Правила пропаганди

Двадцяте століття привчило нас до того, що цензура ‒ це обмеження інформації. Що перемогти дракона можна за допомогою правди. Що факти здатні зруйнувати будь-який авторитарний режим. Але виявилося, що у ХХI столітті війни ведуться за зовсім іншими правилами.

Інтернет і справді став вироком для колишньої концепції цензури. Але їй на зміну прийшла інша. Та сама, що приховує факт у нагромадженні інформаційного сміття. Та сама, що стирає грань між правдою і брехнею. Та сама, що привчає людину сумніватися в очевидному.

Ми чуємо полярні точки зору і завчено повторюємо, що «правда десь посередині». Насправді, правда там, де вона є. І вона не змінює свої координати від появи нових вкидань. Але саме на це розраховують ті, хто намагається створювати альтернативні версії реальності.

На цьому тлі двадцяте століття виглядає досить патріархально. Інформаційні війни в ньому велися за правилами Першої світової. Коли межі окопів чітко окреслені, зони впливу теж, а прямі бойові зіткнення ведуться лише на периферії. При цьому у того ж СРСР був свій власний порядок денний, який він просував «на експорт». У цьому ідеологічному наборі були «інтернаціоналізм» та «державне регулювання», «соціальна рівність» і «загальна зайнятість». Але потім настало двадцять перше століття ‒ і правила змінилися.

Можна помітити, що нинішній Кремль не стільки намагається експортувати свої власні цінності, скільки зруйнувати чужі. Розмиває концепт факту. Засмічує медіапростір фейками. Маніпулює громадською думкою. На зміну стратегії позиційних воєн прийшла тактика диверсійних операцій.

Завдання російської пропаганди полягає не в тому, щоб довести перевагу Кремля. Навпаки ‒ вона намагається довести, що всі однакові. Намагається поховати правду в нагромадженні брехні ‒ і від того щедро торгує конспірологією. Анексія Криму, вторгнення на Донбас і знищення пасажирського Боїнга виявили цей підхід особливо яскраво. Розрахунок простий ‒ чим більше інформаційного сміття, тим вище шанс, що факти просто вислизнуть з уваги аудиторії.

Ми звикли сприймати цензуру як забиті наглухо двері. Як замок, що перепиняє доступ до інформації. Але нова реальність змінила правила гри. Відтепер цензура ‒ це десятки взаємосуперечливих версій, які занурюють обивателя в розгубленість. Це гамір, який заважає відрізнити правду від брехні, важливу інформацію від вкидання, а факт ‒ від фейку.

Сучасна Москва, судячи з усього, зробила ставку саме на це. Вона цілеспрямовано торпедує чужі інститути й довіру. Підгодовує фріків. Інвестує в хаос. Щодо кожного предмету дискусії вкидаються додаткові версії, єдине завдання яких ‒ поховати під собою правильну відповідь.

«Місяць ‒ вигадка масонів». «Місяць зроблений зі швейцарського сиру». «Місяць ‒ рукотворне коло, прибите цвяхами до небесної тверді». Всі ці заяви покликані заглушити голоси тих, хто боязко нагадує, що Місяць ‒ супутник Землі. І головна проблема цієї стратегії в тому, що для неї не існує протиотрути.

Уся знайома нам військова історія ‒ це змагання снаряда та броні. Чим могутнішим ставав перший ‒ тим товщою ставала друга. Але відмінність інформаційних воєн у тому, що броні тут не існує в принципі. Тому що навіть розмови про неї загрожують звинуваченнями у цензурі.

Ми привчили себе думати, що інформація ‒ це товар. Що закони попиту та пропозиції самі виведуть ринок у точку рівноваги. Що будь-які точки зору мають рівне право на існування. Ми справедливо боїмося того, що цензурний кийок рано чи пізно перетвориться на бумеранг. І саме цим користуються ті, хто використовує медіа як зброю.

Ринкові правила працюють там, де є ринок. А медіа цим ринком бути перестали. Поруч з тими, хто намагається працювати за правилами, пустили коріння ті, хто будь-які правила ігнорує. Інвестиції в цей бізнес важливі для них непрямими дивідендами. Політичними. Соціологічними. Електоральними.

До того ж факти сухі та раціональні. А інформаційний шум продає себе за допомогою емоцій. У цій сутичці часто перемагає не той, хто говорить правду, а той, хто говорить яскравіше. Маніпуляції привабливіші за правду рівно з тієї ж причини, з якої люди віддають перевагу джанк-фуду ‒ а не здоровому харчуванню. Судячи з усього, нам тепер час говорити про епоху джанк-контенту.

Заклики до чесної конкуренції виглядають досить сумнівно, якщо врахувати, що авторитарні країни витрачають мільярди на просування власних смислів. А тому нова реальність ставить перед нами незвичні запитання. Наприклад, про те, чи може відкрите суспільство залишатися відкритим в умовах агресії з боку закритого? Де грань між пропагандою та журналістикою? Чи має бути відповідальність за фейки та маніпуляції?

У нас немає відповідей на ці запитання. Але це не означає, що ці запитання не мають права на існування. Всупереч нашим стереотипам, той, хто говорить правду, найчастіше програє тому, хто бреше. Тому що перший обмежений рамками цієї правди. А другий не обмежений нічим. Нова реальність обнулила старі правила ‒ і немає жодного сенсу ховати від цього факту голову в пісок.

Зрештою, подібна поза робить вас тільки вразливішими.