Як влаштована прорадянська людина

Знаєте, що ріднить Україну, Росію та Білорусь? Прорадянські люди. Безпорадні, безжальні та покірні.

Ті, хто мріє про імперію, ніколи не виходять на вулиці, щоб її захищати. Їх доводиться туди звозити. Централізовано, автобусами. Прорадянські люди безпорадні ‒ все, на що вони здатні, це раз на чотири роки прийти на виборчі дільниці.

Я чітко пам'ятаю це з Криму. Шість років тому анексія півострова стала можливою лише завдяки російській армії. Всі ритуальні розмови про «народ півострова», який «зробив свій вибір», не витримують жодної критики. Прорадянська частина кримчан мало чим відрізнялася від своїх однодумців з інших регіонів України. Вони були пасивні, інертні й ніколи не були готові чимось жертвувати.

Ці хлопці можуть скільки завгодно приписувати собі заднім числом лаври архітекторів «кримської весни». Насправді ж від них нічого не залежало. Все організувала Москва, спецслужби та кадрова армія. Часом здається, що розуміння цього факту залишило в серцях прорадянських кримчан родову травму. У результаті якої вони перетворилися на неофітів. Людей, готових схвалювати будь-який крок Кремля.

Втім, нічого дивного. Проросійські кримчани прекрасно розуміють, якби не Москва ‒ прапори над півостровом залишилися б незмінними. Прорадянські люди не відчувають за собою сили і все, що їм залишається, ‒ це сподіватися на начальника. Саме тому вони готові погодитися з будь-яким рішенням керівництва. Яким би воно не було.

До речі, проросійські жителі півострова готові «злити» Україні так звані «ЛДНР». Нічого дивного ‒ весь їхній світогляд зводиться до фрази «Путін усіх переграв». І навіть якщо офіційний Кремль завтра ухвалить рішення віддати Донецьк і Луганськ Києву без жодних умов ‒ прорадянські люди на півострові святкуватимуть це як перемогу.

Вони аплодуватимуть усьому. Війні в Сирії і виведенню військ з Сирії. Вторгненню в Білорусь і відставці Лукашенка. У масі своїй вони схожі на пікейні жилети ‒ безглузді, щирі у своїй дурості та віддані до сліпоти. Готові підтримати будь-яке офіційне безумство.

Ступінь їхнього конформізму приголомшує. На їх тлі навіть московські імперці виглядають як ліберали. Власне, будь-хто, хто насмілиться в Росії дорікнути Путіну в малодушності та напівзаходах, буде оголошений ними «п'ятою колоною». Вони, неофіти, раптово повірили в бога. Просто їхній бог сидить у Кремлі і нещодавно обнулив собі президентські терміни.

Сьогодні вони розгублені. Тому що Москва ніяк не дає їм чіткої відповіді ‒ як сприймати протести в Білорусі. Розбіжності в оцінках є навіть на федеральних каналах, що може бути свідченням того, що в Кремлі поки що не ухвалили остаточного рішення. А тому проросійські кримчани поки, про всяк випадок, лають обидві сторони. І білоруське керівництво. І тих, хто виходить на вулиці.

І такі люди живуть не лише в окупованому Криму. Вони живуть всюди. На українському материку. У Росії. У Білорусі. Як тільки вони знаходять собі господаря, то починають сліпо йому поклонятися. А якщо не знаходять ‒ то раз на чотири роки шукають його у виборчому бюлетені. Вони ніколи не вийдуть на вулиці, щоб протестувати проти того, що їм не подобається. Натомість готові бути покірливим пластиліном у чужих начальницьких руках.

Напевно, варто навчитися їм співчувати. Але у мене чомусь не виходить.