Втеча від реальності

Я належу до покоління, яке ніколи не уявляло собі двадцятої річниці незалежної України як реальності. Ми відчували, знали і вірили, що Україна буде, у наших головах спалахували поодинокі образи з далекого прекрасного майбутнього. Потім ми так чи інакше спричинилися до того, щоби процес унезалежнення відбувався скорше.

Однак перші непорозуміння із самими собою сталися вже в перші години, дні і місяці нашої України. Виявилося, що казкового перетворення всіх барв, звучань і почуттів - ось тут, вже, бо ж Україна! - не сталося. Почалося незмінне тривання того життя, яке ми знали, до якого звикли і від якого так хотіли визволитися. Наймудріші і найврівноваженіші казали, що так має бути, згадували Мойсея й інші фрагменти світової історії.

А ми все ж не могли зрозуміти, чому - крім свободи слова, що, зрештою, теж не українська вигадка - всі зміни, які відбуваються, залежать лише від того, що наша країна стала відкритою і до неї просто доходить відгомін глобалізаційних змін. Натомість якісь важливіші суспільні речі залишаються незмінно радянськими. Тобто нелюдяними. Тож через двадцять років після того, як казкової зміни не сталося, ми звикли сприймати той стан речей, який є, як даність. Більше того, ми почали говорити про покращення життя виключно у значенні зростання показників якості матеріального життя. Таке убоге існування поділило народ на дві частини.

Одні, розчарувавшись, хочуть формальної відмови від незалежності, інші, розчарувавшись, відсунули мрію про ідеальну Україну в дальше минуле, пояснюючи це тим, що наша країна наразі ще тільки формально незалежна. Більше того, на двадцятому році незалежності доволі поважні люди готові погодитися з тим, що українська державність не відбулася, що цей геополітичний проект виявився безперспективним. Мені натомість видається, що українська проблема перебуває в трохи іншій площині. У площині понять і розуміння. Бо насправді Україна не те, щоби відбулася чи не відбулася, а відбувається. І її відбування нічим не гірше від того, що діється в інших країнах світу. А проблема полягає в тому, що такого ще ніколи не було. Як ніколи не було реальністю уявлення про ідеальну Україну. Тому те, що ми собі колись уявили, перешкоджає нам відчувати справжність того, що є.

І тому в України є тільки одна проблема - брак самоаналізу, втеча від реальності, самообман. Ми завжди балансуємо, не ідучи рівно. Нас шарпає біполярність. Нам або хочеться бачити щось краще у тому, що є поганим, або перебільшувати страхи і не зауважувати доброго. Ми всіляко уникаємо правди про самих себе - кожного зокрема, громаду, націю, суспільство, народ. Ми очорнюємо один одного, відбілюючи себе. Найвизначнішим, найурочистішим наслідком такого самообману стало ототожнення України з розбудовою державності.

Таким чином інструмент і атрибут, яким є державні структури, перетворився на зміст і мету. Будуючи Українську державу, український народ вибудував українські державні структури. Жорстоку систему, заради якої існує країна і її народ. Вибудувавши власне рабство, ми ще не наважуємося визнати власної в тому вини, ми ще воліємо вважати себе жертвами ворожих сил.

І замість того, щоби не погоджуватися з попиранням власної гідності і відсутністю уважності, готові або взагалі заперечувати спроможність своєї незалежності, або вважати, що її час ще не наступив.