Оксана Білозір: Мені говорили: співай російською - будеш зіркою

Не багатьом українським митцям, які ставали депутатами, вдавалося побудувати успішну політичну кар’єру. Народна артистка України Оксана Білозір – один з винятків. Вона тричі ставала народним депутатом, а також займала пост міністра культури і мистецтв в першому уряді Юлії Тимошенко.

Після перемоги Петра Порошенка, з яким Білозір пов’язують давні добрі стосунки (у 2001 році співачка хрестила дочок-двійнят нинішнього президента), у Оксани Володимирівни міг статись новий кар’єрний злет. Вона отримала 80-й номер у списку Блоку Порошенка на дострокових парламентських виборах 2014 року, але для проходження в парламент цього виявилось не достатньо. Не справдились також прогнози щодо її призначення на вже знайому посаду міністра культури. Проте артистка знайшла себе в іншому – стала волонтером при Антитерористичному центрі СБУ, і з літа минулого року веде активну роботу з визволення із полону терористів українських громадян.

Паралельно співачка готується до великого сольного концерту, присвяченому 40-річчю творчої діяльності. Захід запланований на січень і пройде у Палаці «Україна», яким тепер керує чоловік Білозір – відомий музикант та продюсер Роман Недзельський.

Відразу ж на початку розмови з «Главкомом» Оксана Білозір відразу дає зрозуміти, що чіпляти ярлик «кума президента» на неї не варто. Адже на момент цього родичання вона вже була відомою на весь світ співачкою, а Петро Порошенко ще й не думав про президентство…

-- «Мені дуже шкода нашого президента»

Дозвольте розпочати розмову з невеличкого екскурсу в минуле. У 2012 році напередодні парламентських виборів «Главком» записував з інтерв’ю з вами. Розмова була відвертою, і при узгодженні тексту ви вирішили, що аж занадто. І ви попросили не публікувати цей матеріал. Чому так сталося, сьогодні вже можна пояснити. Восени 2012 року ви сказали, що ті парламентські вибори є не настільки важливі, як президентські у 2015 році. Ще тодіі ви зробили сміливий і несподіваний прогноз: перемогу на них може дістати Петро Порошенко. Події прискорилися, і Порошенко таки став президентом уже в 2014-му. Це інтуїція чи таки щось знали?

Я у політиці з 2000 року. Я бачила, що є готова кандидатура, яка могла би взяти на свої плечі цю країну, яка знає її зсередини, знає всі механізми владних інституцій і має коло спілкування, до якого входять ключові менеджери зовнішнього світу. Знає, як працює економіка, тому що відбувся сам як бізнесмен.

Уявімо, що на його місті опинився б Кличко. Це зараз смішно, а тоді це було реально. Чи, наприклад, главою держави став би Яценюк… А якби переміг Тягнибок, то наша АТО була б уже у Львові. Тобто з чотирьох кандидатів Порошенко найбільше відповідав усім важливим критеріям.

Про Тимошенко, яка взяла друге місце на виборах 2014 року, ви вже й забули?

Дійсно, ще ж Юлія Володимирівна! Вона могла бути, але, зараз, мабуть, вже не має можливості.

Але тепер ви мали б поспівчувати президенту. Чи міг він думати, які постануть перед ним задачі…

Дуже! Мені шкода нашого президента. Якби він прийшов у 2015 році, а я вважаю нормальним варіантом, якби вибори відбувались (згідно первинних домовленостей лідерів Майдану з Януковичем, – «Главком») в грудні 2014-го, ми б розуміли, що не виходимо з міжнародних правових норм, усі зовнішні гравці зафіксували б саме такий перехід влади і ми не мали би війни на Донбасі. Я можу зараз відповідально це сказати, і я висловлювала це і тоді.

Під час Майдану?

Так, хоча мені там і не давали слова. Але у журналістському, політичному середовищі ми дискутували. І вибори у грудні були б зручніші для України. Тому що Путін почав агресію проти України, бо вона тоді вийшла з правового поля, це дало йому можливість теж робити неправові дії.

Як часто сьогодні ви спілкуєтеся з Петром Олексійовичем?

Не спілкуюсь. У мене немає професійних обов'язків, які давали б мені таку можливість. По-друге, він занятий. У нього розписані кожні п’ять хвилин, і претендувати на час, який потрібен для вирішення глобальних питань, було б непорядно.

Та все ж на родинні свята таку можливість ви маєте?

Так. Але це абсолютно різні речі, між собою не пов'язані.

Ярлик «кума Президента» вас дратує?

Ну, якщо вже говорити все до кінця, то я кума двох Президентів (сміється). Але в період, коли я стала кумою, 15 років тому, Ющенко був у відставці, а Петро Олексійович був депутатом українського парламенту. Я тоді була, як і сьогодні, відомою на цілий український світ. Більше того, Петро Олексійович не вічно буде президентом. Тому применшувати мою позицію нечесно. Коли ми хрестили цих діток, я була відомою. Ще не відомо, хто тоді був цікавіший для публіки…

Але насправді це дуже серйозні речі. Я хрещена мама двох прекрасних дівчат (доньок-двійнят Петра і Марини Порошенків, – «Главком»). Це моя місія, тому що від хреста не відмовляються.

Отже, вас ображає статус «куми», яким тепер часто зловживють ЗМІ?

Мене це не ображає. Я вже звикла до таких «невинних» єхидних підколок. Мене ображає саме нівелювання великого християнського таїнства. Знаєте, чому в українській традиції були хрещені тато й мама?

На випадок, якщо щось станеться з рідними батьками, хрещені мають взяти на себе цей обов’язок.

Так. А знаєте чому? Тому що в Україні моральний закон не дозволяв сирітства. Сирітські будинки з'явилися тільки під час радянської влади. А до того – якщо залишалася дитина-сирота, то її брали в чиюсь родину і виховували. От за ці нападки на християнську традицію мені болить.

-- «Я вже давно перестала бути тільки співачкою»

Нещодавно ви зізналися, що повернетесь у політику...

Я з неї і не виходила. Політика – це і громадські ініціативи, і моя волонтерська робота.

Хто ви сьогодні - співачка, політик чи волонтер?

Я вже давно перестала бути тільки співачкою. Я багато зробила, коли була на посаді Міністра культури.

Цікаве ваше внутрішнє сприйняття себе. Що на першому місці?

Моє мистецтво і культура. З 1996 року я викладала вокал для молоді, яка почала жити в незалежній державі. У мене є вчене звання професора. Альоша, Оля Полякова, Віктор Павлік... Багато людей пройшли через нашу кафедру (Білозір керувала кафедрою естрадного вокального мистецтва, – «Главком») в Університеті культури і мистецтв Поплавського.

Важко згадати когось із артистів, крім вас і Яна Табачника, хто б такий тривалий час працював у парламенті. Більшість беруть участь у виборах, а потім чомусь складають мандат або не беруть його зовсім. Наприкінці 90-х так зробила Ніна Матвієнко, потім були Руслана, Вакарчук. Останній приклад - Злата Огнєвіч.

Я відчувала, що настане момент, коли я буду займатися політикою, і думала, чи достатньо в мене знань і фаху, щоб прийняти цю ношу. Я розуміла, що мені не вистачає освіти. Моя вища музична освіта дала можливість зробити внесок в розвиток українського музичного мистецтва. А для того, аби займатися політикою, я вступила до дипломатичної академії, яку закінчила у 1999 році. Здобула ще один фах – я магістр зовнішньої політики і дипломатії. Коли прийшла в парламент, знала, що і як маю робити, розуміла процеси. Я готувала себе до цього кілька років. Це я до того, що нас (різних артистів, що були в парламенті, – «Главком») не можна порівнювати. Якщо людей вирвати з одного середовища і вмонтувати в інше, то природно, що вони там не приживуться. А я цей перехід для себе усвідомила, підготувалася і плавно пройшла.

До речі, ви захищали дисертацію з міжнародного права на тему міграції. Ваша думка: чи змінить ЄС занадто толерантну політику щодо біженців після останніх трагічних подій в Парижі?

Атака на Париж уже змінила всі підходи, тому що толерантність і мультикультурність себе не виправдали. Вони не сприймаються самими громадянами Європейського Союзу. Мультикультурна політика почала розмивати ідентичність Європи. Думаю, зараз буде вироблена політика формування ідентичності країн, спільності світоглядних засад, які би об’єднували народи країн для захисту і збереження своєї національної європейської перспективи.

-- «Мене успішно отруїли, але я вижила»

Пані Оксано, навіщо вам політика як творчій людині?

Політика – це ідеологія. Сегмент ідеології – культура. Без ідеології не може бути політики. Чому ми сьогодні обираємо і все не тих? Бо обираємо фейси, а не концептуальні проекти, політичні ідеї, які б могли між собою конкурувати. Ми обираємо політиків, які вихоплюють із контексту мову, наприклад. Помахають тим мовним питанням, як червоним прапором, – і потрапляють до парламенту. Або витягують тарифну карту, так само помахають нею – і теж проходять. І так кожна партія.

Яку країну ми будуємо? Це банальне питання передається нам від парламенту до парламенту, від президента до президента. А відповіді немає. Бо немає ідеологічних проектів. Я була у Раді десять років, працювала членом Парламентської Асамблеї Ради Європи, тому що я розуміла, що все це – ідеологія. Навколо України має об'єднатися весь український світ. Бо наші представники за кордоном – трудові мігранти чи діаспора – найбільш потужне політичне лобі для української держави, яке може забезпечити зовнішню політичну підтримку та інвестиційні проекти.

Коли я прийшла в уряд, очолюваний Юлією Володимирівною (Тимошенко, – «Главком»), я поставила питання про те, що Міністерство культури є стратегічним міністерством, бо воно формує світогляд людей.

Обіймали ви цю посаду не дуже довго.

Чотири з половиною місяці. Мене успішно отруїли, але я вижила. У нас в уряді тільки одне міністерство було стратегічне – Міністерство закордонних справ, наш спадок від Радянського Союзу. Я поставила в пріоритет Міністерство культури. По-друге, я вивела українське Міністерство культури із статусу залишкового міністерства. Я зробила реорганізацію і завела його в сегмент економіки. Воно стало Міністерством культури і туризму. Тому що культура – це храм, а туризм – дорога до храму. І є багато європейських країн, які тільки за рахунок туризму й існують. Ми отримали можливість фінансувати створення нових туристичних маршрутів, побудову готелів, різного сервісу і стимулювання народного промислу, народних колективів, формування нових великих міжнародних проектів.

Закінчується рік імунітету Кабміну Яценюка. Уявімо, що ви отримали пропозицію увійти до складу нового уряду…

Ні, в цей Уряд я не увійду, одразу вам кажу! Бо спочатку треба зробити гарний ідеологічний партійний проект, з яким треба заходити в український парламент. А потім створити комфортне середовище для міністра. Потрібна політична воля у прем’єра, розуміння президента, що Міністерство культури відповідальне за ідеологію. Років через десять, по-моєму, це може бути.

Сьогодні у нас Міністерство культури виробляє національний продукт. А кому воно може його показати? У Франції, наприклад, це відомство називається Міністерство культури і комунікації, тому що засоби масової інформації зобов’язані ретранслювати цей продукт суспільству. У нас же зробили гарний культурний продукт, а його ніхто не може побачити. Тому що ЗМІ – приватні, власники кажуть: «неформат». А прийти, помахати шаблею… Я пробувала. Ледве не поплатилася життям.

Ми вже півтора року живемо при новій владі, як багато хто вважав, проукраїнській владі. Скажіть, хоч на крок ми просунулись у цьому напрямку?

Ні.

Але ж у нас є цілий віце-прем'єр-міністр, міністр культури В’ячеслав Кириленко, який опікується цими темами. Чи спілкуєтеся ви з ним?

Зовсім недавно я була на унікальному концерті симфонічної музики в Національній опері, який організувало посольство Бельгії на день жалоби у Франції. Весь дипломатичний корпус був присутній…

А міністра не було?

Звичайно! Зате на «1+1» він знаходить час прийти (В’ячеслав Кириленко веде телевізійне культурологічне ток-шоу, – «Главком») і коментувати те, чого в природі не існує. Оце вам підбір нашого Кабінету міністрів за квотним принципом! Політичні проекти нічого не дають. Вони не дають ідеологічних концепцій.

-- «Мене зачіпає, коли підіймають галас, що Порошенко дав Білозір статус учасника бойових дій»

Як ви оцінюєте ініціативу Кириленка, що в цьому році всі кошти треба спрямувати лише на ті заходи, які сприяють проведенню АТО?

Це дурниці, але це рішення вже скасували. В зоні АТО надзвичайно важлива присутність митців, але як до цього дотичне Міністерство культури? Воно може тільки делегувати артистів, і то якщо вони знаходяться в системі Мінкульту. Тобто, це те, що фінансується з бюджету: академічні театри, колективи при філармоніях. Питаннями АТО можуть займатися тільки Міністерство оборони, Антитерористичний центр, тому що вони зсередини знають, де є майданчики, коли безпечно їхати, можуть сформувати маршрут і дати охорону.

Як ви ставитеся до ще однієї ініціативи – скасувати звання заслужених і народних артистів?

Це наша традиція. Люди повертаються з АТО і просять відзнаку. Так і в культурі. Людина, яка працювала багато років, має право на увагу. Тому краще визначити критерії для присвоєння звань в майбутньому, ніж чіпати колишнє. До того ж, ці звання абсолютно нічого не дають. Якщо статус учасника АТО дає якісь знижки за комунальні послуги чи безкоштовні поїздки в громадському транспорті, то тут – нічого.

До речі, мене зачіпає, коли починають підіймати галас, мовляв, Порошенко дав Білозір статус учасника бойових дій. Я наголошую: статус учасника Афганської війни я отримала за радянської влади, нагороджена чотирма медалями за участь у війні Радянського Союзу в Афганістані.

Моя участь в АТО мені нічого не дає, бо я давно маю статус. Я – учасник бойових дій з 1986 року. Зараз ми повинні давати статус учасника бойових дій героям. І цей статус має бути наповненим конкретним змістом. Бо він не наповнений суттю, не відповідає внеску, який люди віддали українській державі.

-- «Я не бачу державного телебачення взагалі»

Сьогодні потік російських артистів, які круглий рік жнивували в Україні, різко зменшився. Чи помітили ви у зв’язку з цим якесь пожвавлення в українському шоу-бізнесі?

Ні. Єдине, що добре працює, – Палац «Україна». Почитайте афіші. Я знаю, що генеральний директор (чоловік Білозір Роман Недзельський, – «Главком») запрошував артистів і казав: «Вам нічого не потрібно робити, ми зробимо за вас усе: організуємо концерт, оплатимо рекламу, тільки погодьтеся, дайте концерт». А раніше ми приходили у палац, нам казали: «100–120 тисяч доларів покладіть». Тепер палац платить кошти сам, і дає можливість українським виконавцям виступати. Тому це одне маленьке державне підприємство під егідою Президента, яке має можливість самостійно робити те, що потрібно державі.

У нас ще залишається державне телебачення. Чи допомагає воно утвердженню українського культурного продукту?

Я не бачу державного телебачення взагалі! Я його просто не дивлюся. Може, хтось і каже, що воно дуже суспільне, але від того, що я бачу, мені дуже сумно.

Чому політики, громадські активісти не піднімають цю проблему? Перший канал, покриття якого охоплює 90% території країни, чомусь перестав бути майданчиком для промо всього українського. Дійшло до того, що, наприклад, програма про економіку йде російською мовою.

Це жахливо! Я не маю нічого проти Зураба Аласанії (Генеральний директор Національної телекомпанії України, – «Главком»), але я би хотіла, щоб цю посаду займала патріотично налаштована людина, з фахом і досвідом.

Проекти Поплавського прибрали з екрану, але чи запропонували замість нього щось для широкої аудиторії?

Проекти треба купувати. Має створюватися музичний продукт, який телебачення купувало би. На це повинні бути кошти. В принципі, ці кошти є. Але програми робить якась одна людина, у якої свої смаки.

У вас був великий сольний концерт п’ять років тому. На центральних каналах його так і не показали. Чому?

Так. Я пішла на «1+1» до Олександра Ткаченка (генеральний директор «1+1», – «Главком»). Сказала: «Олександре, я б хотіла, аби ми були партнерами, у мене ювілей, 35 років творчої діяльності. Проект буде дорогий, я маю спонсорів, готових зробити український продукт європейського зразка, і вам, гадаю, було би приємно взяти в цьому участь». Він погодився. Сказав, що участь каналу у проекті, трансляція на «1+1», буде коштувати 250 тисяч доларів. Я озвучила це своїм спонсорам. Вони кажуть: ми принципово знайдемо ці гроші і заплатимо їх «1+1». Коли ж ми почали домовлятись, коригувати ціну, я почула наступне: «Скільки би ви не заплатили, ми участь у цьому не візьмемо».

Якось це пояснили?

Ніяк. Це приватний канал. А я тоді була депутатом Верховної Ради.

На «Інтері» теж виникли проблеми. Мене цього року запросили взяти участь у великому концерті до Дня Незалежності. Я запропонувала пісню, яка за тематикою співзвучна нинішнім реаліям в Україні. У мене є прекрасна «Кленова балада». Вона до війни не має безпосереднього стосунку, але вона про втрачені долі людей, які постраждали в результаті таких подій. На що мені сказали, що цю пісню співати не можна і я буду співати «Зеленеє жито». Я відмовилася. Це гарна пісня, але в контексті Дня Незалежності я вважаю її недоречною. Агресор стоїть біля моєї стіни, а я співатиму: «Хорошії гості у мене» – як так? І тоді цю пісню на моє ж аранжування заспівала Наталія Бучинська. В іншій демократичній країні я би притягла її до суду тільки тому, що вона використала мій інтелектуальний продукт. Зроби своє аранжування, заспівай по-новому, через своє розуміння!

Днями соціологи констатували загрозливу тенденцію. Після Майдану українське телебачення все більше стає неукраїнським. Частка продукту державною мовою скорочується. Як політик ви бачите спосіб вирішення проблеми ігнорування українського провідними телеканалами?

Не бачу. І не бачу тільки тому, що Україна - правова держава. Хоча, якби була політична воля націоналізувати всі ЗМІ… Тобто, власники ЗМІ мали би право ще раз отримати у власність свої канали, але формувати свою політику вже у форматі захисту і пріоритетності національних інтересів. Покажіть мені пальцем, хто б це зробив?

Проблеми (сепаратизм, «Путін, пріді!») виникли саме там, де найбільше бракувало всього українського. Що може вирішити цю проблему, адже вона лежить у площиніі національної безпеки?

Жодний закон не врегулює статус і присутність українського. Навіть якщо буде виписано, що всі повинні говорити українською мовою. Це має бути наша з вами позиція. Я приймаю для себе рішення, що відсьогодні я формую українську державу своїми думками, життям, побутом. Тоді не треба ніяких законів. У нас є державна мова, і є мова широкого вжитку. Державна мова собою означає набір ідентичності і ознак окремої держави. Вона – як прапор, гімн, печатка, територія, назва. Якщо ми викинемо герб, зупиниться все діловодство. Якщо заберемо прапор, виникне питання: а хто ми? Тому українська мова не повинна розглядатися як окремий сегмент для торгів. Це атрибут незалежної держави. Якщо ти вважаєш, що ти громадянин Україна, тоді не може бути жодної дискусії.

2016 рік – ювілейний для мене, виповниться 40 років моєї творчої діяльності. За цей час я жодної російської пісні не заспівала. І я завжди була артистом другої категорії. Бо була перша категорія загальнонаціональних виконавців, які співають інтернаціональною мовою, а до другої належали виконавці, які співали виключно українською. Мені завжди вказували моє місце, казали: «Співай російською – будеш зіркою». Але я вибрала свій шлях.

Поговоримо про вашу діяльність в зоні АТО. Ви – волонтер-перемовник. Як залучились до цієї справи?

Я працюю спільно з СБУ. У серпні минулого року в мене відбувся контакт з окупованою територією. Я передала інформацію в Антитерористичний центр, який включив мене у систему переговорного процесу. Я займалася пошуком наших військовополонених і процесом переговорів. Як відбувається обмін? Має бути список, наприклад, з десяти людей, яких ми маємо віддати, і десять людей, яких ми маємо забрати. Всіх з них ми повинні знайти.

Яким чином шукаєте полонених?

У мене особисто є контакти багатьох представників «ДНР» і «ЛНР», людей, які займаються з їхньої сторони обміном військовополонених. Вони теж зацікавлені знайти тут своїх людей. Щоб мені віддали, наприклад, Петренка, я маю віддати Петрова. От я і шукаю по СІЗО, де він знаходиться, той Петров. Потім дивлюся, на якій стадії слідчих дій його справа, наскільки тяжкий його злочин перед Україною.

З чого все почалося, як ви потрапили у цей процес?

Мені запропонували провести переговори. Просто зателефонувала людина, яку я знала. Ми зустрілись в Авдіївці. Це була перша зустріч з протилежною стороною. Я приїхала з підрозділом «Альфа», який постійно супроводжує військовополонених. На їхню територію я ніколи не заїжджала.

Як сприйняла родина таку вашу поїздку?

Якби я прийшла і сказала, що їду в АТО, вони б мене не відпустили. А так я сказала: «Мене не буде два дні. Ви про мене не турбуйтеся».

Коли я приїжджала, не було ніяких провокацій. Таким чином формувалася довіра. І вона сьогодні є. Я зараз і російську мову вивчила з сепаратистами (сміється). Коли я приходжу і розмовляю українською з ними, вони теж автоматично переключаються.

Але зараз у мене немає потреби їхати. Хоча я і далі беру участь в обмінах – у процесі формування списків. Раніше я їздила, бо ми під час обміну проводили переговори, передавали документи. Тим паче я працюю не одна, є група волонтерів. У мене є напарник – В'ячеслав Гришаєв. Йому скидають пропозиції з формування нового списку на обмін. Коли виникають проблеми, тоді втручаюся вже я.

Група Медведчука має до цього стосунок?

Ні. Я працюю окремо.

Чому не створити єдиний центр з питання обміну? Бо так багато різних даних стосовно кількості полонених…

А вони завжди будуть різні. Служба безпеки України називає тільки тих, кого вона ідентифікувала і знайшла. Але є списки людей, яких ми не ідентифікували і не знайшли. СБУ не має права їх розголошувати, бо сім'я може подумати, що людину вбили, а виявиться, що вона в полоні. Тому дається тільки та цифра, яку ми точно знаємо.

Чи було, щоб та сторона вимагала за наших полонених гроші?

Я співпрацюю з державною структурою. Це Антитерористичний центр при СБУ. Апріорі таких питань у нас не було. Але я знаю, що такі речі відбуваються з окремими волонтерами і центрами.

Обмін всіх на всіх можливий сьогодні?

Це загально правильна позиція. Але не виписаний механізм, як це зробити. Принципово озвучено, що ми повинні віддати всіх. І війна закінчиться тоді, коли додому повернеться останній полонений.

Окрім волонтерської роботи, ви здійснювали поїздки в зону АТО як артистка?

Я запропонувала за участю Служби безпеки України, Міністерства оборони і Національного палацу «Україна» створити центр, який забезпечує доступ українських митців до учасників АТО. Міністерство оборони та Служба безпеки України відповідальні за графік і безпеку артистів, палац «Україна» забезпечує технічним спорядженням і домовляється із артистами.

Це вже працює. Просто зараз пауза у зв’язку з виборами, нам не треба зайвих емоційних хвиль. За тиждень ми продовжимо тури.

Хто з артистів відвідував Донбас у цьому форматі?

Дуже багато. Жанна Боднарук, Віктор Павлік, Іво Бобул. Заплановані виступи Фемія Мустафаєва, Богдана Бенюка. Я була перша, бо перш ніж пропонувати колегам, я мала протоптати стежку сама.

Артистам за це не платять?

Ви що! Звичайно, ні.

Чи були артисти, які відмовлялися їхати без грошей.

Поки що, я з такими не розмовляла.

На початок наступного року ви запланували великий ювілейний концерт «Сповідь». Він відбудеться 21 січня у Палаці «Україна».

Виповнюється 40 років моєї творчої діяльності. Це і було головною мотивацією. Я би хотіла його провести як підсумок різдвяних свят. А в кінці 2016 року буде великий гала-концерт, де мої друзі заспівають мої пісні. Ми продумаємо цікавий формат.

Хто буде з гостей-артистів?

Буде ManSound, у нас є прекрасна українська народна музика, пісні в сучасній джазовій інтерпретації. Будуть мої композитори – Олександр Злотник, Геннадій Татарченко. Велика частина концерту буде присвячена пісням Ігоря Білозіра (перший чоловік Білозір, лідер ВІА «Ватра», – «Главком»). Цього року виповнилося 60 років із дня його народження і 15 років з дня його вбивства (популрний композитор загинув від травм, отриманих в одній із львівських кав'ярень після того, як зробив зауваження групі відвідувачів, що співали російський «блатняк», у травні 2000 року, – «Главком»).

Ми концерт спочатку на грудень 2015-го планували, щоб присвятити Ігорю. Але життя бере своє, тому ми робимо це в січні, і там буде частина тієї унікальної «Ватри», яка співатиме разом зі мною пісні Ігоря Білозіра. У мене також є новий цікавий проект із Олександром Тищенком. Він написав кілька нових пісень, які я виконаю.

Зйомки концерту плануєте робити?

Звичайно.

З Ткаченком з 1+1 більш домовлятись не плануєте?

Ні, не плануємо. Але я зніматиму свій продукт.

Де його плануєте показувати?

Перший Національний я не хочу брати принципово. Мені не подобається його політика. Я не бачу його як канал.

Мій минулий концерт насправді мав багато ефірів. Він був показаний на телеканалах «Рада», «Тоніс», КДТРК, львівські телеканали та обласні телерадіокомпанії його показували.

Може, таки варто постукатись до центральних каналів, часи ж змінились?

«Інтер» і «1+1» – це приватні ЗМІ, які мають свою політику. Я в неї не вписуюсь, а змінити їхній статус ми не можемо. Тому я буду шукати інші варіанти.

Ви десять років працювали у парламенті, спілкувались з вливовими людьми, які контролюють медіа. Чи намагалися якось їх переконувати, схилити до України?

Це смішно. Навіщо когось переконувати, якщо це його капітал? Ми втратили можливість, коли можна було зробити це правильно. А сьогодні немає політичної волі все це націоналізувати. Уявіть, який буде скандал страшний. Вийде Парасюк (народний депутат Володимир Парасюк, – «Главком»), наприклад, і буде казати, що ми зрадники.