Терор проти окупантів. Як до цього ставитись

У циклі «Вир історії» я здебільшого намагаюся пояснити сьогодення через призму минулого. Нині спробую зробити навпаки – використати нинішні події, для кращого розуміння історії.

Уявіть собі, що спостерігаєте таку сцену. В кафе заходять двоє чоловіків. Чекають кілька хвилин, поки до них долучається третій. Той підсідає за їхніх столик. Розмова на трьох триває кілька хвилин, поки до стола не підходить ще один, який раптом розстрілює трьох співрозмовників і тікає.

Ваша оцінка побаченого?

Четвертий – вбивця, якого варто негайно схопити і засудити за вбивство невинних!

А тепер давайте наведемо трохи різкості на нашу картинку, тобто додамо контексту до опису.

Це – літо 2022 року, Херсон, Україна, тимчасово окупована територія. За столиком російські військові, до яких підійшов інформатор, колаборант з місцевих, який мав повідомити імена українських активістів-організаторів антиросійських акцій. Четвертий виявився переодягнутим у цивільне спецпризначенцем Сил спеціальних операцій. Перехотілося хапати підлого вбивцю невинних відвідувачів кафе?

А тепер повернемося на вісімдесят років назад в якесь західноукраїнське містечко, де схожу зустріч місцевого колаборанта з енкаведистами перериває вояк УПА.

Є різниця?

Наведу не ситуацію, яка могла статися, а конкретну подію, яка відбулася 31 серпня 2018 року. Вибух, але не в кафе, а в ресторані (бо ж говоримо про «поважних людей»). Ресторан «Сєпар» в центрі Донецька. В результаті гинуть керівник терористичного угруповання ДНР Алєксандр Захарченко та його охоронець, ще трьох терористів поранено. «Поважні люди» збиралися в ресторані з нагоди жалоби щодо смерті Йосипа Кобзона. Відзначили гучно завдяки українським підпільникам, які сьогодні діють на окупованих теренах. Готові далі однозначно засуджувати терористичні методи у боротьбі в минулому?

Ми надто часто беремося оцінювати вчинки попередників, виходячи з власного бачення світу і власного досвіду. Часто – дуже обмеженого і не зовсім адекватного до таких ситуацій. Ще зовсім недавно при словах «терор», звісно, згадували про 11 вересня 2001 року, атаку на Нью-Йоркські башти-близнюки, вибухи в метро десь в європейських містах чи вантажівки, які в‘їджали в натовп на якомусь святі.

Наші уявлення формувалися під впливом інформації про ці страшні і безглузді злочини. А оскільки і вони, і дії українських підпільників окреслювалися одним поняттям «терор», то ми однаково різко засуджували і вбивць, які своїми вчинками намагалися залякати усіх, і тих, хто вбивав окупантів, намагаючись зупинити їх злочинну політику.

Нинішня війна з Росією дала нам унікальну і страшну можливість по-іншому оцінити дії українських підпільників 1920х-1950-х років. Росія своєю агресією провалила нас у минуле, де знову реальністю стали поняття окупант, колаборант, підпільник. Де на підконтрольній ворогу території вияви спротиву можуть бути лише підпільними, а боротьба нерідко – терором. Де вбивство окупанта або колаборанта – не злочин, а заслужена помста і, можливо, порятунок тисяч інших.

То, може, якщо не вміємо оцінювати минуле в належному контексті, зробимо це з перспективи сьогодення, відважимося по-іншому подивитися на вчинки тих, кого досі боїмося назвати героями і кого досі іноді тавруємо як терористів. Наприклад, 19-літнього бойовика Української військової організації, який взяв участь у ліквідації Станіслава Собінського, польського чиновника, котрий займався ліквідацією українських шкіл. Який вважав, що «не існує ніяких українців, тож навіщо їхня мова у школах». Замах був успішним. Бойовика так ніколи і не схопили. Згодом він створив одну з найпотужніших повстанських армій Східної Європи – УПА, яка чинила спротив нацистам і комуністам. Його звали Роман Шухевич.

Може, по-іншому, оцінимо вбивство Ярослава Галана, побачимо в ньому не нещасну жертву, зарубану вбивцями у власній квартирі, а завзятого колаборанта , який паплюжив боротьбу українців за свободу і восхваляв вбивць свого народу, спонукав їх до подальших репресій. За що власне й отримав чудову квартиру в центрі Львова, де знайшов смерть з рук підпільника ОУН.

Адже, якщо вбивство Галана – це погано, то чому ми з розчаруванням читаємо, що депутат Верховної ради, а нині активний російський колаборант у Херсоні Олексій Ковальов таки вижив після замаху?

Чому засмучені невдалою спробою 16 червня 2022 року в тому ж Херсоні підірвати головного тюремника окупантів Євгена Соболєва? Чому вітаємо успішну ліквідацію 24 червня (знову у Херсоні) іншого колаборанта Дмитра Савлученка? Задоволені вдалим використанням міни на автомобільному переїзді під Харцизьком 3 липня 2016 року, в результаті якого в Збройних силах РФ стало одним полковником менше – вбито командира 7 окремої мотострілецької бригади Алєксандра Бушуєва «Зарю».

Якби, наприклад, таки загинув після замаху, як Галан, самопроголошений мер Енергодара Шевчик, ми теж раптом почали б називати його невинною жертвою терористів? Чому успішні ліквідації всіляких «моторол» (16 жовтня 2016 року) чи «гіві» (8 лютого 2017-го) сповнюють нас відчуттям гордості за наших спецпризначеців і підпільників, а такі самі вчинки їхніх попередників з УВО, ОУН, УПА ми досі не готові оцінити як належні та героїчні?

Ми заслужено вважаємо героєм Володимира Жемчугова, який за десять місяців впродовж 2014–2015 років провів 30 операцій зі знищення російських окупантів та ворожих об’єктів, поки не потрапив важкопораненим у полон. Він навіть отримав звання Героя України після звільнення. Але нам бракує відваги назвати героями таких же відважних підпільників, які нищили окупантів та їх пособників в минулому столітті.

Якби зараз ми поставилися до вчителя на окупованій території, який здавав би ФСБ своїх учнів за участь в проукраїнській діяльності? Напевно, як до зрадника, вартого кари. Саме так потрактували оунівці діяльність директора гімназії Івана Бабія, якого кілька разів застерігали припинити роботу на окупанта, але врешті застрелили на вулиці Львова.

Так. Борці за незалежність України використовували терор. При чому, на відміну від багатьох нинішніх терористів, не намагалися перетворити його на інструмент залякування усього суспільства, бездумно вбиваючи невинних, які опинилися не в тому місці і не в той час.

«Атентати» – так називали українські підпільники вбивства ворогів, стосувалися конкретних представників окупаційної влади чи місцевих колаборантів, яких часто попереджали вимогами припинити антиукраїнську діяльність.

Схожі методи використовували борці за незалежність Ірландії, Ізраїлю, Польщі, учасники руху опору у Франції, Чехії.

Тому – іноді – затриманим українським бойовикам пом’якшували покарання польські чиновники, які не так давно самі були такими підпільниками, влаштовуючи теракти російським окупантам.

Врешті, Бандера, Шухевич та інші члени ОУН часто повторювали у своїй діяльності те, що читали про польських героїв в польських підручниках, які їх змушували вивчати переможці їхніх батьків.

Британська газета «Економіст» нещодавно писала про нещасних голодних солдат, які наїлися пирогів із цвяхами. Восьмеро загинули. Восьмеро російських солдат в Ізюмі наїлися українських пиріжків.

То хто вони – жертви? А «привітна» господиня, яка приносила пироги, терористка?

Історія – складна матерія і не любить простих відповідей на складні питання.

Але для нашої оптики в даному випадку питання і відповіді очевидні: солдати – вороги і окупанти, бо прийшли вбивати нас, жінка – героїня, бо вбила їх, ризикуючи своїм життям. Рятуючи життя інших.

Як це робили чоловіки і жінки у 1920-1950-х.

Тому нам варто шанувати і тодішніх, і нинішніх як героїв. І ще – вивчати досвід перших, історія, буває, дуже практична наука. Про корисний сьогодні досвід УПА дивіться в іншому випуску на цьому каналі і підписуйтеся.

На цьому нині все.

До наступних зустрічей у вирі історії.

Слава Україні!