Путін 4.0 і російська політика Заходу

«Вибори президента Путіна» відбулися, й тепер решті 5/6 суходолу треба обирати тактику й стратегію відносин з Росією, котра чимраз глибше скочується в авторитаризм. Були надії на те, що принаймні західний світ вдасться до єдино ефективної у цій ситуації політики ізоляції Путіна 4.0. Виправдаються вони – чи Захід і надалі рухатиметься встеленим граблями шляхом умиротворення Кремля?

Звісно, було б приємно, якби Володимир Путін на виборах 18 березня не набрав 50 відсотків голосів або, принаймні, заледве перейшов «однотуровий» поріг. Але ж ні – його електоральний результат сягнув 76,67 відсотка, тобто понад три чверті голосів. Звісно, що були брутальні порушення принципу чесних виборів, було більш ніж достатньо фальсифікацій, про які вже писалонаше видання, втім, до уваги беруться лише офіційні цифри. А вони все ж переконливо легітимізують четверту каденцію Путіна.

Була ще надія, принаймні, на мовчазний осуд російських виборів з боку західних лідерів. Такими оптимістичними виглядали новинні стрічки з першої половини дня 19 березня. Новопереобраного шефа Кремля вітають такі ж, як і він, міжнародні парії: диктатор Венесуели Ніколас Мадуро, лідер невизнаної Абхазії Рауль Хаджимбалишень, незмінний президент Білорусі Александр Лукашенко. До них долучилися керівники Киргизстану, Болівії, Таджикистану й ще кількох країн з тієї ж когорти. А з Європи Путіна привітали французький ультраправий «Національний фронт», ксенофобська «Альтернатива для Німеччини», австрійська сумнозвісна Партія свободи та тому подібні «йоббіки». Ситуація складалася непогано для прогресивних сил і кепсько для іміджу Кремля…

За кілька днів до виборів у Росії лідери Франції, Німеччини, США та Великої Британії оприлюднили спільну заяву у зв'язку з отруєнням у Солсбері екс-аґента Сергія Скрипаля. Вона містила, зокрема, такі формулювання: «Велика Британія належним чином поінформувала своїх союзників про те, що найімовірніше за атаку на Скрипаля відповідає Росія. Ми поділяємо думку Об’єднаного Королівства про відсутність інших можливих пояснень і зазначаємо, що відмова РФ від законного розгляду запиту уряду Великої Британії ще більше підкреслює її відповідальність. Ми закликаємо Російську Федерацію відповісти на всі запитання, пов'язані з інцидентом у Солсбері. Росія, зокрема, має надати повну та всеосяжну інформацію про програму «Новичок» до Організації із заборони хімічної зброї».

Така заява в поєднанні зі зухвалими, фактично знущальними відповідями кремлівських речників давала підстави сподіватися, що принаймні вся «велика четвірка» утримається від привітань Путіна з перемогою. Надія, втім, швидко розвіялася. Стійкість проявила лише британська прем’єрка Тереза Мей. Уже в понеділок ввечері привітальний телефонат до Путіна здійснив президент вільної Французької Республіки Емманюель Макрон. Не відстала від нього й Анґела Меркель, надіславши привітальну телеграму з побажаннями «успіху в усіх майбутніх починаннях».

Деякий час ще залишалася надія, що принаймні Білий дім промовчить, адже було відомо, що зовнішньополітичні радники Дональда Трампа наполегливо не рекомендують йому комунікувати з Кремлем, а тим більше ґратулювати Путіну з перемогою. Ні, не вийшло. 20 березня й він зателефонував до російського колеги, привітав і домовився про подальшу співпрацю.

«Президент ще раз підтвердив, що важливо підтримувати діалог з Росією, щоби ми могли зосередитися на деяких царинах, де є спільність інтересів», – пояснила журналістам прес-секретарка Білого дому Сара Сандерс (Sarah Sanders). Мовляв, а що ж тут такого – он Макрон із Меркель вже відзначилися, а 2012 року це ж робив  Барак Обама (так ніби не розуміла різницю в тодішній і актуальній ситуації). Хоча водночас Сандерс запевнила, що Вашинґтон продовжить «проявляти жорсткість» щодо Москви там, де це необхідно.

Отже, Захід має намір і надалі дотримуватися тактики умиротворення? Зрештою, його можна було б по-людськи зрозуміти – така тактика потребує значно менше зусиль і коштів, аніж жорстке протистояння. Єдиний її недолік – майже нульова ефективність, як ми вже мали змогу пересвідчитися. Але що тут вдієш, західні суспільства ще менше за політиків готові до протистояння зі своїм потенційним (хоча, як свідчать кібератаки й отруєння Скрипаля – то вже й реальним) супротивником.

От візьмемо для прикладу німців. Уже маса гакерських атак відбулося на державні німецькі заклади, було кілька пропагандистських атак – на кшталт кампанії про «зґвалтування» імміґрантами російської дівчинки Лізи, а ще тролівсько-ботівські атаки тощо. А що ми маємо на виході: 58 відсотків громадян Німеччини виступають за зближення Москви і Берліна. Такими є підсумки опитування громадської думки, яке в середині березня провів демоскопічний інститут Civey на замовлення німецького видання Die Welt.При цьому лише 26 відсотків респондентів вважають, що Німеччина повинна ще більше дистанціюватися від Росії. А 14 відсотків опитаних заявили, що загалом задоволені чинним курсом німецької влади щодо Росії й виступили за його збереження. Найсильніші симпатії до Росії виявилися в землях колишньої НДР – там політику зближення Берліна і Москви підтримує 72 відсотки. Причому 43% з них виступають за «значне зближення». У західних землях зближення підтримують 54 відсотки опитаних.

Схожу соціологію подає Франція, де проросійські настрої панували завжди. Та й у самих Сполучених Штатах громадяни досить скептично ставляться до російської загрози – їм навіть байдуже, що в самій Росії антиамериканські настрої зростають як на дріжджах.

Звідки береться ця девіантність у настроях західних суспільств? Невже так потужно й ефективно виконує своє завдання кремлівська пропаганда? Так, і це відіграє свою роль – не дарма лише на «легітимну» пропаганду Росія витрачає щороку понад мільярд доларів.  Але не тільки це. Німці, французи, американці, італійці просто змирилися з думкою, що Росія елементарно «не готова» до демократії. Не готова – то й не треба. Багатьом європейцям значно більше імпонує авторитарна стабільність, яку забезпечує авторитарний правитель Путін, аніж «анархістська демократія» українського типу. Варто згадати позицію західних країн на зламі 80-90-х років минулого століття – вони прославляли Михайла Горбачова й гудили національні рухи в союзних республіках. Складалося враження, що навіть незалежність балтійських республік Вашинґтон і Брюссель готові офірувати на вівтар стабільності в СРСР.

Є ще одне пояснення небажання Заходу йти на жорсткішу прю з Кремлем. Про це офіційно не говорять політики ні в Брюсселі, ні у Вашинґтоні, хоча, ймовірно, цей чинник є найсуттєвішим у формуванні примирливих настроїв. То про що ж, врешті-решт, мова? Зараз розповімо, лише трішки витримаємо інтригу.

Восени минулого року британський часопис Prospect опублікував стенограму з ним же організованого «круглого столу», де обговорювалося питання: «Чи слід нам боятися Росії?« (Should we be afraid of Russia?). У двобої зійшлися: з одного боку – знана британська публіцистка, у минулому багаторічна кореспондентка ВВС в Москві Бріджет Кендалл (Bridget Kendall), з іншого – британський політолог, письменник, професор Кембриджського університету Анатоль Лівен (Anatol Lieven). Перша відповідала на титульне питання позитивно, другий уперто стверджував «ні».

Відбувається двобій арґументів, кожен відстоює свою думку. І от наприкінці дискусії Лівен витягує туза з рукава й називає аргумент аргументів: «Ми не стали битися за Україну в 2014 році (як свого часу і за Грузію), однак Росія при цьому не стала повністю захоплювати південь і схід України, хоча й легко могла це зробити. Під шумок склалася дуже зручна негласна домовленість: ми не захищаємо тих, на кого нападає Росія, а Росія не нападає на тих, кого ми станемо захищати».

Цинічно, егоїстично, але напрочуд щиро. Хай там перемагає Путін, садить по цюпах російських дисидентів, а хоч пристрілює їх (аби лише не масово), хай чинить інвазію в сусідніх екс-радянських республіках – головне, щоби він не пхався до нашої зони безпеки. Аби Путін не зважився нападати на країн – членів НАТО, а то ще, боронь Боже, доведеться застосовувати статтю 5 Статуту НАТО, в якій сказано: «Сторони погоджуються, що збройний напад на одну або кількох із них у Європі чи у Північній Америці вважатиметься нападом на них усіх».

Тобто ходить такий собі Ганс, Жан, Джон чи Джовані й думає: «Ну й байдуже, аби раша лишень не лізла до моєї хати, і буде мені щастя». А не буде щастя, бо Кремль уже вліз.

Пригадаймо квітень 2007 року. Минуло кілька місяців після скандально відомої промови Путіна на Мюнхенській конференції з безпеки, де російський лідер ледь не прямим текстом залякував держави Заходу. І от Естонія отримує реальну (хай і віртуальну) кібератаку. Скоординована атака гакерів вивела на деякий час із ладу сайти парламенту Естонії, міністерств, банківських установ, засобів масової інформації.

А кібератаки на партійні сайти і сайти виборчих комісій у США під час президентських перегонів 2016 року, а атака гакерів на Францію теж у часи президентських виборів, а на сайт німецького Бундестаґу, на чеські урядові портали. Також варто додати сюди пропагандистські війни Кремля у Болгарії, Польщі, Румунії… Зрештою, жодна європейська країна не була обділена увагою російських гакерів і ботів.

А кібератак замало? То ось вам хімічна атака в Солсбері. І Кремль далі поводиться зухвало, не бажає ні покаятися, ні вгамуватися, а ще й звинувачує той самий Захід.

Дуже промовистим сигналом у цьому контексті стала колонка головної редакторки телеканалу RT і МІА «Россия сегодня» Маргарити Симонян, де вона пояснює, «Чому ми (росіяни – Z) більше не поважаємо Захід». Поза тим всім маразмом, яким, на думку авторки посту, мала б гордитися Росія, і не меншим маразмом, який авторка закидає колективному Заходу, проскакує одна цікава деталь у тексті. Процитуємо: «…своїм цькуванням RT, якому ви не можете пробачити, що він скористався вашою свободою слова і показав усьому світу, що користуватися нею, виявляється, не можна, що ця свобода не для користі, а для краси придумана, як якась кришталева швабра – здалеку-то виблискує, але для чищення ваших стаєнь наглухо не годиться…».

Цими словами одна з головних пропагандисток Кремля мимоволі викриває головну мету роботи свого цеху: дискредитувати демократію. Вираховувати лакуни, куди можна пролізти в царину західних цінностей ззовні, щоб накласти там лайна, а потім, тицяючи в ту купу пальцем, скрушно хитати головою й казати «ай-яй-яй!».  

Тож чого можна сподіватися від Путіна і його команда в наступних шість років його президентської каденції? Російський лідер устами своєї рупорки Симонян уже дав зрозуміти Заходу, що він його «більше не поважає» (а коли, цікаво, поважав – як гакав сервери Бундестаґу чи труїв Скрипаля?). Курс на конфронтацію із Заходом став для Путіна потужним внутрішньополітичним ресурсом, від якого він просто так не відмовиться. Якщо раніше шеф Кремля обіцяв своєму народу добробут, то тепер – національну велич. У своєму посланні до Федеральних зборів російський президент дав зрозуміти, що він робить ставку на залякування. Отже, потік прикрих сюрпризів із Росії не припиниться, а навпаки посилиться. Поки що навіть важко собі уявити, що це буде ще, окрім уже відомих кремлівських провокацій і «гібридних» диверсій.

Та все ж останні події у політикумі Європи та США таки дають підстави для оптимізму. Ймовірно, інцидент з екс-аґентом Сергієм Скрипалем став тією останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння Заходу. Тож спробуємо списати ґратуляції Путіну на «дипломатичний протокол». Бо все ж і Вашинґтон, і Брюссель демонструють останніми днями чимраз більшу рішучість у протистоянні з Кремлем.

Так, скажімо, Дональд Трамп прибрав із найвищих посад тих осіб, щодо котрих ще існували підозри в лояльному ставленні до Москви. Несподівано для себе й світу про свою відставку почув державний секретар США Рекс Тіллерсон, котрий на момент її оголошення перебував у африканському турне. Відомо, що до свого призначення на посаду держсекретаря у січні 2017 року він був головою ради директорів велетенської енергетичної корпорації ExxonMobil. Так-от, фактично до останнього дня своєї роботи в компанії (14 грудня 2016 року) Тіллерсон робив усе можливе, щоб обійти антиросійські санкції й далі співпрацювати з російськими партнерами в нафто- й газовидобуванні. Відомо теж, що 2013 року Путін присудив Тіллерсону російську державну нагороду Орден дружби за його «значний внесок у зміцнення співпраці в енергетичному секторі».

Навіть попри те, що Тіллерсон останнім часом змінив свою риторику й досить жорстко критикував путінську політику (шеф Кремля навіть висловив жаль, що колись нагороджував його), та все ж краще, коли зовнішньополітичне відомство Сполучених Штатів очолює непримиренний до Москви «яструб» – сажімо, колишній директор ЦРУ Майк Помпео. А тим часом вакантне крісло директора розвідувального управління зайняла не менш непримиренна  заступниця Помпео – Джина Гаспель. Тим більше, що Петаґон ще раніше очолив теж не друг Росії – генерал Джеймс Меттіс на прізвисько «Скажений пес» (Mad Dog). Він знаменитий не тільки своїм жорстким підходом до ворогів Америки, а й колоритною мовою.

Але ще цікавіші події в плані оновлення російської політики відбулися в Брюсселі на саміті Європейської Унії, який розпочався 22 березня. Першого ж дня Європейська рада оприлюднила заяву, в якій говориться: «Учасники саміту засуджують напад на Скрипаля та поділяють позицію британської сторони про те, що за отруєнням з високою часткою ймовірності стоїть Росія». Водночас лідери Євроунії погодилися відкликати для консультацій посла ЄУ в Москві, німецького дипломата Маркуса Едерера (Markus Ederer) як символічний жест підтримки Лондона в конфлікті з Москвою. Окрім того, відразу кілька країн – членів Євроунії розглядають можливість висилки російських дипломатів або відкликання з Москви свого амбасадора.

Зрозуміло, що лідерам європейських країн доводиться віртуозно маневрувати між Сціллою суспільних преференцій і Харібдою політичного глузду. Тому не може не тішити, що усвідомлення не якоїсь примарної, а цілком реальної небезпеки, яка виходить з Росії, змушує Захід вдаватися до чимраз правильнішої зовнішньополітичної стратегії.