Блог з окупованого Луганська: як в «ЛНР» виживають матері-одиначки

Мій шлях одинокого материнства почався в березні 2012 року - з того моменту, коли я зрозуміла, що вагітна.

Навіть зі стабільною роботою та підтримкою мами страхів на той момент у мене було достатньо.

У 2012-2013 роках навколо мене було багато людей, які підтримували мене по-різному - зберігаючи зарплатню, даючи можливість працювати вдома, хтось допомагав порадою, присутністю і особистим прикладом.

У той момент мені здавалося, що так буде завжди. На це моя мудра мама казала, що часи змінюються. Навряд чи вона тоді мала на увазі такі глобальні зміни, які сталися у 2014 році.

Бути мамою-одиначкою значно комфортніше в зоні миру, аніж війни - це було одним із відкриттів того літа.

Переважна частина моїх друзів виїхала. Всі довкола були зайняті своїми життями і вирішенням проблем, які стосувалися тільки них самих. Роботодавці звільнили мене заднім числом без збереження зарплатні.

В один із днів того літа мій син захворів - розлад шлунку, висока температура.

Я стояла в черзі за гуманітаркою - крупи, тушонка, цукор. Черга була годин на п'ять, і я підійшла до тих, хто видавав, попросити, щоб мені дали без черги - у мене, мовляв, хвора дитина.

Дівчина, яка видавала гуманітарку, запитала у мене, що з нею, я відповіла.

Знехотя мені віддали мій пакет, порадивши дати дитині відвар ромашки: «Хоче вижити, вип'є».

Згодом я пішла у дитячу лікарню і попросила дати мені із собою щось від температури, і вже вдома я помітила, що мені дали прострочені свічки.

Те літо і наступні півроку були грою на виживання. Соціальної допомоги, пенсій та зарплат не платили дев'ять місяців. І кожен виживав як міг - за рахунок родичів, спекуляції, роботи на «армію», якщо пощастило втрапити в ці структури.

Гроші були тільки у «військових» та тих, хто возив сюди продукти, спекулюючи на цьому.

Решта виживали й рятувалися по мірі своїх фантазій і сил. Моя знайома, чий будинок опинився влітку 2014 року на лінії вогню, у перерві між обстрілами ходила до вояків по обидва боки конфлікту просити продуктів або грошей - хоч що-небудь, щоб вижити. Її літній чоловік збирав по териконах вугілля - за мішок вугілля тоді давали 50 гривень.

Щоб зібрати його, у людини без звички ішов цілий день.

І таких історій було безліч.

Одного дня сусідка принесла нам кілька пачок дитячого харчування - «козаки» дали їй, щоб вона роздала по вулиці, у кого є діти.

Я принесла одразу їй духи і крем, те, що змогла зібрати, щоб їй подякувати. А згодом я побачила, що цим харчуванням вона годує свого собаку.

Те літо складалося із таких ось фотонарізок, як колаж. Моя мама, чуючи постріли, бігла мерщій до нас і накривала собою внука - інтуїтивно, у будь-який час доби. Мабуть, любов має і такі ось грані.

Не маючи жодного доходу, я пішла в місцеву «армію». Мене охоче взяли - вік, досвід і освіта у мене були підходящими.

Це була канцелярська робота, на якій я змогла протриматися тільки півроку.

Ці півроку були для мене вирішальними, як тест, через що я можу пройти в житті та що витримати.

Зараз, маючи за плечима досвід у п'ять з половиною років, я можу сказати, що не шкодую ні про що.

Шкода тільки, що неможливо підстрахуватися на випадок багатьох життєвих обставин і мати непробивний панцир байдужості до того, що відбувається довкола.

А якщо звернутися до цифр, мати-одиначка в «республіці» отримує допомогу на дитину одну тисячу рублів (близько 500 гривень - Ред.) щомісячно до повноліття.

(Офіційно в Україні допомога матерям-одиначкам складає від 1 500 до 1 800 гривень у залежності від віку дитини - Ред.)

І багато хто свідомо не записує існуючих батьків, щоб розжитися цією тисячею за рахунок фрази в метриці «батько записаний зі слів матері».

І ще багато хто чекає цих грошей, не маючи іншого доходу, так і не відростивши тієї броні та зубів, які дають можливість вижити.