У політизації російської мови варто дорікати Москві ‒ це вона оголосила її зброєю

Секретар Радбезу України Олексій Данілов запропонував зробити англійську другою мовою в країні. Дивно, що цього не сталося раніше.

Мова відкриває доступ до контенту. Контент служить провідником у світ цінностей. Ця нехитра схема дозволяла Росії зберігати вплив на своїх сусідів. Російського контенту було очікувано більше, ніж українського. Інвестиції у продукт дозволяли Москві випускати частіше, більше та яскравіше. А ситуація «зрозуміло без перекладу» ставила український продукт в очікувано програшну позицію.

Власне, вся ідея секретаря українського Радбезу зводиться до очевидного. Зробити англомовний контент «зрозумілим без перекладу». Доступним для кожного. Поки що Україна залишається вплетеною у простір 160-мільйонної російськомовності. А в альтернативному сценарії їй відкриється світ 380-мільйонної англомовності.

Багато хто бачить у цьому загрозу звичному способу життя. Протестують проти будь-яких змін. Наголошують на політизації питання. Хоча в політизації російської мови варто дорікати, в першу чергу, Москві. Це вона оголосила її зброєю та приводом для вторгнення. Саме тоді, коли сім років тому влаштувала анексію заради права кримчан не вивчати українську мову.

Якби не анексія ‒ мовна політика Києва була приречена бути куди компроміснішою. Тому що на сторожі фактичної двомовності стояли б голоси жителів півдня та сходу. Але Москва сама позбавила їх доступу до українських виборчих дільниць. Зламала баланс, що існував десятиліттями. І тепер змушена безсило спостерігати за тим, як Україна займається експортом самої себе всередині країни.

Простір мови визначає не тільки географію нашого контенту. Це ще й простір цінностей і смислів. Наративів і світогляду. Зрештою, це історія про межі особистого та громадського. Всього того, що робить тебе зрозумілим світу, а світ ‒ зрозумілим тобі. Те, що тобі знайоме, перестає виглядати небезпечним. Те, що в тобі є, ‒ перестає бути чужим.

Багато моїх друзів, які переїхали у чотирнадцятому з Криму на материк, зробили українську ‒ першою мовою для своїх дітей. Тому що бачили в цьому ще одну історію про межі. Про «своє» й «чуже». Про простір норми та її порушення. І будуть робити англійську мову ‒ другою. З тих же самих причин.

Ідейні прихильники російськомовності дорікають їм у лицемірстві. Кажуть про лукавство. Шукають привід звинуватити у зраді. Така позиція походить з того, що представник групи може діяти тільки в інтересах цієї групи. Мовляв, пішоходи не можуть бути солідарні з автомобілістами, бюджетники ‒ з бізнесменами, а російськомовні ‒ з україномовними. Але в тому й річ, що в усіх цих закидах занадто багато «родоплемінного».

Егоїзм ‒ не найкращий критерій для оцінки. Те, що ти вважаєш правильним ‒ не обов'язково має збігатися з простором твого побутового комфорту. Деякі речі варто міряти не своїми звичками, а поглядом на перспективу. Подібно до того, як ми платимо податки, інвестуючи в загальне ціною приватного.

Повсюдна англійська й справді могла б за пару поколінь зіграти свою історичну роль. Забезпечити трансформацію та зміну орбіти. Перелицювати для нас уявлення про «своє» та «чуже». Вона могла б відкрити нам доступ до першоджерел замість переказів. До оригіналів замість копій. І наші ментальні карти могли б заграти новими барвами.

І так. Цей текст первісно написаний російською. Щоб донести ці думки до тих, хто, як і я, продовжує використовувати її в побуті. Тому що для україномовних усе це давно очевидне.