У Росія міфологія остаточно перемогла історію

У Росії остаточно заплуталися з імперською ідеологією. З одного боку відбуваються вшанування жертв більшовицького терору, а з другого – все частіше з'являються думки про те, що не все так погано було в СССР. Ба більше – трагедія була якраз в тому, що Союз розвалився. В одних газетах пишуть про російських дворян, про їхню високу духовність, згадують не злим, тихим словом Солженіцина, а в інших – про те, «за что рубили белых» і вже позитивно пишуть про Фурманова, як видатного письменника з його романом «Чапаєв».

«Для России, с ее гигантской территорией и несметным количеством полезных ископаемых в ее недрах, никакой альтернативы «красной модели» нет и быть не может, и история это доказала, – пише Ілья Пожидаев в «Литературной Газете» і застерігає: – Речь при этом идет не о государстве Хрущева, Брежнева, Черненко и прочих подобных маразматиков. Они-то как раз в силу своей абсолютной государственной бездарности и идиотичности, в конечном счете, и заложили наш нынешний империалистический фундамент. А речь идет о Ленине, Сталине, Мао, Дэне, Хо Ши Мине, Кастро, Насере и иных крайне немногочисленных управленческих гениях такого масштаба. Так вот единая нация возможна лишь при них и при их политике».

І це пише не пенсіонер, а молодий літератор, який саме в цих майстрах терору і бачить майбутнє Росії. Пише він в день, коли Росія святкує вже дванадцятий раз «День народного единства». У 2005 році, коли Росія ще перебувала в стані виборсування з твані більшовицької ідеології, Вова Путін вирішив вигадати «Главный российский национальный праздник», але так, аби він менш-більш збігався зі святкування 7 листопада. Відмінити його виявилося неможливим, бо народ уже звик того дня розслаблятися, їздити на дачу і тужив за парадом. Почали шукати щось героїчне, копали, копали і от викопали: «4 ноября 1612 года воины народного ополчения под командованием Кузьмы Минина и Дмитрия Пожарского штурмом взяли Китай-город, освободив Москву от польских интервентов». Яким чином ця перемога могла б стати загальноросійською, ніхто не вияснив. Бо сильно сумніваюся, що кавказці чи там волзько-уральські й сибірські народи побачили у цій даті щось для себе святкове. Але нічого. Включили народну ініціативу. Назвали «День России», але потім подумали і уточнили: «День народного единства».

Історики не спали і відразу вдарили на алярм. По-перше, це дивне свято жодним чином не може об'єднати всі народи федерації, більшість із яких на ту пору жила, не відаючи ще світла кремлівських зірок. По-друге, після того, що сталося у 1939 та після Катині якось не пасує головне свято Росії будувати на російсько-польській війні. Тим більше, що трактувати це як перемогу над поляками історично неправильно. Адже поляків у війську загарбників було, як кіт наплакав, а найбільше там було українців, білорусів, литовців, ба навіть самих московитів, не рахуючи найманців із Європи – німців, шотландців, французів. Та й то ще не все, бо дата не точна, а головне, що святкувати нема що. Після того, як Москву звільнили, ще шість років у державі панувала «смута» – війна з інтервентами й міжусобиці продовжувалися. То який же то «День народного единства»?

Перше празднічноє шествіє почалося 4 листопада 2006 року, але тут і вилізли з усіх дір ті, кого явно не хотіли на цих «імєнінах путінського сєрца» бачити. А саме «Движение против нелегальной эммиграции». Це ті, що бриють голови, борються за «этническую чистоту России» і луплять «чорножопих». І вилізло їх кілька тисяч та ще й з лозунгами «Россия для русских!». Така сама хвиля прокотилася не тільки по Москві, але й по всіх великих містах. У результаті опозиційна преса назвала це збіговисько «Днем фашиста». Влада кинулася розганяти й арештовувати, але серйозного нічого пришити не могли. І така картина продовжується щороку. При чому кількість націоналістів невмолимо зростає.
Цього року на «День единства» відкрили пам'ятник Володимиру Великому. І знову завирували дискусії, в яких одні російські історики зчепилися з іншими.

Думка про те, що Володимир до Москви не має жодного стосунку і насправді такий пам'ятник «есть, прежде всего, признак усиления религиозной экспансии в России», де церква «превратилась в своеобразного олигарха, обладающего огромной финансовой мощью», перекривається версією про те, що «Владимир сотворил ту самую общность, которую мы сейчас называем Русским миром». Тим часом поява пам'ятника Володимиру у Москві цілком логічна після того, як два роки тому Путін заявив у Криму, що «ведь именно здесь, в Крыму, в древнем Херсонесе… принял крещение князь Владимир, а затем и крестил всю Русь». Після того, як Херсонес, «сакральная точка русской культуры, вернулся в Россию» уже залишався тільки один крок до пам'ятника. Хитання в російській імперській ідеології тягнуться ще з царської епохи. Вона залишалася стабільною, але піддавалася різноманітним трансформаціям. Стрибки від однієї крайності до іншої стали вже звичними.

В епоху Путіна почалася глобальна переоцінка історичних подій. Безліч доморощених істориків викинули на книжковий ринок Росії свої опуси, в яких то доводять древність російської нації і її походження від гіпербореїв, то з піною в роті переконують, що України ніколи не існувало. На місці науки історії постала ненаукова міфологія. І ось уже Гундяєв, він же Кіріл, пише книжку «Святой Василий: Цивилизационный выбор Руси» так, наче знав князя особисто, бо відкриває читачам такі речі, про які науковці досі ні сном, ні духом нічого не знали. І так виглядає, що це тільки початки великої історичної ревізії. І немає значення, хто в Росії при владі, – міфологія завжди перемагатиме.