Звернення до Зеленського. Що задумав Московський патріархат?

Кілька коротких зауважень на рішення чергового лаврського зібрання («синоду УПЦ»):

Перше. Ключовий документ – звернення до президента. Як завжди – з суспільством, з людьми, тим більше з опонентами розмовляти ніхто навіть не вважає за потрібне. Як і дотепер, наслідуючи традиції Московії, «синодали» вважають, що єдиним, до кого треба звертатися, є президент. Ніби він може вирішити за них і замість них всі їхні проблеми, накопичені роками безвідповідального дрейфування…

Чи хтось бачив, щоби так багато, докладно і в такому емоційно підвищеному тоні хоч раз було написано про звірства окупантів, про «русскій мір», про роль Гундяєва в розпалюванні війни? Ніхто не бачив і не побачить – весь запал емоцій та гніву звернень МПвУ традиційно спрямовуються проти «інших конфесій» (безграмотним митрополитам варто нагадати, що православ’я – ОДНА конфесія, в ньому є різні юрисдикції, але справді після всього можна ставити питання, чи МП – не інша, у порівнянні з православ‘ям, конфесія). Також гнів – проти держави, проти медіа, проти опонентів загалом.

Жодного критичного осмислення своїх вчинків, позицій, дій – нема і очевидно не буде. Колаборантів в МПвУ «нема», вкрадених московитами єпархій – «не видно». У них внутрішньо – «всьо харашо…», всі проблеми та негаразди – виключно від «тьомних сіл», які їх «злобна гнєтут».

Друге. Просте питання: де список членів «синоду УПЦ»? Чому його не оприлюднено і навіть під зверненням поставлено безіменний узагальнений підпис?

А все просто. Лазар Швець з Криму – він досі член «синоду УПЦ» чи ні? Якщо ні – коли і яким рішенням виключений? Якщо так – хіба це не абсурд? От щоби не відповідати на ті питання, на які цей «синод УПЦ» мав би відповідати – навіть його склад тепер «засекречений».

Тепер окрім «секретного» статуту – ще й «секретний склад синоду».

Третє. Нічого вирішити і ніяких конструктивних пропозицій щодо виходу з кризи ані митр. Онуфрій, ані решта «синоду УПЦ» просто не здатні запропонувати. Немає там ані бажання, ані розуміння, ані інтелектуальної здатності. Таке враження, що вони вирішили далі вдаватися до карго-культу – робити звичні з радянських ще часів ритуальні рухи у сподіванні, що ситуація «вирішиться сама собою».