Чому мене навчила травма: 15 спостережень щодо американської медицини та суспільства

Близько трьох тижнів я не могла користуватися обома руками, а будь-який рух правим плечем – коли вдягалася, спала, намагалася працювати на комп’ютері, тощо – викликав сильний біль. З’ясувалося, що в мене частковий розрив хряща і манжети плеча, сильне запалення і заблоковане плече. Запалення поширилося на праву руку, а ліва почала боліти, бо нею я послуговувалися в незвичних для непрофільної руки масштабах. У головних підозрюваних заподіяння такої шкоди ходить мій собака. Закк – це 28 кг суцільних м’язів і погана звичка різко підриватися за дикою твариною зі мною на іншому кінці повідка. З цієї халепи я досі не викараскалася – до повного відновлення ще далеко – але вже можу зробити кілька спостережень.

Яке щастя мати гарне страхування! Щомісяця я віддаю значну частку своєї ЗП за страховий поліс на себе і свою родину. Наприкінці минулого року я думала знайти щось дешевше – я та син ходимо до лікаря один –два рази на рік – але чоловік вмовив мене її залишити. Першого квітня ще і мій син зламав руку. Без страховки ми б, як мінімум, використали б усі наші збереження. А так – невелика доплата (40 доларів) за відвідання лікаря, МРТ, рентгени сина, мою фізіотерапію. Дещо, наприклад, уколи, страхова компанія покрила повністю. Щоправда, ми поки що не отримали рахунок за швидку, яка забрала мого сина зі школи. Машини швидкої допомоги у США – приватні і проїхатися в одній, в середньому, коштує півтори тисячі доларів. Сподіваюся, що наша страхова компанія оплатить значну частину цієї суми. У школі викликали швидку тільки, коли ми дали їм на це дозвіл – далеко не всі батьки зможуть заплатити такі гроші. Бригада швидкої, втім, вражала і своїм оснащенням, і розміром бригади – приїхало десь із півдюжини медбратів.

Страхових полісів, які покривають процедури вибірково, або не надають повне покриття - тисячі. Правильний обрати досить важко, бо не знаєш, що з тобою може трапитися. Але чим дорожчий поліс, тим більше медичних послуг він покриває. Можна, як я робила роками, віддавати значні гроші і практично не звертатися до лікарів. Але якщо людина не має взагалі або має дешевий страховий поліс, то у разі серйозної хвороби чи травми, це може закінчитися не лише проблемами зі здоров’ям, а і фінансовою катастрофою. Дві третини американців, які подають на банкрутство, роблять це через неможливість оплатити медичні рахунки.

До лікаря можна ходити із задоволенням, якщо лікар – фізіотерапевт. Фізіотерапія — це таке поєднання спа, спортзалу та клубу за інтересами. У нас є і підлітки, які пошкодили коліна, граючи у футбол, і люди похилого віку, які долають обмеження, спричинені дегенерацією м’язів. До речі, із "собако-травмою" я не одна. Як з`ясувалося, це поширено явище серед власників великих собак.

Американська медицина заточена під позови до роботодавців та страхових компаній. У спеціалізованій клініці (Pain and Spine Institute) крім двох категорій – спортсмени та пенсіонери – була ще третя – м’язисті чоловіки у джинсах та картатих сорочках, деякі із паском із інструментами. Крім медичних, вони вирішували ще і фінансові питання, позиваючись до своїх роботодавців за травму на виробництві. В цій клініці це поставлено на потік. Під час заповнення анкети відразу питають, хто у вас адвокат, чи поданий вже позов, а чого ви чекаєте? Думаю, що до свого пса мені позиватися немає сенсу.

Більшість людей ставляться до обмежень з розумінням. На роботу, за рекомендацією лікаря, я не ходила тиждень, але значно більший час могла виконувати обмежену кількість функцій. Було неймовірно приємно, наскільки з розумінням поставилися до моєї біди колеги – адже були такі дні, коли я не могла робити нічого іншого, крім як давати вказівки. Ярина Матвійчук у день, коли я мала найгірше самопочуття, зробила за мене усю програму «Студія Вашингтон», яку я тільки провела. Наталія Леонова допомогла із моїм спеціальним проектом: оскільки я не могла друкувати, я начитувала переклад програми на телефон і відсилала їй, а вона збирала в текст, який я потім редагувала. Руслан Петричка віддав свій стілець, який виявився єдиним в офісі, що підходив мені з точки зору ергономіки. Допомагали всі і ніхто не казав, що краще сиділа б вдома. Чому не варто робити таких пропозицій? Тому що відновлення після травми може тривати місяцями – так довго сидіти вдома не вистачить ані лікарняних, ані терпіння. До того ж, відновлення функціональності відбувається по-трохи щодня і в нас достатньо різноманітних обов’язків, аби підібрати ті, які я можу робити.

Треба звертати увагу на біль, але не давати йому керувати тобою. Мушу зізнатися, що маю розділити відповідальність зі своїм собакою. Розриви сталися, ймовірно, ще минулого року і вони безбідно собі б затягнулися, якщо б я, продукт ще радянського виховання – «помри, а до фінішу допливи» - не продовжувала вести дуже активний спосіб життя, незважаючи на біль у плечі.

У США ставлення до болю почало змінюватися у 1990-му році, коли в медицині запровадили шкалу оцінювання болі. Раніше вона була просто частиною життя. Сьогодні, вважає доктор Девид Шеррі, дитячий ревматолог, до нього прикуто забагато уваги. Він радить американцям бути стійкішими. Я думаю, правда десь посередині. З одного боку, я мала звернути увагу на біль у плечі. З іншого, якісь фізичні проблеми, якщо вони не є критичними, не мають стати причиною того, аби життя зупинилося. Побігати із температурою по морозу навколо будинку Пентагону, шукаючи правильний вхід, - зроблено. Ну не переносити ж інтерв’ю, про яке ми домовлялися півтора місяці. Провести ефір майже без голосу? Спитай мене як! Цього разу мені треба бути провести телевізійну панель з трьома експертами, а потім перекласти півгодини ефіру. Зроблено однією лівою (у прямому значенні), за допомогою штучного інтелекту і колег.

Мене тоді психологічно підтримала інформація про те, що акторка Емілія Кларк під час зйомок «Гри престолів» пережила інсульт і дві операції на мозку. Я, звичайно, - не мати драконів, але, може, когось теж зможу надихнути.

Якщо у вас сидяча робота, подбайте про ергономічне крісло. Руки б в мене боліли набагато менше, якщо б я могла тримати їх на підлокітниках крісла. Але робоче крісло в мене було на дуже велику людину – до підлокітників треба було ще дотягнутися. Ось малюнок правильного робочого місця від мого фізіотерапевта.

Штучний інтелект - до ваших послуг. Практично усе листування протягом майже місяця я вела, користуючись функцію голосового набору тексту на телефоні. Причому робила це трьома мовами. Англійською спочатку виходили випадкові слова, але потім чи то я почала говорити чіткіше, чи то штучний інтелект пристосувався до мого акценту, схоплював він майже ідеально. Українську я вживала найбільше і проблем не було із самого початку. Єдине, що телефон писав «на диво», «на жаль» і «на щастя» разом, а не окремо. З російською виходило дивно. Щоб я ні говорила, телефон набирав хоча б один матюк у реченні. Але з часом він зрозумів, що я шляхетна панянка і припинив матюкатися.

Втім, вживати функцію голосового набору тексту в офісі із відкритим плануванням – не завжди зручно. Мої колеги в курсі не лише того, з ким я домовляюся про інтерв’ю чи кого запрошую на програму, а хто з нас – я, чи чоловік – забирає дитину із гуртка і до кого ми йдемо на шашлики на вихідних. До того ж, колеги не завжди відразу знали, що я звертаюся до них: «Перепрошую, я думав, що ти зі своїм телефоном розмовляєш».

Відчуття болю дуже знижує поріг терпимості до неадекватності інших. Коли запальні процеси в мене були на піку, чомусь я часто вживала речення «Якщо ви не будете мене перебивати, я навіть зможу вам дати відповідь». Серйозно, ну скільки ж можна? Чомусь раніше я не звертала увагу на те, як часто люди перебивають один одного.

Зайвий раз переконалася, що не можна судити людину за зовнішністю. Якщо мій син ходив із яскраво зеленим гіпсом на руці (виявляється, є така опція – обрати колір гіпсу), то по мені не було помітно, що руки відіграють переважно декоративну роль. Я навіть краще виглядаю, бо більше сплю (аби швидше розриви заростали). Ми усі, яке б враження не робили, воюємо зі своїми драконами і варто ставитися один одного добріше та поблажливіше.

Якщо певний час нічого по дому не робити, Армагеддону не станеться. Близько двох тижнів я не могла робити практично нічого, а протягом значно довшого часу – та і дотепер – мої можливості обмежені. Мій чоловік, який і так багато що робить, не скаржачись, взяв на себе додаткове навантаження. Також допомогла сестра, яка в одні вихідні приїхала з Нью-Йорка, все попрала і попрасувала. А деякі речі можна взагалі не робити певний час. Брудна підлога мене дуже дратує, але я, зусиллям волі, змусила себе не звертати уваги. Не уявляю, що було б, якщо б я вийшла заміж за одного з тих чоловіків, які вважають, що чоловіча робота вдома – це виключно прибивати цвяхи та відкривати банки. У разі хвороби чи травми цвяхи точно не потрібні. А от коли одночасно у мами - травма плеча, а в сина - зламана рука, це поганий збіг обставин. Три здорові руки на трьох членів родини – це замало.

Біля заправок та супермаркетів, принаймні у нашому районі, завжди можна знайти чоловіків, які за 1-2 долари донесуть та завантажать у машину продукти, чи заправлять машину. Людина, яка пакує продукти біля каси, також може донести за чайові торби в машину.

На собаку ображатися не можливо. Він переживає більше за мене. Дивіться на мене сумними очима і думає: «Чого це мама перестала зі мною гуляти?» Якщо серед читачів є досвідчені собачники, пишіть в коментарях, як його відучити від цієї згубної звички. (Псу – чотири роки).

Люди з інвалідністю — це не ми та вони. Це не якась окрема каста чи меншина. Це те, що може статися з кожним, а хоча би тимчасово, як в мене, станеться майже обов’язково. Створювати можливості для інвалідів вести повноцінне життя - в інтересах кожного і всього суспільства.

Ми, жінки, забагато від себе вимагаємо в плані зовнішності. Не обов’язково мати талію в 60 см чи ідеальну шкіру. Здорове, сильне тіло – ось чого треба прагнути і чому радіти.

Тетяна Ворожко