Хвиля дитячих смертей. Яких помилок припустилися правоохоронці, ЗМІ, школа та батьки

Соціум
Скільки підлітків щороку скоюють самогубства, ніхто і ніколи не рахував - Хвиля дитячих смертей. Яких помилок припустилися правоохоронці, ЗМІ, школа та батьки
Скільки підлітків щороку скоюють самогубства, ніхто і ніколи не рахував

Ігри зі смертю не виникають на порожньому місці

З початку року медіа повідомляють про смерті дітей та підлітків з неприродних причин, тобто не внаслідок хвороби. Експерти, з якими поспілкувався «Главком», радять не нагнітати паніку і зараховувати усі випадки до свідомих суїцидів. Це, мовляв, робота слідчих – встановити причину смерті. А причина може бути різною – і самогубство, і нещасний випадок, і навіть вбивство, наприклад, коли йдеться про падіння з висоти.

То що ж відбувається?

Таки, принаймні частина смертей, про які відомо на сьогодні, є самогубствами. У пошуках золотої середини не варто ані заплющувати на це очі, ані перебільшувати проблему. Зокрема, чи можемо ми казати про те, що з 2021 ріку особливо зросла кількість підліткових суїцидів? Ні, бо немає даних для порівняння.

Держстат і МОЗ ведуть загальну статистику смертей українців із вказуванням на найбільш поширені причини (а ними є захворювання системи кровообігу плюс онкологія). Щодо дітей, то заміряється лише смерть у молодшому віці (відразу при народженні, до одного року і до п’яти).

Тож з останнього відомо лише про таке:

  • 28 січня 2021-го (ведемо статистику від початку року) на Київщині хлопчик випав з балкону та розбився.
  • 2 лютого у столиці з балкона 17-го поверху житлового будинку впала дівчинка.
  • 15 лютого до київської поліції надійшло повідомлення про падіння дівчинки з висоти у Дарницькому районі столиці.
  • 16 лютого у Боярці дві учениці ліцею отруїлися пігулками. Одна з них померла, інша – перебуває в лікарні.
  • 17 лютого ЗМІ повідомили, що в Умані Черкаської області двоє восьмикласниць потрапили до лікарні, і теж з підозрою на отруєння.
  • 17 лютого у Дарницькому районі Києва з загального балкона багатоповерхівки випала 15-річна дівчинка, вона загинула на місці.
  • 18 лютого 15-річного підлітка госпіталізували до лікарні з отруєнням пігулками. В Охмадиті хлопця врятували, і зараз він – у безпеці.

То що ж це було?

Свідомі спроби суїциду, небезпечні експерименти, наслідки яких підлітки не прорахували, чи щось іще? Напевно, кожна історія має свої причини, які призвели до трагедії. Без розуміння мотивів, звісно, складно побудувати стратегію уникнення у майбутньому подібних випадків. Але деякі загальні зауваження можна зробити вже зараз.

Соцмережі, та не ті

Буває, що факт самогубства підлітка доведений, – в цьому випадку дорослі відразу починають звинувачувати соцмережі – ті, що «заточені» саме на юних, ті, куди проникають так звані «групи смерті». Не те, щоб подібні звинувачення зовсім не мали підстав. Досліджувати подібні випадки та протистояти їм – завдання для кіберполіції. А для звичайного обивателя важливо, ділячись подібною інформацією, не робити поспішних висновків.

Заступник директора Українського інституту дослідження екстремізму Богдан Петренко дивується непрофесіоналізму, зокрема, і працівників Нацполіції, які, пишучи про смерть підлітка, «ріжуть» відразу всю правду-матку. І назву препарату, який було вжито для отруєння, і його дозування. Подібні речі в жодному разі не мають бути оприлюднені, наголошує він. А на уточнююче питання, чи дійсно тінейджери читають зведення силовиків, відповідає: достатньо й того, що подробиці переповість якийсь блогер, і ось вже інформація пішла гуляти світом.

«Існує «ефект Вертера» – від книги Гюго, яка свого часу запустила цілу низку самогубств серед його сучасників. Чим більше говориться про суїцид, чим більше він романтизується, тим вище вірогідність того, що когось спокусить ідея повторити такий досвід. Особливо, якщо в родині були самогубці, а в бекграунді особи – бодай одна невдала спроба. Наслідування інколи буває страшною силою. І я, на жаль, не бачу достатньої психологічної підготовки у силовиків, коли вони говорять про самогубства. Тут не треба шукати ворога в особі «підліткових» соцмереж, коли є такий собі «друг» як Нацполіція, який навчить в деталях, як піти з життя», – зауважує Петренко.

Друга помилка, на його думку, це спроба негайно усе заборонити. Та якщо заборона продажу ліків (навіть безцерептурних) неповнолітнім ще має резон, накладання табу на соцмережі повністю позбавлене сенсу. По-перше, тому, що поширення інформації у такий спосіб не зупинити. По-друге, тому, що заборонений плід завжди вабить. По-третє, у нас плутають причину трагедії та її знаряддя. «Якщо завтра хтось когось вб’є стільцем (не кажучи вже про кухонний ніж), то що, забороняти стільці та столові прибори?», – запитує Петренко. Шлях простих рішень – це шлях в нікуди, наполягає він.


Чим більше говориться про суїцид, чим більше він романтизується, тим вище вірогідність того, що когось спокусить ідея повторити такий досвід
Чим більше говориться про суїцид, чим більше він романтизується, тим вище вірогідність того, що когось спокусить ідея повторити такий досвід

Агентству «Уніан» один з представників правоохоронних органів розповів на умовах анонімності показову історію. Він, мовляв, ледве не заборонив своїй дитині користування гаджетами після спроби самогубства неповнолітнього. Однак, розслідуючи інцидент, зрозумів важливу річ: у жодних групах смерті постраждалий хлопчик не був і навіть ними не цікавився. А вистрибнув у вікно (на щастя, життя його у безпеці, хоча травми серйозні) після того, як мама заборонила грати в комп’ютерну гру. «На зло мамі» – може стати стимулом для дитини, особливо якщо урахувати особливості дитячої психології.

Чому вони такі?

«Підліткам важко прогнозувати наслідки своїх дій, бо їхня імпульсивність під дією росту гормонів збільшується, і емоційна сфера, за яку відповідає лімбічна система, діє дуже активно. При цьому зв’язки між корою головного мозку (яка й відповідає за стримування імпульсів та логічні роздуми) та лімбічною системою починають формуватися в 10-12 років та в нормі є цілком сформованими до 21 року. Тому підлітки часто не знають, що буде, якщо... І часто перевіряють це, ризикуючи своїм здоров’ям і навіть життям», – коментує членкиня Української спілки психотерапевтів Анастасія Богуславська.

Експертка додає: досить часто дитина, вчиняючи смертельно небезпечні дії, зовсім не прагне смерті. Це буває в рамках гри або коли хтось з однолітків бере на «слабо». Або, наприклад, коли дуже хочеться зробити неймовірне селфі, для чого підліток видирається на дах будинку чи вагону метро. Дитина може стрибнути в ріку в незнайомому місці, щоб перевірити силу духу. Або засунути голову у зашморг і подивитися, що з того вийде. Але досить часто помирати ніхто не хоче і зовсім не планує.

Такі речі розуміли ще задовго до розквіту дитячої психології. У 1949 році Агата Крісті друкує свою новелу «Кривий будиночок». У ній вбивцею виявляється дитина, яка імітує замах на себе саму – задля того, щоб відвести підозри. «Замах» полягає у тому, що героїня підставляє голову під падаючий з висоти камінь, який вона сама і зрушує з місця. «Як же вона не боялася загинути?» – запитує у детектива хтось із присутніх. Сенс його відповіді полягає в тому, що діти зазвичай не вірять у можливість власної смерті. Вони просто не уявляють її, як і крихкість свого життя.

Богуславська називає подібний спосіб дій «неусвідомленим самогубством». Проте як і будь-яка деструктивна поведінка, ігри зі смертю не виникають на порожньому місці. Вони також мають свої першопричини та «тривожні дзвіночки». До останніх Богуславська відносить тривалий пригнічений стан; занижену самооцінку; звуження контактів; відмову від хобі та інтересів, які ще донедавна володіли увагою дитини; розлади чи зміни у її харчовій поведінці; появу фобій; нанесення собі тілесних ушкоджень.

На щастя, «неусвідомлене» самогубство може ніколи не перерости в усвідомлене. Неправильно вважати, що між першим та другим – один крок. Інколи гра, хай би яка небезпечна вона не була, так і залишається грою. Пройшовши період, коли хочеться довести усім, що ти – не слабак, підліток живе далі спокійним життям, без ексцесів та дивацтв. Але буває, що життя пише і більш драматичний сценарій.

Причина суїциду – не в «синіх китах»

«Дитяче самогубство – це завжди ексцес, крайній випадок, – говорить Світлана Чуніхіна, віце-президент Асоціації політичних психологів. – І хоча діти дійсно схильні наслідувати найгірші зразки поведінки своїх однолітків, хоча вони менш захищені щодо навіювання або шахрайства, ніж дорослі (але не факт), хоча вони живуть у кіберпросторі і в реальному світі одночасно, хоча вони із задоволенням роблять усіляке потайки від батьків, їхня участь у так званих «групах смерті» типу синього кита не може бути істинною причиною самогубства. Причини завжди інші. Це самотність, ізольованість, почуття безпорадності, безнадії і занедбаності. Тільки ці причини мають нас по-справжньому лякати».

«Так, інформаційний і кіберпростір аж ніяк не є повністю безпечним для дитини. Мережеві хижаки можуть намагатися експлуатувати природні потреби дитини у приналежності, визнанні, прийнятті, щоб залучити їх до потенційно небезпечних форм поведінки. Але це наша робота – задовольняти потреби своїх дітей у прийнятті і визнанні», – ще раз наголошує психолог.

«У нашій культурі не прийнято зайвий раз похвалити дитину, щоб «не перехвалити». Але чи багато ви бачите навколо себе людей, зіпсованих надмірною кількістю добрих слів, почутих у дитинстві? Особисто я жодної ще не зустріла. Діти дуже потребують батьківського доброзичливого і спокійного прийняття, це робить їх більш захищеними у будь-яких хижих середовищах. До того ж, довірчі стосунки між батьками і дітьми дають змогу обговорювати складні теми, які стосуються смертельних небезпек сучасного світу і засобів захисту», – каже Чуніхіна в інтерв’ю «Главкому».

Але проблема тут полягає у тому, що й самі батьки часто виявляються недостатньо зрілими, аби бути міцним опертям та тилом для своєї дитини. «Дорослі можуть як бути частиною рішення, так і частиною самої проблеми. Смерть дитини – це дійсно надважка подія, з якою мало хто з нас готовий зустрітися. Тому ймовірність припуститися помилки є вищою, ніж зробити все правильно. В подібних ситуаціях діти мають відчувати в дорослих надійну опору – джерело мудрості, життєлюбності, безумовної підтримки і довіри. Але дорослі часто бувають надто налякані самі, щоб бути опорою для когось іншого. Тому перша людина, якій ви можете допомогти в цій ситуації – ви самі. Заспокойтеся, подихайте, просто послухайте розповідь своїх дітей, як пройшов їх день», – радить Чуніхіна.

Хоча, додає психологиня, «бувають обставини, проти яких є безсилою навіть величезна батьківська любов. Трагедії трапляються. І головне, що може і має робити суспільство у цих випадках – це надати постраждалим родинам та оточенню усю можливу підтримку, турботу, співчуття».

Спілкування, віра в дитину, її всебічна підтримка та повсякчасне перебування на її боці – must have для будь-якої родини, додає до сказаного Анастасія Богуславська. Що б не сталося в житті підлітка – перший сексуальний досвід, перше знайомство з алкоголем, двійка за контрольну абощо. Тим більше, що для тінейджерів типово перебувати у стані «накопичувального стресу», який може бути пов'язаний з нерозділеним коханням, конфліктами в школі, з булінгом, з публікацією без дозволу інтимних листувань тощо. Все це потребує збалансовування любов’ю та добротою в родині.

Однак Богуславська дає ще пару небанальних порад для батьків, які прагнуть порозуміння зі своїми нащадками. Перша: не бути ханжами. «Краще щиро розповісти про свої труднощі чи випробування у час, коли ви були підлітком. Не боятися обговорювати суперечливі питання. Не ставити нереальну планку, чи то на основі свого дитячого досвіду, чи то на базі жорстких релігійних канонів чи культурних стереотипів. Сприймати дитину такою, яка вона є, а не ліпити з неї ідеал», – зазначає вона.

І – друга: продемонструвати приклад щасливого дорослого життя, коли дитячі випробування вже пережиті та переплавлені у новий досвід. «Часто у дітей є відчуття, що стати дорослим — це запрягтися у плуг і волочити його до кінця своїх днів, що це безпросвітні будні, сповнені обов’язків та життя заради інших. Покажіть, як це — жити заради себе, зробіть щось дитяче, поміняйтесь один день на місяць місцями зі своїми дітьми, щоб вони переймалися тим, що ви будете їсти, звали вас снідати та нагадували прибирати постіль та чистити зуби», – каже експертка.

Якщо дорослі захочуть, вони зуміють нівелювати дитячі страхи. Головне – це самим бути зрілими та самоцінними людьми. І хоча для багатьох це є складним завданням, воно, тим не менш, цілком досяжне.

Наталія Лебідь, «Главком»


Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Натисніть «Подобається», щоб читати
Glavcom.ua в Facebook

Я вже читаю Glavcom в Facebook

НАЙПОПУЛЯРНІШЕ

Про використання cookies: Продовжуючи переглядати glavcom.ua ви підтверджуєте, що ознайомилися з Правилами користування сайтом і погоджуєтеся на використання файлів cookies Згоден   Про файли cookies