Чи відновлювати Україні постачання води до окупованого Росією Криму?

Крим нечасто отримує привід миготіти в ЗМІ. Можливо, скоро все зміниться. На півострові зараз перебої з водою. У містах гаряче водопостачання готуються давати лише на вихідних. Холодну воду ‒ у певні години. Запасів у водосховищах недостатньо, щоб забезпечити безперебійне постачання.

Російські ЗМІ пишуть про те, що Сімферополь може залишитися без води вже до травня. Загалом же основні водосховища регіону заповнені на третину ‒ і цього може вистачити до червня.

Увага, запитання. Хто перший у Києві почне говорити про відновлення постачання води до Криму?

Вода ‒ головний дефіцит півострова після анексії. До 2014 року дніпровська вода забезпечувала до 90% потреб регіону. Через місяць після вторгнення Київ перекрив Північно-Кримський канал.

Російська влада споруджувала водозабори, бурила свердловини, але фундаментально це питання вирішити не змогла. Радше, навпаки ‒ спричинила засолення ґрунтів у Північному Криму, сільське господарство в тих краях згасло.

Російська влада в регіоні коливається між демонстративною бравадою («Україна перетворила Дніпро на каналізацію, і нам такої води не потрібно») і вимогами («Дніпро бере початок на території Росії і Україні не належить»). Але тепер, судячи з усього, вже не до позерства.

Туристів можна привезти літаками. Електроенергію ‒ постачати через енергоміст із Краснодарського краю Росії. Але воду півострову може забезпечити лише материкова Україна. І тільки Київ спроможний позбавити Кремль головного болю. Він з’явився у нього відтоді, як Москва вирішила змінити прапори у Криму.

До того ж, українська влада нещодавно говорила про підготовлюваний обмін утримуваними з Росією. Чиновники говорять про те, що формулу «всіх на всіх» вдасться втілити в життя. Натякали на те, що у цьому списку можуть опинитися кримські татари, яких Кремль активно саджає в тюрми останні шість років.

Олег Сенцов свого часу говорив про те, що людей можна міняти лише на людей ‒ а не на політичні поступки. Але логіка Кремля полягає саме у зворотному. І у мене є відчуття, що найближчим часом Україна знову може поринути в чергове внутрішнє протистояння.

Нам знову можуть запропонувати вибір. Коли на одній чаші терезів опиниться політичне рішення (відновлення постачання води до Криму), а на іншій ‒ гуманітарне (повернення українських громадян). При цьому нам обов’язково розкажуть про те, що постачання води на півострів ‒ це теж гуманітарний акт. Що таким чином ми дбаємо про співвітчизників. Посилатимуться на Ізраїль і звинуватять у войовничості тих, хто не погодиться.

Безумовно, ця логіка знайде чимало прихильників. Тому що на кону будуть конкретні життя і приватні долі. Водночас інша сторона стане апелювати речами значно абстрактнішими і більш невловимими. На зразок суверенітету, державних інтересів та інституційної пам’яті.

Переговори з терористами ‒ це завжди простір складного вибору. Починаючи від принципової допустимості такого кроку. І закінчуючи межею можливих поступок. Але будь-яке відновлення постачання води до Криму ризикує стати не просто кроком, який закриє для Москви історію про анексію півострова. Воно ризикує поглибити й без того чималий розкол в українському суспільстві.

Є ситуації, в яких не буває очевидних рішень. У яких будь-який вибір супроводжується шлейфом наслідків. Президентська посада вимагає вміння прораховувати ситуації. А ще вона вимагає вміння брати на себе відповідальність не тільки за популярні рішення, а ще й за непопулярні. Звичка подобатися здатна відіграти злу роль.

Імовірно, Київ складатиме цей іспит на наших очах.