Майдан як проблема політичної економії

1. З першого дня Майдану був помітна різниця у політичних позиціях великої маси його учасників і лідерами парламентської опозиції/потенційними кандидатами в президенти. Лідери бачать чудову нагоду почати старт всеукраїнської виборчої кампанії. Майдан, що збирається після роботи і у вихідні дні, хоче отримати відповідь на проблему, яка перемогою на виборах будь-якого опозиційного кандидата не вирішується.

2. Дослідження соціологів пояснюють цей розрив[1]. Масовість Майдану створюють освічені, підприємливі і матеріально забезпечені люди зрілого віку, які хочуть змінити своє життя і пов’язують ці зміни в першу чергу з «європейськістю» України. Вони вважають себе потенційно еквівалентом «середнього класу» в країнах ЄС, хоча від них марно сподіватися розуміння генеалогії цього явища і його місця в системі соціальних координат країн Євросоюзу.

3. Ці люди, не пов’язують свої сподівання з певними політичними силами, вони створюють попит на політичну силу, яка буде здатна говорити з ними мовою їх інтересів – інтересів учасників соціальної групи, здатних перетворити свої знання, здібності і навички підприємництва у власність (гроші та майно). Ці люди з власного досвіду відчувають загрозу від існуючої політичної і економічної системи, яка працює на збагачення дуже обмежених кланових груп і на зубожіння переважної більшості населення. Зростання розриву в доходах найбільш і найменш забезпечених означає для них знецінення вже набутого соціального капіталу і, в кінцевому підсумку, втрату власності.

4. Проблема в тому, робота з цією групою громадян, а значить з Майданом, складна для політиків. Характерна для української опозиції мова мобілізацій і тотальності, що описує політичний процес у категоріях боротьби Добра проти Зла, тут працює погано. Досвід боротьби з «противсіхами» це підтверджує.

5. Ще більша проблема в тому, що група Майдану порівняно не чисельна в усьому масиві виборців, її прагнення і страхи чужі для переважної більшості громадян. Результати довиборів до Верховної Ради 15 грудня це підтверджують.

6. Бажання змінити життя присутнє і серед домінуючої у бідній країні групи виборців: людей з невисоким рівнем освіти, низькими доходами і соціально незахищених. Дехто з цієї групи теж пов’язує свої сподівання з «європейськістю», яка асоціюється з «європейськими» зарплатами і пенсіями. Проте переважна більшість їх має власний/родинний травматичний досвід втрати соціальних гарантій на фоні апеляцій до понять «незалежності», «демократії», «реформ» і «дорожніх карт» до Європи.

7. Ці люди щодня стикаються з проблемою бідності, деградацією охорони здоров’я, несправедливістю пенсійної системи і відмовляються пов’язувати свої сподівання з будь-якими інтелектуальними конструктами. Підтверджена емпіричним досвідом раціональність диктує їх політичний, тобто продиктований інтересом, вибір між реальними двомастами гривнами за голос і уявною «європейськістю».

8. Різного роду апеляції до моралі цих людей будуть контрпродуктивними і голосів опозиції не додадуть, особливо після таких подій, як небажання опозиції дати достатньо голосів за відміну пенсійної реформи. Виборці відмовляють всім політикам, у тому числі опозиційним, у праві читати їм мораль.

9. Політична сила, яка запропонує мову, що описує виключно проблеми і інтереси виборців з Майдану, не може сподіватись на масову підтримку. Для здобуття такої підтримки потрібна мова і політична дія, зрозуміла і Майдану, і більшості виборців.

10. З точки зору політичної філософії, в теперішніх конкретно-історичних українських умовах має бути здійснений союз двох різних явищ, лібералізму і демократії. Цей синтез, наприклад, у ХІХ столітті мав наслідком створення держав національних, а в другій половині ХХ століття – держав соціальних.

11. З точки зору політичної практики для «зміни життя» має бути створена політична сила, здатна запропонувати змістовну, а не скомпоновану з ціннісних, моральних чи географічних маркерів, програму економічних і правових перетворень в інтересах Майдану. Водночас, ця політична сила має запропонувати програму розширення соціальних гарантій для більшості виборців. Така програма має не зможе відбутися без прив’язки до конкретно-історичних умов сучасної України понять власності і демократії. Теперішнє формальне, некритичне і вирване з європейського контексту запозичення цих понять лише консервує існуючий порядок.

12. У своєму нинішньому вигляді українська політична система не має ні мови для написання такої програми, ні консолідації політичного класу, необхідного для її реалізації. Проте Майдан продемонстрував потужний попит на неї. Попит не у вигляді «кухонного» чи «фейсбукового», а публічно маніфестованого політичного протесту.

13. Пропозиція у відповідь на цей попит – це шанс на зміну життя виборців і на виживання опозиції. Відмова від генерування нової пропозиції і повторення старих мантр («Юлі-волю!») – це дорога до маргіналізації, в кінці якої опозиція зникає як політична сила і залишаються лише блогери (див. приклад Росії).

14. У вирішенні цієї проблеми українці не унікальні. Ось як про неї говорив ліберал, що перебував під впливом марксизму, націоналіст і водночас глибокий прихильник демократії Макс Вебер: «Смішно приписувати розвинутому капіталізму якусь спорідненість з «демократією» чи «свободою». Питання лише в одному: як вони взагалі можливі при його пануванні?». Саме відповідь на це питання для теперішньої України хоче отримати Майдан.

(1) http://infolight.org.ua/content/oblichchya-ievromaydanu-socialniy-portret-uchasnikiv-protestiv