають повертатися до дже­рел і воліють користуватися другою офіційною мовою. <..> Упродовж чотирьох століть валлійцям вбивали в го­лову, що їхня мова і культура - нижча, ніж англійська. А дітям, що розмовляли в школі рідною мовою, вішали на шию табличку «Welsh Not»».

    Є питання?

    Не дивно, що в наш час українська мова, українська іс­торія та культура потрапили під приціл не лише путінського Кремля, але й спецслужб, дислокованих на Луб’янці, в Ясенєво і на Хорошевскому шосе, 76. Слід відзначити, що в спецопераціях проти Української державності беруть участь і колаборанти, представники п’ятої колони. Діють вони щораз активніше й нахабніше після приходу до вла­ди зе-команди. Проросійські сили постійно вимагають по­вернути російську мову в навчальний процес в Україні. Московські агенти впливу наполегливо подають відповідні законопроєкти. Програма максимум - надання росій­ській мові в Україні статусу другої державної.

    Пояснення цьому просте: «Значну частину України за­хопили під свою владу російські шовіністи та їх колабо­ранти, які глузують з прав теоретично державної укра­їнської нації, ведуть ніким не приборкувану антиукраїн­ську кампанію... Парадокс? Ні, не парадокс, а свідчення того, що в Україні здійснюється намагання, незважаю­чи на формально проголошену незалежність, продовжу­вати панування чужоземної російської меншини (що пі­дібрала собі для допомоги денаціоналізованих, зрусифі­кованих функціонерів) над українською нацією» (Ярослав Дашкевич, український історик).

    У липні минулого року перший помічник президента України і один з його головних радників Сергій Шефір вдався до відвертої демагогії: «Я вважаю, що почалася спе­куляція на мові. Це питання роз’єднує країну. Зараз у сад­ках, у школах діти говорять українською мовою. В май­бутньому це генетично закріпиться. Не треба роз ’єднувати народ. У нас історично так склалося, що половина населення говорила російською, половина - українською. Моя думка - ми не зможемо повернути Донбас, змушую­чи їх говорити українською».

    Та ніхто не примушує. Проблема в іншому. Під при­криттям закликів про необхідність захисту російської мови і літератури в Україні триває експасіоністська культурна політика Росії. Насправді йдеться про підступне зросій­щення, брутальну анексію нашої культури.

    Недарма Є. Шишкін в «Литературной России» нага­дує, що російська мова - категорія економічна: «Впро­вадження своєї мови в інші нації - це впровадження по­літичної та економічної залежності. Кращого довгот­ривалого представництва своїх інтересів і вигадати не можна!» Справді. Лінгвісти (і не лише лінгвісти) добре знають, що серед багатьох параметрів мови (демогра­фічний, політичний, культурний, технічний, науковий, ос­вітній, ідеологічний, інформаційний тощо) економічний параметр визначається потужністю економіки країни. Яка мова домінує у світі? Правильно. Англійська. Бо США ра­зом із Великобританією випускають чверть світової про­дукції. Яку мову треба вивчати додатково? Правильно. Ан­глійську.

    На пресконференції 20 травня Володимир Зеленський несподівано заявив: «Нам треба навести лад із мовними квотами, давайте сядемо й проговоримо. Не ми їх вводили, квоти були ще до нас. Деякі деталі втрачені, а через них ми бачимо, що існує якась несправедливість до людей, які неукраїномовні в Україні».

    Про яку несправедливість каже президент? З ким себе ідентифікує Гарант української Конституції? Хто він за духом і ментальністю? «Какая разніца», - щиро здиву­ється Володимир Олександрович. І матиме рацію. Бо він типово совєтська людина.

    Проблему української ідентичності дуже добре розу­міє ведучий російської редакції Радио Свобода Анатолій Стріляний: «У России, короче, есть только один враг, при мысли о котором она тоскует поистине смертельно. Это не США, не Запад в целом, не Китай. Это - украинский язык». Це чудово усвідомлює і журналіст Віталій Портников, який застерігає: «Там де буде російська мова та культура, рано чи пізно буде російська влада». 

    У лютому 2020 року в інтерв’ю ТАСС президент Ро­сії Владімір Путін заявив, що росіяни та українці - один народ. 110 років тому навіть міністр внутрішніх справ Ро­сійської імперії Пьотр Столипін дотримувався іншої дум­ки. Так, 20 січня 1910-го він видав циркуляр - розпоряд­ження губернаторам - з вимогою припинити реєстрацію «інородчеських», зокрема, українських, національних культурно-просвітницьких товариств як таких, що «мають на меті об’єднання інородчеських елементів на Грунті ви­ключно національних інтересів». Фактично це було офі­ційне визнання вищими посадовцями Російської імперії окремішності української нації від російської.

    1989 року кіногерой Армена Джигарханяна у фільмі «Князь Удача Андреевич» заявив, що російської мови не­має. Актор завдав потужного удару з екрану по фанатиках «русского мира», наголосивши, що росіяни - штучна на­ція з украденою мовою та історією: «Ябуду говорити про російську мову. Російської мови немає. Власне, в російській мові дуже мало російських слів. Солдат, революція, радіо, телевізор. Адже це не російські слова. Ось матюки, хам­ство всяке... До речі, хам - це теж не російське слово. Але хамство - явище типово російське. Каво-чаво ... Ось це типово російське. Далі. Хто такі росіяни і звідки вони взя­лися? Не зрозуміло. Адже були татари, були варяги, мор­два, черемиси і вийшов компот, коктейль. До речі, компот і коктейль - теж не російські слова. Що ви хочете. Якщо російський народ придумує героєм своїх казок Івана-Дурня. Ні, ви уявіть: цілий народ придумує в герої Дурня!... А ви кажете: російська мова...».

    Джерело: universum.lviv.ua

    Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома». Відповідальність за матеріали в розділі «Думки вголос» несуть автори текстів.

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    ПОПУЛЯРНІ АВТОРИ
    Володимир Литвин
    Володимир Литвин

    Ексголова Верховної Ради

    Юрій Бутусов
    Юрій Бутусов

    Журналіст, громадський діяч

    Дмитро Гудков
    Дмитро Гудков

    ексдепутат Держдуми РФ

    Сергій Корсунський
    Сергій Корсунський

    Директор Дипломатичної академії імені Генадія Удовенка при МЗС України, Надзвичайний та Повноважний Посол України

    Денис Казанський
    Денис Казанський

    Журналіст

    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ

    Про використання cookies: Продовжуючи переглядати glavcom.ua ви підтверджуєте, що ознайомилися з Правилами користування сайтом і погоджуєтеся на використання файлів cookies Згоден   Про файли cookies