В очікуванні нових інформаційних атак Росії

Тут, кажуть, після «кучнєнької» низки російських диверсійних актів (від убивства Максима Шаповала, і до гирилиці спинених на гарячому «іхтамнєтов») заскрекотали «диверсійні» ж таки інформвійська - прибирають за ГРУ/ФСБ, «замиваючи» кров словесами, щоб українцям, бува, не запам'яталося з цих новин, що Росія - ворог (всі вкиди традиційно йдуть по лінії «головний наш ворог всередині нас»: «корупція» й «злочинна влада» вже приїлись, новинка - «недовіра»)) - звучить рівно настільки глупо, щоб спровокувати обговорення, а далі, думаю, слід чекати інформатак на СБУ й прикордонну службу...). Нічого принципово нового в цьому немає, але просили прокоментувати, то просто повторю тут одну сторіночку з «Танка» (і прочитайте вже нарешті, дорогі укр. журналісти, цю книжку, щоб я не мусила всоте її переказувати за кожним інтерв'ю!))))) 

«...якщо гарненько придивитися до всіх російських інформаційних стратегій (запущених в дію задовго перед введенням на нашу територію російських військових формувань), неважко побачити, що всі вони націлені якраз на <...> «деморалізацію», за Клаузевіцом.

На осміювання й «опускання» (там, де не вдається замовчування) будь-яких приводів українцям як спільноті почуватися носіями якихось спільних здобутків, вартих того, щоб їх боронити (не кажу вже, пишатися!). На фарсову карикатуризацію наших ідентичнісних маркерів та затлумлення питомого для всякої культурної людини інстинкту, з чого гідно сміятись, а з чого ні (тут, треба сказати, московським «кураторам» вдалося розтлити ціле покоління наших «кухарчиних дітей» від пера й мікрофона, як у «Небезпечних зв’язках» віконтові де Вальмону бідолашну монастирку Сесіль - упевнивши її, ніби «у вищому світі всі так роблять»). На активно нав’язуване - і ПРИв’язуване до української ідентичности - почуття якоїсь неясної, «гібридно»-точково-шизофренічної «колективної вини» <...>. На настійно, як заклинання, вколочуване в масову свідомість поняття «втоми» - то буцім «Європа від нас втомилася», то «українці втомились од війни» (і тому, мовляв, треба мерщій погоджуватись «на все», аби лиш її закінчити!), - а в кінцевому підсумку, на вмовляння цілому народу «втоми од себе» - тої самої, <...> од якої він тратить «колективний ерос» - волю бути, хіть до життя в нових поколіннях…

Смисл тут той, що й в історії Солженіцинової арештантки, – підмовити жертву «зробити за ката його роботу»: психологічно «завербувати» українське суспільство на сторону аґресора, змусивши нас САМИХ «здати» свою золоту акцію моральної над ним переваги, ось на цьому їм дуже залежить - щоб «зрівняти в підлості», і щоб ми це самі-самі...»

(«І знов я влізаю в танк...», с.408-409)