Як Зеленський завершить своє президентство

Зараз з'являється чимало короткострокових прогнозів, але мені здається набагато цікавішим запропонувати загальну рамку середньострокового прогнозу, на 3 роки, включивши в цю рамку й наступного президента, хоча ми не знаємо, хто це буде. Цей аналіз «відлежувався» більше місяця, щоб прибрати з нього вплив поточних вражень та оцінок.

Минула половина президентського строку Володимира Зеленського. Кожен його крок вже ретельно проаналізований експертами. Попереду друга половина каденції. Чого нам від неї чекати?

Які сценарії майбутнього можливі?

Події останніх тижнів в очах багатьох українських громадян виглядають певною переломною точкою: різке падіння рейтингу на користь відставленого голови парламенту, скандал Pandora Papers, потім різка зміна тональності олігархічних телеканалів, нарешті «Вагнергейт». Але насправді жодної переломної точки немає: процес рухається стандартною траєкторією, важко передбачити наперед лише форму, якої набувають ті чи інші окремі події, а загальний напрямок визначається факторами, які давно були очевидними:

1. Рейтинг будь-якого українського президента після інавгурації знижується, особливо на середині каденції.
2. Концентрація влади у небачених досі розмірах викликає природний спротив всіх інших гравців.
3. Фокус на особисте лідерство та руйнування інституцій замість їх розбудови зменшують керованість та ефективність управлінської системи. Така управлінська система дає збої все частіше та більшого масштабу, адже кільком людям на верхівці неможливо пропустити через себе таку кількість інформації та рішень.
4. Управлінська культура з опорою на лояльність, а не на ефективність, позбавляє можливості залучити до влади фахівців, а відсутність стратегії та короткостроковість планів не дозволяють впровадити суттєві зміни.
5. Відсутність економічних реформ рано чи пізно зустрічається з наступним економічним викликом, що призводить до невдоволення населення. Помилки в економічній політиці спочатку не видимі, але за кілька місяців вони доходять до кожного домогосподарства, ще й накопичуючись.
6. Невиконання російської вимоги капітуляції призводить до перемикання РФ на режим «цей президент України також поганий, давайте наступного».

Всі ці фактори є невідворотними (інваріантними), навіть якщо би не було ні «Вагнергейту», ні коронавірусу, й були очевидними ще на початку 2020-го. Отже, конкретний формат подій непередбачуваний, а загальний напрямок розвитку визначений цінностями президента і його команди та загальними правилами української політики.

Зараз з'являється чимало короткострокових прогнозів (на 1 рік чи навіть на пів року), але мені здається набагато цікавішим запропонувати загальну рамку середньострокового прогнозу, на 3 роки, включивши в цю рамку й наступного президента, хоча ми не знаємо, хто це буде.

Невиконання російської вимоги капітуляції призводить до перемикання РФ на режим «цей президент України також поганий, давайте наступного»

Почнемо, як завжди, з поточного стану справ

1. Рейтинг президента поступово падає, антирейтинг зростає, але він поки що залишається найпопулярнішим українським політиком. Президент більш-менш ефективно контролює уряд, парламентську більшість, Національний банк, Антимонопольний комітет та інші критично важливі інституції, навіть місцеву владу.

Офіс президента та РНБО (зі своїм непередбачуваним порядком денним) стають все важливішими структурами, і з цим трендом фактично змирилися всі еліти, визнаючи главу ОП як свого роду віцепрезидента, хоча в Конституції про таке нічого нема.

Водночас щоразу більші публічні (і навіть міжнародні) скандали, відсутність лави запасних у команді, конфлікти з власниками телеканалів, неефективна боротьба з епідемією та занадто повільне економічне відновлення загрожують не лише другому, а вже й першому терміну президента.

Володимир Зеленський на поточний момент є єдиною людиною, яка визначає політичний порядок денний у країні

2. Водночас, хай пробачать мені прихильники інших політиків, Володимир Зеленський на поточний момент є єдиною людиною, яка визначає політичний порядок денний у країні.

Його ідеї, його провали, його скандали, його внутрішньо- та зовнішньополітичні кроки всі обговорюють. Зеленський активно користується своїм вмінням заповнювати собою інформаційний простір. Інші політики лише реагують на Зеленського, критикуючи чи висміюючи його, але не пропонують власних ідей до порядку денного країни.

Напевно, немає сенсу пояснювати читачам, що майбутнє завжди багатоваріантне, сценарне, ніколи не визначене наперед. Тому передбачення неминучості того чи іншого сценарію не мають цінності. Можна стверджувати лише ймовірність тих або інших шляхів розвитку подій. Але усвідомлення, що поза нашою увагою завжди залишається чимало невідомих чи недооцінених нами факторів, не дозволяє стовідсотково відкидати жоден сценарій.

Звичайно, у певних інформаційних бульбашках вже давно дійшли висновку про неминучість скорого Майдану чи навпаки, неминучість другого президентського терміну Зеленського, але пам'ятаймо, що це лише інформаційні бульбашки.

Отже, на яких основних розтяжках варто побудувати сценарний аналіз?

1. Концентрація влади

Основним фактором мотивації та поведінки президента, як ми бачимо протягом 2,5 років, є концентрація влади. Володимир Зеленський готовий на юридично сумнівні чи навіть непопулярні кроки, щоб збільшити власний контроль над тими або іншими інституціями. Парламент, уряд, Нацбанк та інші регулятори, регіональна та столична міська влада – він все збирає до своїх рук, бере під особистий контроль, розставляє 100% своїх людей із невеликої власної обойми. Такої концентрації влади не було у жодного президента України, навіть у тих, що залишилися в пам'яті своїми авторитарними замашками (свого часу Янукович мусив балансувати у парламентській коаліції).

Неабиякі успіхи нинішнього президента у руйнуванні інституцій та концентрації влади створюють значну спокусу для наступного президента, хто б це не був, скористатися цими здобутками та продовжити цю ж лінію. Власне, одна з небезпек управлінської культури, запровадженої президентом Зеленським, полягає в тому, що вертикаль влади легко потрапляє в руки наступника, який зумів вибити лідера з центру управління.

Водночас Україна завжди має природний опір концентрації влади

Авторитарна влада завжди у нас була чужою, окупаційною, а власна політична традиція побудована на противагах та волелюбності, хоча ця противага часом представлена стихійним рухом спротиву, а не ретельно вибудованими інституційними балансами. Однією з противаг, до речі, є олігархи: якщо зачіпати їх досить сильно, вони швидко вдарять у відповідь з усіх телевізійних калібрів. Концентрація влади в Україні, схоже, має свою червону риску, після якої проти авторитарного лідера обертаються все і всі.

Отже, перша розтяжка – це концентрація влади президентом. Вона може бути успішна, а може розвалитися. Концентрація влади може дати або дієвий авторитаризм, або комічний фарс. Це стосується як нинішнього президента, так і наступного, чиє ім'я нам невідоме.

2. Перспективи інституцій

Другою розтяжкою для нинішнього та наступного президента є необхідність змін, яка з часом стає все актуальнішою. Хоча слово «реформи» майже стало лайкою, їхня доконечна необхідність нікуди не поділася. Ми все ще дуже бідна країна у стані гібридної війни з надзвичайно агресивним сусідом, з неефективними системами державного управління, національної безпеки й оборони, освіти, охорони здоров'я тощо. Розрив між нами та нашими взірцями збільшується, а не зменшується. Жодна з українських інституцій не відповідає вимогам часу – того мінливого світу, в якому ми живемо.

Президент Зеленський може продовжити другу половину свої каденції в тому ж напрямку, а може кардинально розвернути країну (не будемо поки що виключати такого варіанту). Так само й наступний президент може продовжити незмінну лінію, а може запустити реформи.

Всі зміни в країні так чи інакше пов'язані з розбудовою інституцій. Нині ми бачимо дуже низьке розуміння важливості інституцій та низький попит на них. Без такого попиту інституції занепадають, суспільна довіра до них падає, попит на такі занепалі інституції стає ще меншим, тобто ми потрапляємо у замкнене коло.

Але, по-перше, є зовнішній фактор, який підштовхує протилежний тренд. Загроза ескалації російської агресії та економічна криза вимагають посилення підтримки з боку міжнародних партнерів (США, ЄС, НАТО, МВФ тощо), а партнери обумовлюють допомогу розбудовою інституцій. Наприклад, вимоги МВФ пов'язані якраз із цим, створюючи тиск на українську політичну еліту. По-друге, наступний президент може не задовольняти попит пасивної більшості, а прислухатися до активної меншості, зайняти активну лідерську позицію й запустити потрібні зміни. Обидва фактори не є невідворотними: міжнародних партнерів можна спробувати знову обманути, посилаючись на важливість підтримки України незалежно від того, що вона робить, а всередині країни можна спертися на популізм, який схвалює більшість виборців. Іншими словами, можливий як подальший занепад інституцій, так і їхнє піднесення.

Отже, маємо дві розтяжки:

1. Концентрація влади може бути справжньою й дієвою для президента, а може бути лише фікцією.
2. Є можливим як курс на розбудову інституцій, так і курс на їх руйнування.

Це формує сценарний простір із чотирьох сценаріїв (три з них мають по два варіанти, що призводить до 7 сценаріїв):

1. Успішна концентрація влади у поєднанні з подальшим занепадом інституцій приводить нас до класичного авторитаризму («деспотичний Левіафан» в термінах книги «Вузький коридор» Д.Аджемоглу та Дж.Робінсона), приклади якого дають Путін, Лукашенко, Ердоган тощо. Цей розвиток може бути як швидким (з отриманням активного спротиву у вигляді нового Майдану, підтриманого олігархами, який, втім, неодмінно використає Росія для подальшої ескалації в момент найбільшої української слабкості), так і повільним (з поступовим «варінням жабки» на кшталт турецького варіанту, коли відсутність різких рухів не дає спротиву нагоди сконцентруватися, а олігархи дозволяють себе «рівновіддалити»).

Слабкий президент керує формально всім, а фактично нічим

2. Неможливість скористатися плодами концентрації влади у поєднанні з занепадом інституцій призводить до слабкої «проваленої країни» («паперовий Левіафан» у термінах Аджемоглу-Робінсона). В такому випадку слабкий президент керує формально всім, а фактично нічим. Це сценарій подальшої феодалізації країни, що означає водночас сповзання окремих, але не всіх регіонів до жадібних рук Росії. Там, де позиція місцевих олігархів буде проукраїнською, а громадянське суспільство достатньо сильним, – там буде Україна.

3. Успішна концентрація влади у поєднанні з курсом на розбудову інституцій означає прискорену модернізацію країни за зразком Франції часів де Ґолля чи Ізраїлю часів Бен-Ґуріона («приборканий Левіафан» в термінах Аджемоглу-Робінсона). Авторитарний лідер спрямовує владу на швидку побудову системи, яка фактично стримує й обмежує цю владу. Такий лідер входить в історію «батьком нації», хоча це визнання може прийти з запізненням.

Олігархам доведеться змиритися зі зменшенням свого впливу або об'єднатися, щоб «збити» реформатора й переключити країну на іншу траєкторію

4. Фіктивна концентрація влади у поєднанні з курсом на розбудову інституцій означає поступовий шлях демократичного розвитку, в якому основна роль належить громадянському суспільству. Невеличкі острівці нових інституцій поєднуються мостиками, стають архіпелагами, поступово створюючи «континент» нової української держави. Це повільний тривалий процес, який може зірватися на будь-якому етапі, і він вимагає від громадянського суспільства (а також від медіа-спільноти) сили, відданості та витривалості, яких воно сьогодні не має, а від міжнародних партнерів принципової зміни «оптики», через яку вони дивляться на Україну. Отже, тут також є два варіанти – успішний та провальний.

Залежно від дій тих або інших гравців, на ранніх стадіях одні сценарії можуть зірватися й перейти в інші. Наприклад, слабкий президент може змиритися з власною неспроможністю й піти, як Ющенко, або боротися, намагаючись наслідувати Януковича. Так само олігархи можуть прийняти сценарій поступової втрати впливу або зіштовхнути країну на інший сценарій.

В такій системі координат буде розвиватися Україна при нинішньому та наступному президентах. Конкретні форми, яких набуватиме цей розвиток, залежать від багатьох факторів.

Так чи інакше, громадянському суспільству треба робити наступне:

1. Посилювати єднання, взаєморозуміння і співпрацю у своїх лавах.
2. Посилювати попит на інституції в суспільстві.
3. Зміцнювати контакт із міжнародними партнерами.
4. Набирати ресурсну базу, домовляючись із середнім бізнесом про фінансову підтримку.
5. Підтримувати і розвивати незалежні медіа.
6. Розвивати мислення та розширювати горизонти громадян через проєкти громадянської освіти.
7. Протистояти авторитаризму, розуміючи, що поганий авторитаризм набагато ймовірніший за хороший.
8. Ставати суб'єктом політичного процесу або через створення партії, або через широкий громадянський рух, який впливає на всі партії.
9. Готуватися взяти на себе відповідальність в умовах занепаду держави – відповідальність не лише за порятунок, а й за розбудову.
10. Створювати середовища, з яких може вийти восьмий президент України.

Детальний аналіз дій за зазначеними напрямками виходить за рамки цієї статті.