За що Росія судить одного з лідерів кримських татар Нарімана Джеляла

Іноді теперішнє стає ілюстрацією до підручників історії. Ти дивишся в усі боки ‒ і починаєш розуміти, як виглядали ті події, про які ти читав у книгах. Наприклад, нинішній Крим ілюструє буденність зла ‒ в усій його механічній простоті.

На півострові затримали одного з лідерів кримських татар Нарімана Джеляла. До анексії ‒ журналіст, політик, один з лідерів Меджлісу. Після окупації ‒ активіст, правозахисник, людина, яка не боялася називати речі своїми іменами. Він був одним з тих, хто залишився на півострові. Одним з тих, хто не став іти під радари. Повсякденна мужність залишатися самим собою ‒ це про нього.

Напевно, його затримання було неминучим. Наріман був дуже чесним для російської реальності. Занадто прямим для атмосфери недомовок. Занадто яскравим для тих, хто звик до сірості та слухняності. Росія любить пережовувати незгодних ‒ і щоб залишатися з нею наодинці, потрібно трохи фаталізму й багато сміливості.

У 2014-му російська держава вчинила злочин ‒ і тепер розправляється з кожним, хто готовий про це говорити вголос. Заради виправдання нових арештів ФСБ створила версію, в якій знайшлося місце всім. Терористам, терактам і українській військовій розвідці. Нарімана Джеляла судитимуть не за «політичною» статтею. Не за «заклики до порушення територіальної цілісності РФ» ‒ під які тепер потрапляє будь-яка констатація того, що Крим належить Україні. Ні, його звинувачують у тому, що він виступив посередником між українськими силовиками й тими людьми, яких ФСБ звинуватила у вибуху газогону. Система вигадала черговий привід, щоб позбутися неугодних.

Чесно кажучи, вся ця ситуація не викликає жодних додаткових почуттів щодо російської системи. Тому що емпатія до неї витравлена дуже давно. Ми спостерігаємо фестиваль божевілля вже восьмий рік поспіль і рахунок українських політв'язнів у Росії йде на сотні. Кожен новий арешт і вирок запрограмовані тією війною, яку Москва розв'язала проти України у 2014 році.

Наріман Джелял був би на свободі, якби ми двадцять три довоєнних роки не перебували в полоні власних ілюзій. Якби ми з моменту набуття незалежності розвивали армію, проводили реформи й намагалися потрапити під північноатлантичну парасольку колективної безпеки. Так, можна справедливо заперечити, що країна до цього була не готова. Що політики лише відпрацьовували суспільний запит. Що в масі своїй Україна хотіла позаблоковості й багатовекторності. Що ж, тепер за громадську інерцію та політичну догідливість розплачується Наріман Джелял. І не тільки він.

Повторюся, його затримання не викликає в мені додаткових почуттів щодо Російської Федерації. Натомість воно народжує в мені цілу бурю емоцій з приводу української реальності. Прямо зараз на окупованих територіях наші співгромадяни розплачуються власними долями за чужу довоєнну короткозорість. І, паралельно з цим, в Україні продовжують жити люди, які геть відмовляються робити висновки з того, що відбувається.

Вони продовжують говорити про те, що реформи не потрібні. Лякають обивателя казками про зовнішнє управління. Захищають корупційні схеми й торпедують зміни.

Вони цінують лояльність більше ніж професіоналізм. Персональний інтерес ставлять вище, ніж колективний. Вони відтворюють усе те, що вісім років тому ледь не привело нашу країну до катастрофи. Ці люди продовжують думати тільки про власний добробут ‒ на тлі того, як російські силовики вдираються в будинки наших співгромадян на окупованих територіях.

Наріману Джелялу й багатьом іншим випало розплачуватися за нашу загальну довоєнну сліпоту. За нашу інерцію та лінь, за наші помилки й недоліки. До війни кримських татар було заведено підозрювати в нелояльності. Їх не брали на роботу в спецслужби. Відмахувалися від закликів обговорити ідею національно-територіальної автономії. Їх раз у раз залишали за дужками, приховано сподіваючись, що точкою зору корінного народу Криму можна знехтувати. І все, на що вони тепер можуть розраховувати ‒ що їхня нинішня жертва не марна. Що країна засвоїла болісний урок, зробила висновки й готова змінюватися. І найменше мені б хотілося, щоб вони мали почуття відчаю.

На жаль, ми даємо їм для цього приводи. Країна змінюється повільніше, ніж мала б. Повільніше, ніж може. Ми нинішні сильно відрізняємося від себе колишніх. Але недостатньо сильно, щоб бути релевантними всім викликам, які обіцяє нам війна.

А вона триває. І її жертвами стають не лише солдати та офіцери, які утримують зовнішній периметр країни. Жертвами приречені бути й ті, кому випало жити на окупованих територіях. Ті, хто не боїться називати речі своїми іменами. Ми їм заборгували, і єдиний спосіб розплатитися з боргами ‒ це зробити роботу над помилками. Тими помилками, які сім з половиною років тому мало не відіслали нашу країну в небуття.