Нелегка доля соціально-гуманітарних наук

На засіданні йшлося про те, що затвердження плану сприятиме реформуванню наукової сфери і забезпечить виконання плану пріоритетних дій уряду до 2020 року. Проте у переліку розпоряджень, які затверджені на цьому засіданні Кабміну, згадки про зазначений план заходів відсутні. Можна зробити висновок, що чи то в силу об’єктивних причин план залишився незатвердженим і наразі існує, як і раніше, у вигляді проекту, чи то клерки, які обслуговують Урядовий портал, є нехлюями. Останнє малоймовірно – ще й у силу того, що згадки про цей план відсутні на веб-сторінці Національної академії наук України. Та за будь-яких обставин план, принаймні, у вигляді проекту існує, і про його чесноти та ґанджі можна і треба говорити.

А перед цим, 16 жовтня, в Інституті філософії НАНУ відбулася презентація монографії «Філософська думка західної української діаспори ХХ століття: ідеї та постаті». Ця монографія видана в межах проекту «Наукова книга», тобто за бюджетні кошти. То великий плюс, оскільки наша дослідницька група три останні колективні монографії друкувала за власні гроші. Так само робить і більшість інших авторських колективів – публікують планові теми за власні гроші, відриваючи їх із тих 0,5-0,7 ставки, що їх в гуманітарних інститутах НАНУ науковці одержують з початку 2013 року. Найшвидше, нову монографію наш відділ публікуватиме також за власний кошт – на щастя, в останні місяці нас перевели на повні посадові ставки. А ще того дня вчена рада Інституту прийняла планову тему того ж відділу – історії філософії України – «Проблеми ідентичності у філософській думці України ХІХ – першої половини ХХ століття» і рекомендувала до другу однойменну монографію, написану тим самим авторським колективом, що і першу книгу. При цьому «Філософська думка західної української діаспори…» - справді цікава й корисна монографія – була рекомендована до друку вченою радою Інституту філософії… 23 червня 2015 року. Понад три роки знадобилося книзі, щоб пройти колами бюрократичного пекла… І не шукайте у книгарнях видані в межах проекту «Наукова книга» монографії; їх розсилають у бібліотеки та передають установам, де вони писалися (меншу, ясна річ, частину). Ну, а наклад книги – «аж» 200 примірників. Така от «підтримка науки»… Не дивно, що чимало гуманітаріїв друкують свої тексти за власні кошти – інакше вони лежали б роками, чекаючи державних коштів на видання, або взагалі ніколи б не побачили світ. Спонсорів же для видань соціально-гуманітарного штибу знайти практично неможливо, якщо ви, звісно, не академік чи не працюєте на одну з грошовитих політичних сил.

Та повернімося до проекту плану заходів щодо реформування вітчизняної наукової сфери. Там чимало начебто й гарних слів про «удосконалення», «поліпшення», «державне сприяння» тощо, проте уважне читання документу засвідчує, що він цілковито ігнорує специфіку соціально-гуманітарних наук, ба більше – реалізація частини запропонованих заходів матиме наслідком лише погіршення розвитку та дієвості цих наук.

Адже всі ці «державні ключові лабораторії», «науково-технічні інновації», «використання науково-технічних інновацій у реальному секторі економіки», «координація фундаментальних і прикладних досліджень», «центри колективного користування науковим обладнанням», «обіг прекурсорів для використання у хімічних і медико-біологічних наукових дослідженнях» тощо – важливі речі, проте вони не мають відношення до соціально-гуманітарних наук. У крайньому разі – дотичне, якщо мати на увазі, що серед наукових технологій є і соціальні в найширшому розумінні цього поняття. Втім, може стосуватися гуманітарно-соціального блоку і «координація фундаментальних і прикладних досліджень», якщо мати на увазі психологічну реабілітацію тих десятків і десятків тисяч учасників бойових дій, понад 800 з яких, за даними Геннадія Друзенка, керівника Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова, вкоротили собі віку не в останню чергу через нестачу відповідних методик і практичних заходів.

Але головне в іншому: «на виході» соціально-гуманітарних наук не техніка, а люди, суспільство в цілому й індивіди та певні соціальні групи зокрема. Соціально-гуманітарні науки – це інструменти людського самопізнання, а таке самопізнання є разом із тим і самозміною – якщо, звісно, результати його резонують «ушир», чого не можна досягнути без участі авторитетних публічних інтелектуалів, без широкої комунікації в середовищі інтелігенції, без науково-популярних книг, фільмів і спеціальних програм на телебаченні та в Інтернеті. Наприклад, книга Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» стала одним з чільних досягнень української науки другої половини ХХ століття, зробивши значний внесок у світоглядні зміни десятків тисяч інтелігентів - не тільки, умовно кажучи, «гуманітаріїв», а й «природничників» і «технологів», ба, навіть «управлінців», а через їхнє посередництво, і не одразу, змінивши країну. Цей реальний внесок, як і пізніший внесок Сергія Кримського, Мирослава Поповича, Богдана Гаврилишина та інших, не виміряти жодними модними сьогодні «наукометричними засобами», ба більше: всі «наукометричні бази», про які йдеться у проекті, на перші місця у соціогуманітарній сфері ставлять не ті тексти, які є справді новаторськими та революційними, а ті, які добре вписуються у наявні парадигми та інтелектуальні забобони. Скажімо, у світі такий вагомий науковий напрям, як Postcolonial Studies, за досить рідкісними винятками, зводить проблематику до расового гноблення, що є нонсенсом (наче, скажімо, Японія в першій половині ХХ століття не мала низки колоній, які не відрізнялися від метрополії за расовою ознакою). Відтак спробуйте надрукувати у західному рейтинговому виданні статтю про колоніальний статус України у Російській/Радянській імперіях, і переконайтеся, що це буде дуже непросто. А от про Ancient Russia, тобто «давню Росію» зі столицею в Києві ви надрукуєте свою статтю без проблем… Тому ідея, наче українські гуманітарії показують високі наукові результати, лише друкуючись у знаних виданнях на Заході, абсолютно «гнила» з цілого комплексу причин.

Ну, а ідея про «переведення україномовних наукових періодичних видань до числа англомовних» є взагалі відвертим шкідництвом, коли йдеться про соціальні й гуманітарні науки. Навпаки, слід розвивати україномовні наукові й науково-популярні видання, а разом із тим створювати спеціальні англомовні, де «на пальцях» й аргументовано роз’яснювати світовій науковій (і не лише науковій) спільноті, що, скажімо, ніяка Ancient Russia ніколи не існувала…

Теза ж плану про «формування сучасної української наукової термінології» взагалі є нонсенсом, і не лише в плані соціально-гуманітарних наук, бо така термінологія давно існує, інша річ, що її належить постійно розвивати. Ще у 1920-х українські фізики й математики зайнялися таким формуванням, потім воно було з відомих причин перерване і відновлене лише в 1960-х. Негоже нехтувати зробленим – його слід систематизувати й розвивати далі.

Нарешті, останнім підпунктом плану є «здійснення заходів щодо повернення талановитої наукової молоді в Україну». Правильна ідея, але головне, як на мене, інше – залучення талановитої молоді у науку. Бо випускники вишів не надто охоче, м’яко кажучи, йдуть у вітчизняну науку не лише через мізерні зарплати, а й через довгі черги охочих попрацювати на тих чи тих установках і складнощі з публікацією результатів досліджень – або викладай чималі суми з власної кишені, або чекай роками на ласку «згори»…