рус

    Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Церква і влада: слідами інтерв'ю першого заступник голови Офісу президента Трофімова

    • Віктор Бондаренко

      Голова Державного комітету у справах релігій у 1997-2005 рр

    • Розсилка
    Церква і влада: слідами інтерв'ю першого заступник голови Офісу президента Трофімова

    Питання балансу українського і російського у церковному питанні завжди було предметом політичної боротьби як на міжнародній арені, так і всередині України

    Десятого квітня «Главком» опублікував розлоге інтерв’ю з Першим заступником Глави Офісу Президента України п. Сергієм Трофімовим. Серед широкого кола питань, якими він опікується, ми зупинимося лише на тих, які стосуються засад державної політики у галузі церковного життя і доволі чітко обмальованих високопосадовцем у розмові з журналістами.

    Читати більше:

    Читаючи це інтерв’ю приходиш до парадоксального висновку про те, що при усіх провалах нинішньої влади її відвертою слабинкою є розмитість позицій саме у сфері гуманітарної політики. Про це свідчить постійна плутанина власних симпатій і державної позиції, повне фіаско діяльності влади у цій царині, що потягло за собою відставку усього «гуманітарного блоку» попереднього уряду та відсутність призначень відповідних міністрів в уряді Д. Шмигаля. Те ж саме можна сказати і про монобільшість у Верховній Раді та гуманітарну політику, що її провадить у життя Офіс Президента.

    Це викликає особливе здивування з огляду на те, що основну масу посадовців нинішньої влади складають саме вихідці із гуманітарної сфери – колишні актори, менеджери у сфері культури, освітяни, журналісти тощо. В чому ж тоді загадка цього феномену? На нашу думку усе пояснюється не просто відсутністю у них фахових знань та відповідного управлінського досвіду, а радше нездатністю розмежувати свої приватні симпатії чи антипатії у тому чи іншому питанні з державницькою позицією, яку зобов’язані усвідомлювати і якою мали б керуватися ті, хто взяв до рук кермо держави. А це, у свою чергу, призводить до обстоювання підкилимних цінностей, відсутності жорсткої кореляції між публічно заявленою позицією і намаганням втілити у життя свої власні смаки при розв’язанні тієї чи іншої суспільної проблеми.

    В згаданому інтерв’ю, якщо відкинути суто антуражні речі, журналісти намагалися з’ясувати а) віросповідні симпатії п. Сергія Трофімова; б) його оцінки щодо політизації міжправославних протиріч в Україні та можливої зміни юрисдикційної приналежності православних громад; в) ролі і місця у структурі державного управління новоствореної Держслужби з питань свободи совісті та етнополітики; г) виконання прийнятих законів; д) організації т. з. виборів високопосадовців, що їх проводить Нацагенство з питань держслужби; і, насамкінець, е) особи очільника Держслужби.
    Щодо віросповідних симпатій п. Сергія Трофімова, то їх слід було б вітати, оскільки віра в Господа нашого Ісуса Христа робить (або мала б робити) усіх нас чистішими, правдивішими, справедливішими і т. ін. Його віросповідні симпатії цілком зрозумілі, оскільки в часи його дитинства і юності абсолютна більшість батьків намагалися прищепити дітям базові релігійні цінності, а народження і формування людини на Півдні чи Сході України майже дорівнювали її приналежності до Української Православної Церкви. Не викликає також питань той факт, що ставши помітною особою в українській владній вертикалі п. Сергій потрапив до кіл, близьких до УПЦ МП та симпатиків цієї Церкви в середовищі наших політиків.

    Все перелічене відноситься до розряду особистих симпатій і переконань людини і, відповідно, має право на існування, ба, навіть заслуговує на підтримку та повагу. Особливо у тому випадку, коли людина за своєю посадою безпосередньо не причетна до проблем церковного життя.
    Однак, оскільки питання державної політики в галузі церковного життя фактично віднесені до компетенції п. Сергія Трофімова, то він мав би погодитися з тим, що попри утвердження в Україні релігійних свобод, релігійне життя залишається тут політизованим з причин збереження міжправославних протиріч. Адже очевидним є той факт, що Україна є полем боротьби для нашого північно-східного сусіда, який ніяк не хоче визнати нашу державу, а відтак і Церкву та веде проти України війну, анексував частину наших територій тощо.

    Питання балансу українського і російського у церковному питання України завжди було предметом політичної боротьби як на міжнародній арені, так і всередині України, починаючи з часів краху Київської Русі і до сьогоднішнього дня. Тому очевидними є політичні тренди за часів правління того чи іншого князя, царя, цісаря, гетьмана, генсека КПРС чи президента щодо врегулювання цього питання. А відтак не можна не визнати, що питання міжправославних протиріч було політизованим як за часів президенства Петра Порошенка, та і за нинішньої влади.
    У нас немає жодних аргументів на користь того, чи дає п. Сергій Трофімов вказівки обласним державним адміністраціям гальмувати процес переходу православних громад від УПЦ до ПЦУ чи навпаки, а задекларована ним позиція щодо відданості принципу верховенства права у цій царині навіть викликає симпатію і повагу.

    Так само ми не можемо не визнавати, що процес становлення і розвиток ПЦУ підтримувався попередньою владою. На це вказують не лише підтримка владою ідеї повернення православних українців до повноцінного церковного життя, а її кавалерійські темпи з проведенням Об’єднавчого собору та організації т. з. томостуру. Однак при всьому цьому неспростовним фактом є те, що темпи переходу парафій УПЦ до ПЦУ за час правління нової влади не просто сповільнилися, а припинилися. Тут, як каже один московський пропагандист, доречно було б вигукнути: «Совпадение? Не думаю!»

    «Невидимій» силі, що зупинила цей об’єктивний за своєю сутністю процес, при цьому я порадив би пам’ятати, що кожен народ, в тому числі і український, має право на свою Церкву. Право це дано йому Богом, а боротися з Богом – справа безперспективна. Це повинна знати і розуміти кожна віруюча людина. Серед маси неоковирних і просто шкідливих для врегулювання міжправославних протиріч кроків попередньої влади, ми виокремимо один беззаперечний позитив – тоді влада посприяла тому, що десятки мільйонів православних українців, які свого часу в неканонічний спосіб оголосили про свою незалежність від Москви як духовно-релігійного центру та утворили УАПЦ та Київський патріархат, повернулися у лоно світового православ’я, а відтак у канонічний уже спосіб - під Господню опіку. Так, утворилася ПЦУ. Здавалося б їхнім братам з УПЦ та Московського патріархату тільки порадіть з цього, однак для Руської Православної Церкви та УПЦ, що входить до її складу, м’яко кажучи, це не сподобалося.
    Стосовно ж тих, хто намагається зупинити об’єктивний перебіг подій у цій царині слід знати, що послуговуючись владними важелями вони можуть лише частково «відкрутити» процес становлення української Церкви в Україні на півтора роки назад, що минули з часу проведення Об’єднавчого собору і утворення ПЦУ та повернути до УПЦ частину тих парафій, які перейшли за цей час до ПЦУ (500-700 парафій). Однак при цьому слід пам’ятати, що решту 5,5 тис. парафій ПЦУ ні в який спосіб повернути «у стійло» не вдасться, оскільки вони явочним порядком, ще починаючи з кінця 80-х років минулого століття, заявили про своє бажання належати до української Церкви. Звичайно це за умови, що ми не повернемося у сталінські часи, коли під страхом смерті людям доводилося називати чорне білим, тобто червоним, а російську церкву – українською.

    Нинішній владі справді при цьому найвигідніше було б зайняти нейтральну позицію та опертися на Закон. Однак це не вдавалося ні владі попередній, ні владі нинішній. А от кому з них не вдавалося краще, це питання на яке ми побачимо відповідь трохи згодом. Тоді і стане зрозумілим хто, які, коли і кому давав команди, до яких це наслідків призвело і чи підпадає це під дію звичаєвого, чи можливо, якогось іншого розділу права.

    Про Держслужбу з питань свободи совісті та етнополітики, про яку згадує високопосадовець, скажу коротко – ця владна структура вкрай потрібна нашій державі, що має величезні проблеми як у релігійному житті так і в питаннях функціонування національних меншин. Роботу відповідного органу свого часу намагався нівелювати лише В. Янукович та радикальний «реформатор» В. Ющенко. В цьому їх обох гаряче підтримувала не лише Московська патріархія, а й політичний істеблішмент Росії. Серед українських же правителів значення цієї державної структури не розуміли на початку своєї політичної кар’єри лише українські соціалісти на чолі з Михайлом Грушевським, але дуже швидко, зрозумівши її значення, виправилися. Саме цей факт має служити пересторогою для сучасної влади у її прагненні демонстрації месіянських рис та схожості з М. Грушевським, В. Винниченком та іншими, оскільки у сутнісній характеристиці останніх щодо політики в області релігійного життя, ключовим є не словосполучення « не розуміли», а те що вони «швидко виправилися».

    Що ж до процесу утворення цієї Держслужби та проведення т. з. конкурсу з обрання її очільника, то все це складає собою суцільні маніпуляції та підтасовки, що в кінцевому підсумку призведуть до втрат нинішньої влади. До того ж, на наше переконання, запуск роботи Служби штучно затягується, її можливості мінімізуються, а призначена її очільниця явно не готова до виконання своїх обов’язків. Саме з цих причин із 57 штатних працівників Держслужби вона аж сім осіб воліє призначити до структурного підрозділу, покликаного забезпечити роботу голови Служби. Виникає питання, а де ж тоді своя голова?

    У процесі утворення цієї Держслужби та «обранні» її очільника, ми як дорослі люди з певним життєвим і політичним досвідом, не могли не відчувати дії «невидимої руки», що керувала цими процесами. І якщо допустити, що тут діяла не Господня воля, то виходить, що без втручання вищої влади тут не обійшлося. При цьому абсолютно незаслужено від роботи у цій царині був усунутий попередній керівник Андрій Юраш. Недоречність такого усунення стане очевидною уже найближчим часом. Справа постраждає, але задоволеними залишаться ті, хто абсолютно незаслужено звинувачував його у гоніннях на УПЦ, бажаючи прикрити цим свої невдачі і поразки. При цьому будемо сподіватися, що бажання «розібратися» з новоствореною Держслужбою, про яке заявив п. Сергій Трофімов, не закінчиться її скасуванням оскільки заявлена ідея «лібертаріанства» нинішньої влади вже вочевидь поступилася її намаганням впливати на процеси у державі та суспільстві.

    Насамкінець хочу солідаризуватися з п. Сергієм Трофімовим щодо верховенства права у сфері державно-церковних відносин, однак за умови, що він як віруюча людина мінімізує люфт між своїми словами і діями. Закон і лише Закон мав би складати основу дій влади щодо релігійних організацій. Однак, підтримуючи слова п. Трофімова, стосовно того, що прибічників УПЦ МП «не завозять до нас із Таджикістану», хотів би все таки порадити йому розширити географію своїх поглядів на цю проблему. З другого ж боку, я вслід за ним невисоко оцінюю закон про необхідність перейменування УПЦ МП, з метою обов’язкового наголошення на її генетичних зв’язках з Московською патріархією. Тут справді пахне образою віруючого люду, який нібито в інший спосіб не здатен відрізнити одне явище від іншого. ПЦУ слід покладатися у своєму подальшому розвитку не на цей закон, а ще раз уважніше почитати «10 тез для ПЦУ», аби обгрунтовано очікувати нової масової хвилі переходів від УПЦ до ПЦУ, яка може статися лише тоді, коли ПЦУ продемонструє народові свою глибинну українськість.

    Влада ж при цьому не повинна скрито чи відверто показувати свою «синівську відданість» одній із церков, що борються між собою. Натомість вона покликана удосконалити закон, що регламентує зміну юрисдикції релігійними організаціями, оскільки він (цей закон) відіграє величезну роль у цивілізованому розв’язанні одного з центральних протиріч у православному середовищі України.

    При цьому владі загалом слід було б подумати над тим, аби потроху почати перетворювати релігійні організації України на рядопокладених суб’єктів правовідносин і при цьому не втручатися у внутрішні справи Церкви. Тоді силовикам не доводилося б блокувати Києво-Печерську Лавру, забезпечуючи у такий спосіб карантинні заходи в умовах пандемії коронавірусу.

    Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома». Відповідальність за матеріали в розділі «Думки вголос» несуть автори текстів.

    Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

    ПОПУЛЯРНІ АВТОРИ
    Юрій Бутусов
    Юрій Бутусов

    Журналіст, громадський діяч

    Ігор Тишкевич
    Ігор Тишкевич

    Аналітик «Українського інституту майбутнього»

    Сергій Фурса
    Сергій Фурса

    Спеціаліст відділу продажів боргових цінних паперів Dragon Capital

    Ігор Ейдман
    Ігор Ейдман

    Соціолог

    Дмитро Ярош
    Дмитро Ярош

    Народний депутат 8 скликання

    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ

    Про використання cookies: Продовжуючи переглядати glavcom.ua ви підтверджуєте, що ознайомилися з Правилами користування сайтом і погоджуєтеся на використання файлів cookies Згоден   Про файли cookies