Основні пункти до розмови про статтю Пу і Петра Порошенка

Кілька днів тому з'явилася в «Газеті виборчій» стаття Петра Порошенка, яка є реакцією на широко коментовану статтю Путіна про гадану історичну єдність росіян та українців. Хоч у статті чимало контрарґументів до тез Путіна, вона не спрямована ані до російського адресата, ані до українського. Стаття має ширшого адресата ніж польська громадська думка чи польська політична еліта; не менш важливим адресатом є західна громадська думка. Основна теза статті – Путін веде гібридну війну з демократичними цінностями.

Відтак, під загрозою опинилася не тільки Україна, і не тільки країни, які входили в склад СРСР, чи до соціалістичного табору, а й весь демократичний світ. Порошенко апелює до західного світу: наводить історичні паралелі теперішньої ситуації з 1930-ми роками, порівнює промови Путіна про необхідність захисту «русского населения» з промовою Гітлера про необхідність захисту судетських німців, а політику «задобрювання» (appeasement) співставляє з Мюнхенською угодою, яка є символом зради демократичних цінностей і принципу непорушності кордонів. Посил Порошенка до західного світу однозначний: потурання імперіалістичним прагненням Путіна завершиться катастрофою.

У статті є теза, яка здається очевидною з української чи з польської перспективи, але далеко не з погляду західних спостерігачів. Йдеться про українську політичну культуру, яка кардинально відрізняється від російської політичної культури, оскільки в своїй основі має демократичні цінності. Тому спроби загнати українців назад у «русский мир» приречені на поразку.

Тим часом Владімір Путін впевнений щодо «історичної єдності» росіян та українців і подав прозорий сигнал українській політичній еліті про готовність прийняти в свої обійми українців, які не можуть бути успішними без своїх братів росіян. Це його своєрідний подарунок на тридцятиліття незалежності України.

Пропозиція Путіна – це, по суті, нова Переяславська рада, тільки на цей раз «цар» сам собі обере ватажка, який приведе українців до миру з Росією. Ясна річ, після того як ватажок виконає своє завдання, його пристрелять.

Основний посил до лідерів західних країн – Росія була, є і буде імперією, і тому захищатиме «зону російських інтересів». Які країни до цієї зони належать – вирішує поточний політичний інтерес, майже в як в анекдоті: «з якими країнами межує СРСР? З якими хоче». У тексті навіть не прихована погроза: якщо Захід не захоче цього трактувати серйозно – то «можем повторить». Метою є також закріпленння російського наративу у погляді на історію. А, як відомо, в західному світі теза про «історичну єдність» росіян та українців проходить гладко.

З погляду історика аналіз «відкриттів» Путіна позбавлений сенсу. І не тому, що всі

вони давно відомі з російської та радянської пропаганди, а тому що автор – копіст, при

чому ледачий, який пропускає не те що сторінки, а цілі розділи радянського підручника.

Крім основного посилу – нової Переяславської ради – годі шукати в ньому чого небудь нового. Він не дотягує навіть до Короткого курсу ВКП(б), бо Путін – не Сталін, а лубок.