Листи з окупованого Луганська. Життя з чорного входу

Як майже кожна вулиця мого краю, моя - прохідна. Все своє життя я знала тільки один її бік, по якому поспішають вранці на роботу і повертаються ввечері додому. По якому приїжджають таксі й служби доставки - свого роду парадний вхід.

З «чорного» входу бігають за самогоном і виносять метал, щоб бачили менше.

Оскільки і таксі, і служби доставки нині стали рідкісними явищами на нашій вулиці, вона відкрилася мені якось інакше.

Одні мої сусіди трудяться як бджоли. Все, що виростять, дбайливо зберігають на зиму, невтомно заготовлюючи дрова і консервацію. Голову родини підвищили в місцевій «армії». Це дає шанс їхній сім'ї жити трохи краще, тому що працюють у цій великій родині далеко не всі.

Інші сусіди живуть без чоловіка - він працює на території, що контролює Україна. Продовжує служити в правоохоронних органах, тому що це стабільна зарплата, пенсія і пільги. На все це живе його родина тут, тому що тут - дім.

Але якщо ви думаєте, що обидві ці сім'ї ворогують або бойкотують одна одну, то аж ніяк. Їхні діти навчаються в одній школі.

До сусідів, що живуть трохи далі, раніше приїжджала дочка. Це було свято на всій вулиці! Вони не бачили її кілька років через усі ці події. За цей час у свої трохи за сорок вона народила первістка. Батькам по сімдесят - той вік, коли зустрічі вже не відкладають на потім. Їхній будиночок світився, а двір дзвенів дитячим сміхом. Світилися і дідусь з бабусею, встаючи до світанку, щоб трохи довше побути зі своїми дітьми.

Він катав онучку на велосипеді до синіх сутінків, а вона не випускала її з рук, ніби дитина невагома. Місяць минув так швидко, і тепер донька дзвонить їм з Києва, розповідаючи, як росте внучка і що вже говорить... Тепер старі чекають уже наступного літа.

І нібито немає нічого дивного в тому, що люди народжуються і вмирають, тільки вмирати стали трохи частіше, а народжуватися - рідше.

Влітку всією вулицею ховали Машу. Хоча за віком логічніше було б називати її по по-батькові, але для всіх вона була просто Маша. І в цьому було набагато більше довіри й поваги, ніж панібратства.

Давно вже не було такого, щоб на нашій вулиці збирали гроші для когось. І не лише, щоб допомогти, а й щоб висловити таким чином усе не сказане за довге життя. Вона лікувала всю вулицю. Давала поради, приходила робити уколи і ставити крапельниці, йшла за першим покликом і завжди відчиняла двері. Пішла якось тихо, не обтяжуючи нікого.

Ще одна смерть на нашій вулиці - місцевий непримітний чоловік. З тих, хто був біля дружини і під її каблуком. Другий шлюб і, мабуть, нещасливий. Він працював, поки працювало його підприємство, і ще ходив допомагати хворому племіннику. Як тепер житиметься племіннику, складно сказати, тому що дядько йому і прав, і готував, і прибирав. З родичів на його похорон ніхто не приїхав - далеко, дорого, складно.

Сестрам їхати занадто накладно, а далека рідня зараз не їздить - ризиковано. Зараз дедалі частіше звучать слова: «Мені може зараз хтось гарантувати мою безпеку? Так про який обов'язок ви говорите».

На жаль, це нові грані любові до батьків і близьких. Не те, щоб все зараз з ніг на голову. Не те, щоб це було дивно... Дивно - це коли є чітка норма, а все що повз неї - відхилення. А на тлі загальних відхилень, які стали нормою, що вважати хорошим, а що поганим?

Межі людських відносин дуже розмиті. Приятелька розповідала історію. В її під'їзді жила лежача бабуся. Так ось влітку 2014 року її діти виїхали. Хто їх засудить? Води немає, світла немає, стріляють. Матері на тумбочку поклали 100 грн - тим, хто погодиться доглядати за нею до їхнього повернення або до її смерті.

Повернулися вони через два місяці. Бабусю знайшли сусіди по під'їзду. Почули крики, а двері квартири діти завбачливо не замкнули.

Нині час набув своєї ваги і розміру. Кожен розуміє, що за розлуками можуть стояти довгі місяці. І діти, що виїжджають, часто беруть квиток в один кінець, їдучи до кращого життя від невизначеності, безробіття, лихоліття. Мудрий той, хто має достатньо сил, щоб вивезти (умовити і переконати їхати) з собою всю сім'ю - батьків, дітей, усіх. Щоб жити і боротися разом, а не рвати серце розлукою, тим, як живуть тут батьки.

Хоча й мудрість зараз теж дивна штука. Мудрість у тому, щоб виїхати чи щоб залишитися? Залишити будинок чи не знайти в собі сил покинути літніх людей?

На моїй вулиці в кожній родині своя ненаписана історія. І часто це сумні історії, в яких багато праці, боротьби, виживання і мало радості. Хоча на зміну будь-якій чорній смузі завжди приходить світла. Хотілося б, щоб у свою світлу смугу ми ввійшли тим самим складом і з парадного входу.