Альона Гетьманчук: «Сьогодні Митний Союз – це не блеф»

У понеділок, 10 грудня в Брюсселі міністри закордонних справ ЄС будуть вирішувати, що після парламентських виборів робити з Україною (й з Угодою про Асоціацію). Напередодні зустрічі експерти-міжнародники з трьох впливових аналітичних центрів оприлюднили звернення, в якому закликали ЄС продовжити діалог з Україною і підписати у 2013 році Угоду про асоціацію. Чим мотивували своє рішення експерти, «Главком» розпитав у директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук.

Пані Альоно, сьогодні експерти трьох інституцій - Інституту світової політики, Центру Разумкова і Інституту Євроатлантичного співробітництва – виступили з закликом до керівництва ЄС зробити все необхідне, аби Угода про Асоціацію з Україною була підписана. Не боїтесь, що вас звинуватять у підтримці «режиму Януковича»?

Для мене особисто це було непросте рішення. Якщо рік тому підписання Угоди про асоціацію виглядало як цілком закономірний етап інтеграції України та ЄС, то сьогодні підтримка підписання цієї Угоди дійсно може трактуватись ледве не як спроба попрацювати «адвокатом диявола». Але найлегше, що сьогодні може зробити аналітик в Україні, це засісти в зручному кріслі перед монітором і відшукувати нові й нові докази «злочинної влади», які, в принципі, досить часто лежать на поверхні. Чи піти в чергову резиденцію західного посла, й там розповідати про всі ці жахи, переконуючи, що Угоду не треба підписувати, бо це буде подарунком для Януковича.

Повірте, мені особисто не те що не подобається, а просто огидно жити в Україні часів правління Януковича. Коли ти, маючи впродовж тривалого часу відкритий канал доступу до західного світу, автоматично виробляєш звичку порівнювати моделі поведінки, правила і стандарти, за якими живуть люди в країнах Європейського Союзу, і які існують в нас, то просто шокуєшся, як найгірші зразки пострадянської мутації комфортно прижились в Україні. І, повірте, я особисто першою проголосувала б за те, якби була така можливість, щоб Тимошенко і Луценко були звільнені.

Підписання Угоди про асоціацію – це не панацея. Я жодним чином не кажу, що як тільки вона буде підписана, все в країні зразу стане по-європейськи. Ми вирішили зробити заяву, коли ґрунтовно прорахували: ризики, які випливають з не підписання угоди набагато більші, ніж ризики, які випливають з її підписання. Це наш головний аргумент.

Але ж підписання Угоди про асоціацію може бути сприйнято президентом Януковичем як вияв слабини з боку ЄС, як здача принципової позиції – особливо щодо проблеми вибіркового правосуддя в Україні. Це означатиме, що ЄС «проковтнув» справу Тимошенко, справу Луценка. Більше того, Янукович і далі може вершити судочинство на власний манер, нікого і нічого не боячись. Такий сценарій означатиме просту легалізацію «українського Лукашенка»…

Ви згадали, в принципі, один з найбільших ризиків підписання Угоди – а саме, репутаційний. Зрозуміло, що підписання може бути трактоване як іміджева перемога Януковича і, відповідно, іміджева поразка Євросоюзу. Не можна допустити, щоб справу Тимошенко, як ви кажете, просто проковтнули. Вимоги щодо її звільнення мають і далі лунати в розмовах з українським керівництвом. З іншого боку, не можна допустити, щоб слово «Україна» залишалось в Європі синонімом слова «Тимошенко», і чим довше Тимошенко залишатиметься за гратами, тим глибше Україна інтегруватиметься в Митний, а потім і в Євразійський Союз. Є достатньо прикладів у сучасній історії, коли країни та міжнародні організації, маючи непереборні розходження в одних питаннях, просуваються в інших, ні на йоту не жертвуючи своєю позицією у конфліктному питанні. Скажімо, Польща і Литва мають останніми роками дійсно складні двосторонні відносини, пов’язані з польською меншиною у Литві, але в питанні України займають уніфіковану позицію, бо Україна в Європі відповідає національним інтересам і Варшави, і Вільнюса.

Чи згадати відносини США і СРСР часів Рональда Рейгана, який, з одного боку, називав Союз «імперією зла», з іншого – причому паралельно – вирішував потрібні для американців питання, пов’язані з контролем ядерних озброєнь чи полегшенням долі політичних дисидентів.

Взагалі, сьогодні у питанні Угоди про асоціацію, на мою думку, треба говорити не про іміджеву перемогу Януковича, а про геополітичну перемогу України. Так склалось, що ці дві перемоги збігаються, але ключовою є остання. Україна сьогодні як ніколи близька до інтеграції в Митний Союз. Це потрібно усвідомити. Розповіді про те, що Янукович ніколи не піде в Митний Союз, бо це невигідно близьким до нього олігархам, є, швидше, спробою видати бажане за дійсне.

Чому ЄС має іти на поступки, а не Україна?

Тому, що за всю історію свого існування ЄС, на відміну від України, у своїй політиці демонстрував далекоглядність і мудрість. Він приймав рішення, які інколи були, можливо, не зовсім вигідні у короткостроковій перспективі, але в кінцевому результаті сприяли демократизації і економічному процвітанню континенту. Власне, недарма він отримав Нобелівську премію миру. Підписання Угоди про Асоціацію – це рішення далекоглядне, яке вимагає стратегічного мислення європейських лідерів.

Більше того, підписання Угоди про асоціацію - це єдиний шанс зберегти тему євроінтеграції в українському громадському дискурсі. Відкрити друге дихання, я б навіть сказала. Коли європейці говорять, що в Європі втомились від України, я їм завжди відповідаю, що в Україні так само втомились від Європи. Двадцять років ми чуємо від Євросоюзу відповідь на одне питання: «Чому Україна НЕ заслуговує?». Причому, незалежно від того, якої сфери діяльності це не стосувалось.

Зрештою, підписавши Угоду про асоціацію, Євросоюз за великим рахунком нічого не втрачає, бо залишає такий козир, як ратифікація її національними парламентами. Натомість, Зона вільної торгівлі почне працювати і економічно зв’язуватиме Україну і ЄС.

Може, Євросоюзу варто було б, з одного боку, підписати Угоду про асоціацію, а з іншого, оголосити «чорний список» з українських можновладців, які долучилися до демократичного регресу в Україні? ЄС тоді вбив би двох зайців – і не втратив би Україну, і показав би свою принциповість щодо питання цінностей.

Так, ЄС має постійно наголошувати, що підписання Угоди про асоціацію – крок назустріч українському суспільству, а не українському керівництву. Дійсно, якщо й мають бути санкції, то вони повинні бути абсолютно точковими і, знову ж таки, такими, які б не ізольовували всю країну. Крім того, не треба забувати, що український Президент вже сьогодні фактично знаходиться у «чорному списку» в резиденціях більшості впливових керівників Заходу… Це не є великим відкриттям для пересічних українців, які стежать за політичною ситуацією в Україні.

Чутки про те, що Україна інтегрується до Митного союзу лунають не вперше. І не лише за Януковича. Не гадаєте, що ці «лякалки» поширюються зумисне владою, аби змусити ЄС все-таки до підписання Угоди про асоціацію – в іншому випадку європейці безповоротно втратили б Україну?

Дійсно, визначити межу, де проходить шантаж Євросоюзу з допомогою Митного Союзу, а де реальні наміри інтегруватись у ЄС, не так вже просто. Очевидно, елементи подібного шантажу використовувались і українськими політиками, і окремими дипломатами. Причому, як з України, так і з деяких країн ЄС. Сьогодні ми маємо ситуацію відомої притчі про пастуха і вовків: коли кричимо «вовки» (Митний Союз), ніхто в ЄС всерйоз не вірить, бо цими «вовками» тільки те й робили, що лякали останні два роки.

Сьогодні Митний Союз – це не блеф. У принципі, можливість інтеграції в МС існувала і раніше. Невже хтось дійсно повірив, що Янукович раптом перевтілився у великого європейця? Досліджуючи феномен типової пострадянської людини, можу сказати, що керівники Євросоюзу для нього – це люди з іншої планети, які носять дешеві костюми, їздять на недорогих машинах і «принижуються», зустрічаючись з опозиціонерами, замість того, щоб заткнути їм рота, а всі їхні заяви та побажання на адресу таких як Янукович сприймаються не інакше як втручання у внутрішні справи і приниження.

Зараз очікується поява нового уряду. Як би ви оцінили роботу євроінтеграційного блоку старого уряду? Хто з перших віце-прем’єрів з питань євроінтеграції - Клюєв чи Хорошковський - виявився більш ефективним?

По-перше, я б звернула увагу на важливість такої посади. Коли Кісінджер дорікав на відсутність єдиного номера, за яким можна було б зателефонувати в ЄС, європейські бюрократи постійно нарікали на відсутність такого номера у Києві. З допомогою таких далеко не останніх фігур у владній команді як Клюєв та Хорошковський такий номер з’явився і за президента Януковича.

Заслуга Клюєва - чи, можливо, його колишньої посади - у тому, що він інтенсифікував переговори по Зоні вільної торгівлі. За Хорошковського, як на мене, була доведена до логічного кінця абсурдна історія з законами, потрібними для запровадження безвізового режиму між Україною та ЄС. В першу чергу, йдеться про так званий Закон про біометричні паспорти. Мені особисто як експерту і як громадянину було соромно, що Україна через внутрішні розборки дожилась до статусу останньої країни в Європі, в якій не видавались біометричні паспорти.

Але обидва мали за спиною дещо, що працювало проти в них в ЄС: у випадку з Клюєвим – інформація про його заангажованість в бізнесові проекти, пов’язані з альтернативною енергетикою, у випадку з Хорошковським - його бекграунд роботи в СБУ. Думаю, що на обох з них відповідальність за євроінтеграційну тему зробила позитивний вплив.

Хорошковський активно заговорив англійською на різних міжнародних заходах, почав активно зустрічатись з представниками громадянського суспільства та експертної спільноти. Клюєв, таке враження, взагалі відкрив для себе європейську бюрократію, з окремими її представниками навіть потоваришував, а ні для кого не секрет, що європейська політика якраз і робиться сьогодні на основі того, хто з ким навчався, хто з ким працював, кому можеш в будь-яку хвилину відправити смс чи зателефонувати.

Але скільки б обидва з них не робили технічної роботи, поки заблокований політичний рівень відносин на найвищому рівні, нічого серйозного досягнути на таких посадах не можна. Ані Хорошковський, ані Клюєв де-факто не мають можливості переконати першу особу в необхідності вирішення тих питань, які, фактично, заморозили відносини України–ЄС на найвищому рівні. Маю на увазі, в першу чергу, питання вибіркового правосуддя і конкретно - справу Тимошенко.

А що ви скажете про зовнішню політику на євроінтеграційному напрямку, яку проводить МЗС?

Ви знаєте, у мене склалось враження, що зовнішню політику на євроінтеграційному напрямку в останній рік проводив не МЗС. Проводили Генпрокуратура і суди, які посадили за грати Тимошенко і Луценка, через що зробивши Януковича персоною нон-грата в канцелярії Меркель чи Єлісейському палаці. Проводили СБУ та Податкова, які організовували «наїзди» на іноземних інвесторів в Україні, через що викликали недовіру до України і урядів тих країн. Проводило міністерство економіки, яке, як я розумію, надихнуло ситуацію із переглядом тарифів в СОТ, а тепер Порошенко – депутат, і весь знову в «шоколаді».

Міністерство закордонних справ виконувало щось середнє між антикризовою службою 112 в Європі (чи американською 911) і піар-конторою, якій майже за безкоштовно (з огляду на мізерні зарплати дипломатів) доручили відмивати у світі імідж в першу чергу Президента. Хоча інколи складається враження, що він сам не дуже то й зацікавлений у такому «відмиванні». З «мінусів» МЗС можна було б назвати надто пристрасну і інколи навіть болісну реакцію на окремі заяви та рішення Євросоюзу. Дуже шкода, що багато таких заяв від окремих чиновників МЗС негативно позначалися і на іміджі міністерства, і на іміджі його керівництва.

Можливо, це моя суб’єктивна думка, але помітною втратою на євроінтеграційному напрямку МЗС став від’їзд на роботу послом в Німеччину заступника міністра закордонних справ Павла Клімкіна. Він був головним комунікаційним каналом МЗС з європейським (як, в принципі, з американським) світом. Причому, як з іноземними дипломатами, так й з експертами й журналістами. Його доступність (це коли чиновника можна знайти не через приймальну і десяток надісланих листів і факсів, а на мобільний), аналітичні здібності, і вміння розрядити навіть найбільш неприємну дискусію, грали однозначно на руку МЗС. Сподіваюсь, всі ці риси йому стають нагоді і в Берліні, хоча, бачимо, що він як посол в Німеччині поза Берліном є набагато менш помітним, ніж, скажімо, Костянтин Єлісєєв як посол в Євросоюзі, для якого, таке враження, підписання Угоди про асоціацію стало питанням дипломатичного життя і смерті. Хоча в самій Німеччині Клімкіна загалом позитивно сприймають, а це головне.

Взагалі, мене тішить, що євроінтеграційний напрямок і в уряді, і окремо в МЗС, і в парламенті стають все більш престижними. Як доказ – змагання, яке сьогодні відбувається серед новообраних депутатів за право очолювати профільний комітет у Верховній Раді. Це, безумовно, плюс. Тепер головне, щоб цей комітет взагалі не скасували. Пам’ятаєте, коли Україна відмовлялась від НАТО в першу чергу поскасовували інституційні формування зі словом «євроатлантичний» у назві?