Доброволець Олена Білозерська: Затягувати війну – велике зло. Можливо, ще гірше, ніж її розпочинати

38-річна Олена Білозерська, снайпер Української добровольчої армії, показує відео, котре вона раніше викладала в Інтернет. На екрані – запис з тепловізійного прицілу гвинтівки Білозерської. Маленькі, майже мультяшні, чоловічки світлими плямами вирізняються на темному тлі. «Ворожа ДРГ», – коментує Білозерська. На відео негучний хлопок – і одна із постатей падає. Другий хлопок – і ще одну мішень поцілено. Далі – пауза. «Поки триває евакуація пораненого, я не стріляю», – говорить Олена. «Це правило, яке діє завжди?», – запитую. «Принаймні, я його дотримусь», – каже вона.   

Снайпером Білозерська стала нещодавно. До війни вона займалася журналістикою, організувала агенство «Поряд з вами». Все змінилося у 2014-му – Олена пішла на фронт добровольцем. 3,5 роки на передовій здатні, м`яко кажучи, втомити кого завгодно. Білозерська каже, що лишатиметься на війні доти, доки їй дозволятиме здоров`я, та й про майбутню дитину подумати не завадить також…  Хоча суто «профільних» питань (на кшталт «як жінці налагодити свій побут на війні») Білозерська не любить. Власне, й без них з нею є, про що поговорити.

Олено, у 2013 році ви виграли конкурс The Bobs-Deutsche Welle – за версією читачів, вас визнано найкращим блогером. До того ви пропрацювали біля 10 років у журналстиці і вже не були новачком. Не маєте жалю за тими можливостями, які втратили пішовши на війну?

Момент, коли про мене  почула вся Україна, був трохи раніше, десь у 2010-2011 роках, завдяки двом обшукам, пов’язаним з моєю журналістською діяльністю. А перемога на конкурсі була «непоганою позицією» головним чином завдяки скандалу, влаштованому українськими та європейськими платними друзями Кремля. Вони звинуватили мене у фашизмі і домоглися, що того року держава Україна була викинута  з конкурсу. Якби я спокійно отримала своє перше місце, про це дізналося б лише вузьке коло інформаційників. Завдяки ж грандіозному скандалу про мене довідався весь Інтернет. А оскільки всім відомо, що поганих людей «вата» не «піарить», українці мене таки трохи заповажали (сміється).

Мені здається, що я б, навпаки, перекреслила свої можливості і здобутки, якби не пішла на війну. У чесних людей, взагалі-то, прийнято відповідати за базар. Як би я могла закликати інших на фронт, якби робила це з дивану? І якщо я вважаю, що зараз головне виграти війну, а для цього треба брати автомат і йти в окоп – то нащо мені, наприклад, висока посада, що б я з нею в окопі робила?

Ви кажете, що й на війні продовжуєте «знімати, писати, висвітлювати, але вже без журналістського статусу, на який не маю права. На шоломі у мене завжди закріплена  action-камера…». Ваші 33 тисячі фоловерів, безперечно, цінують ваші пости, але ви, мабуть, збираєте інформацію не лише для того, аби викласти її на фейсбуці?

Ну, по-перше, це фіксація для історії. Я з великим трепетом ставлюся до цієї подарованої Богом можливості – бути в епіцентрі історичних подій і фіксувати їх для майбутнього. Відчуваю при цьому: «хто, якщо не я?». А якщо трошки «знизити градус» – думаю змонтувати після війни документальний фільм. Також це свідчення нашої діяльності, до мене вже кілька разів зверталися люди, яким потрібно було довести, що вони воювали на передовій, і я надавала їм фото і відео. Також це пам’ять особисто для мене і моїх побратимів – я людина сентиментальна і люблю подовгу проглядати старі фото.

А ще це доказ того, що ми воюємо на передовій. Люди в тилу, в тому числі волонтери, повинні постійно бачити звіти про нашу фронтову діяльність, бо підрозділам, які не на передку, вони не допомагають і правильно роблять. А для нас волонтерська допомога є життєво важливою, бо ми ж добровольці, держава нас не забезпечує. Не буде фото й відео з фронту – не буде волонтерської допомоги – не зможемо воювати далі.

«Ні для кого не секрет, що в армії страшний некомплект»

До фіксації всього, що відбувається, на фронті ставляться негативно. Це – з ваших же слів. «Мої побратими-бійці мені мало що камеру не розбили…». Є ризик, що ви наражаєте їх на небезпеку?

На щастя, не всі так негативно ставляться: є на фронті і нормальні в цьому розумінні люди – ті, які, наприклад, не брешуть близьким, що вони на заробітках у Польщі чи, у крайньому випадку, стоять на блокпостах у тилу, не змушені приховувати своє перебування на фронті від начальства, не вірять у різні дурнуваті прикмети і не ховають свої обличчя від Інтернету. До речі, кожного, хто потрапив на мої фото чи відео, я обов’язково перепитую, чи можна викладати його обличчя у мережу.

Звичайно, намагаюся звести можливу небезпеку до мінімуму – ніколи не публікую те, що є військовою таємницею (на кшталт фото з прив'язками до місцевості, поки вони не застаріють), не тягаю за собою свої архіви на бойові завдання, де вони можуть потрапити в небажані руки, і взагалі добре їх ховаю. Звичайно, повністю до нуля звести ризики неможливо. От, наприклад, під час згаданих вище обшуків у мене всі мої архіви за багато років потрапили до рук міліції. Відтоді я зробила висновки і вдома нічого подібного не тримаю.

Але навіть і більш вагомий ризик – не привід відмовитись від фіксації того, що надолужити потім буде неможливо.

До війни Білозерська була відомим блогером і встигла виграти престижний конкурс

Власне, у такому стані, як зараз, події на Сході можуть тривати десятки років. Як довго ви збираєтеся лишатися на фронті? Чи є плани повернення в журналістику?

Збираюся залишатися на фронті до перемоги. Ну, або доки дозволятиме фізичний стан. Можливо, візьму мінімальний тайм-аут для народження дитини. Чим займатимусь після війни – про це, мабуть, після війни й подумаю. Моя мирна професія журналіста нікуди не дінеться, я завжди можу до неї повернутися.

Ви на війні вже 3,5 роки. Цей унікальний досвід дозволяє порівнювати те, що було на початку 2014-го, і те, що є наприкінці 2017-го. Ви кажете, що у прифронтовій зоні ставлення до української армії стало теплішим. Якщо це не видавання бажаного за дійсне, то що підігріває це ставлення?

Ставлення справді стало трохи теплішим. Головна причина: місцеві люди побачили, що, з одного боку, ми ніякі не інфернальні фашисти, про яких їм розповідала російська пропаганда, а з другого – нікуди ми звідси не підемо, це наша земля, Україною зветься.

З ваших же слів, проросійські настрої на Сході були і залишаються дуже сильними. Що в свою чергу підживлює ці настрої? Пропаганда, наші економічні негаразди чи, зрештою, елементарна людська тупість? І як це сумістити з потеплішанням до наших бійців?

Потеплішання відбувається, але не такими швидкими темпами, як хотілося б. Підживлюють «ватні» настрої усі перераховані вами фактори, плюс той факт, що багато людей до кінця життя сприймають як істину в останній інстанції те, чому їх навчили в дитинстві (в даному разі – радянському). Але ще більшу роль грають, дуже м’яко кажучи, нерішучість і непослідовність української влади.

Відверто: що робить українська армія такого, що здатне посилити до неї неприязнь чи недовіру? Випадки мародерства, пияцтва тощо є частими?

Зараз ситуація з цим набагато більш благополучна, ніж у перші рік-два. Звичайно, і пиятика військових, і мародерство існуватимуть доти, доки йде війна, повністю викорінити це неможливо. Але в цілому тенденція позитивна. З’явилися нормальні командири, які вміють підбирати особовий склад і працювати з ним.

Скажу чесно, що це не на 100% заслуга самих військових. Бо, по-перше, уся прифронтова зона – це суцільні перевірки ВСПшниками. По-друге, вже давно людям у формі в прифронтовій зоні не продають алкоголь. А мародерити вже давно нічого, бо йде позиційна війна, лінія фронту практично не рухається, майно з усіх зруйнованих будинків давно розтягнуте, а цілі будинки, де мешкають люди, ніхто й не чіпав ніколи.

Карлівка, Авдіївка, Піски, Степанівка, Водяне, Опитне, Широкине, Мар`їнка – це ваша (далеко не повна) географія війни. Скажіть, про що говорили з вами жителі цих місць? На що скаржилися? Про що просили? Який контенгент там лишився і як він виживає?

По-різному. У Широкиному, наприклад, вже дуже давно, року з 15-го, мабуть, немає жодного мирного мешканця. Не знаю, чи лишилися цивільні у Пісках, але коли ми там стояли (перша осінь і зима), на все село залишалося кілька родин, в тому числі одна родина з 9-річним хлопчиком. Не скажу, що я багато спілкувалася з місцевими, бо ми ж мешкаємо окремо, а на передовій їх немає, але доводилось. Переважно це люди пенсійного віку.

Наприклад, у тому селі, де ми стоїмо зараз, ми регулярно купуємо у місцевих молоко і яйця. Вони абсолютно нормальні люди, такі, як по всій Україні живуть. І таких дуже багато. Є й «вата», її одразу видно. Якось розмовляла з жінкою, чоловік і син якої воюють на тому боці. Вона не сказала про це прямо, але це було зрозумілим. Усі говорять про мир і хочуть миру. Війну сприймають як зло, спричинене «тими гадами, що нагорі». Свою власну причетність до цього (хто причетний) не розуміють абсолютно. Ну, ходили на референдум – так хто ж знав, що таке буде?

Гади, які нагорі, це Порошенко та Путін? Тобто між ними ставиться знак рівняння?

Це абсолютно всі, хто мають владу або великі гроші. Народ рідко їх персоналізує, але ненавидить цілком щиро. Якось забуваючи при цьому, що цих людей нам не з Марсу прислали. Вони плоть від плоті нашого суспільства і владу здобули не без його допомоги.

Що могла б зробити і чого не зробила для них українська влада, аби посилити якщо не патріотизм, то бодай лояльність до самої себе?

Нічого не зробила. Не дала ні батога, ні пряника. А без цього у такій ситуації ніяк.

Населення (прифронтової зони, зокрема) все тепліше ставиться до української армії, каже Білозерська. На фото – з волонтером «бабусею Людою» у Дніпрі

Ви є бійцем в Українській добровольчій армії (УДА), котра не легалізована. Для вас особисто і для ваших побратимів існування поза правовим полем створює значні складнощі?

Ви навіть не уявляєте собі які. Усі, хто знають про нашу ситуацію, розуміють, що ми воюємо без статусу УБД (учасник бойових дій, «Главком»), пільг, постійних зарплат, виплат за поранення і сім’ям загиблих. Але це тільки верхівка айсберга. Ще ми, наприклад, часто змушені заїжджати на передок в об'їзд блокпостів – по жахливих польових дорогах, які добивають наші «ушатані» машини, на виду у супротивника. Коли у нас бувають вбиті чи поранені, інформація про це з фейсбучних сторінок волонтерів потрапляє у ЗМІ, і після цього можуть зняти з посади комбата або навіть комбрига ЗСУ – бо від них вимагають, щоб «неврахованих» солдатів на передку не було.

Після того, як на якійсь ділянці фронту через загибель бійця УДА карають високопоставленого офіцера ЗСУ, умовний комбат чи комбриг на іншій ділянці, злякавшись, що його чекає те саме, починає вимагати, щоб ми до вечора залишили його зону відповідальності. Але тут до нього приходять підлеглі офіцери і кажуть, що якщо ми підемо, їм доведеться віддати ворогу частину позицій, бо не вистачає людей, щоб їх тримати. Ні для кого не секрет, що в армії страшний некомплект. І той «здається» – до наступного загиблого чи пораненого добровольця.

Ми перекриваємо собою кілька найважливіших і найбільш небезпечних ділянок фронту. Ясна річ, що в таких місцях не можна сидіти місяцами і зовсім не нести втрат. А кожна наша втрата ставить під страшну загрозу саме наше перебування на фронті. Фейсбучний народ цього не розуміє і замість тихенько зібрати гроші родині загиблого бійця чи пораненому на лікування, або ще якось допомогти, роздуває «зраду» на весь Фейсбук, це потрапляє у ЗМІ, а далі, припустимо, особисто я замість полювати на ворогів кілька днів сиджу замкнувшись десь у сільській хаті, бо по селу сновигають перевірки. А вороги тим часом убивають наших.

Якби цю ситуацію можна було виправити шляхом розголосу і громадської активності – я була б тільки «за». Але нічого не вийде, тому що прибрати нас з фронту – не примха Порошенка, а вимога до нього і Росії, і Заходу. Розв'яже цю ситуацію тільки вихід з ганебних Мінських угод, якого всі нормальні фронтовики – ті, які на фронті задля перемоги, а не з якихось інших міркувань – дуже і дуже чекають.

«Нас живих офіційно на фронті немає, відповідно, немає і мертвих»

«В армії страшний недокомплект». Тобто мобілізаційних хвиль не вистачає?

Вже більше року на передовій нема або майже нема мобілізованих, лише контрактники, добровольці по суті. У будь-якому суспільстві, і в нашому теж, не настільки багато людей, готових ризикувати життям навіть за непогану зарплату. Усі ці люди вже на передовій, і їх ледь-ледь вистачає, щоб тримати оборону, і те – лише поки немає активних наступальних дій супротивника. Для того, щоб відвойовувати наші території, людей критично не вистачає. Рятує лише те, що в супротивника ситуація аналогічна.

В одному з інтерв`ю ви кажете, що ваш відеоархів є важливим для того, аби в разі потреби спростувати обвинувачення на адресу добровольців – мовляв, ті відсиджувалися в тилу тощо. Чому у вас виникають побоювання, що подібні закиди можуть мати місце? У добровольців досі відчуття, що добробати «зливають»?

Дійсність є такою, що вже зараз завдяки державній інформаційній політиці практично всі переконані, що на передовій лишилися лише солдати-контрактники ЗСУ. І коли дізнаються, що ти не в ЗСУ, дуже дивуються і навіть можуть не вірити, що ти справді воюєш на лінії зіткнення.

Мені здається, що років через 10-20 до всіх добровольців чи принаймні тих, які так і не влилися у державні силові структури, особисто або цілими підрозділами, офіційна історія сформує ставлення, аналогічне тому, як в СРСР ставились до тих, хто замість того, щоб воювати у Котовського, воював у Махна. Це якщо не вжити заходів, звичайно. Ну, от я і вживаю як можу.

Чи можна стверджувати, що добробати та ЗСУ діють – пафосно кажучи – в синергії? Чи між ними наявне тертя?

Повна синергія. Ми воюємо на тих самих позиціях, виконуємо накази тих самих командирів ЗСУ, отримуємо від них завдання. Ми задоволені, і нами задоволені. Єдине, що турбує командирів ЗСУ стосовно нас – щоб ми не базікали в Інтернеті багато, бо їх можуть за нас покарати. Через це доводиться дотримуватись балансу – постійно писати, що ми воюємо, наводити докази цього, але не писати, де і з ким разом, щоб не підставляти людей.

Чи дійсно не всі втрати добробатів згадують у зведеннях з фронту? Аби не лякати обивателя. І якщо у добровольця немає настільки гучного імені, як, наприклад, у вбитого рік тому Василя Сліпака, шанси його та його родини на увагу мінімальні?

Втрати «неоформлених» солдатів в офіційних зведеннях не згадуються взагалі. «Переляк обивателя» тут ні до чого. Просто ці люди і живими не були ніде враховані, як же вони можуть потрапити у статистику загиблих? Нас живих офіційно на фронті немає, відповідно, немає і мертвих.

Але це не означає, що про наші втрати ніхто не знає. Як я вже казала, через Фейсбук інформація про них одразу ж потрапляє у ЗМІ. Всі наші загиблі і поранені враховані і нашою структурою, і громадськістю, волонтери намагаються допомагати сім’ям. Крім того,  у наших важкопоранених (тих, що залишилися інвалідами) і сімей загиблих є пристойні шанси через суди отримати відповідні статуси і виплати. На жаль, поки що тільки у цих двох категорій.

Під час зйомок для благодійного календаря «Янголи серед нас». Поруч з Оленою Білозерською - генерал Ігор Гордійчук, позивний «Сумрак»

Якщо з добробатами стільки складнощів, чому ви не переходите до лав ЗСУ?

Людям, які не в темі, часто здається, що причина – нібито наша схильність до «махновщини», небажання підкорюватись наказам, бажання робити, що заманеться. Це абсолютна неправда, бо дисципліна у нас не гірша, а іноді навіть краща, ніж у ЗСУ, і всі ми виконуємо накази армійського командування.

Справжні причини можна умовно поділити на дві групи: ті, що стосуються УДА в цілому,  і особисті обставини кожного бійця. Хоча українська армія доволі швидко прогресує, у ній ще багато залишається «совкового» генералітету і, відповідно, совкових ідіотизмів (хоча вже є і толкові генерали, які виросли з фронтових полковників). Через це багато воїнів, які вже відслужили за контрактом і мають статус УБД, обирають не продовжувати контракт, а воювати у нас. Хоча є й зворотні процеси – деякі наші бійці, втомившись від безгрошів’я і «підвішеного» статусу, переходять до лав ЗСУ. Така «взаємна міграція» є цілком нормальним явищем.

Ті добробати, які влилися до лав ЗСУ, як правило, вливалися з єдиною умовою: збереження їхньої цілісності і їхніх командирів, бо хотіли воювати пліч-о-пліч з перевіреними у боях побратимами, під командуванням людей, яким довіряють. Досвід показує, що майже всі ці підрозділи де-факто були розформовані. Також бійцям-добровольцям, які прийшли воювати, не подобається (і їх можна зрозуміти) по кілька місяців жити на полігонах у поганих умовах і нічого не робити, коли триває війна.

Це спільні для всіх обставини, а є ще й особисті. Серед нас багато бійців, які з тієї або іншої причини не можуть воювати у ЗСУ. Хтось, наприклад, має юридичну або фактичну інвалідність (відсутність кінцівки, цукровий діабет, серйозні проблеми із зором тощо). У ЗСУ їм «світить» хіба що тилова служба, а ці люди хочуть воювати на передовій і непогано з цим справляються. Хтось не може надовго залишити родину або бізнес і змушений часто мотатися додому. Є окремі люди, які мають судимість. Усі вони є ефективними бійцями, бо мотивація важить більше за фізичний стан і всі інші обставини – але в ЗСУ їм не місце.

«Перемир'я - річ абсолютно згубна»

Ваша колега журналістка Валерія  Бурлакова, котра залишила роботу в «Українському тижні» та пішла на війну, зазначила якось, що «успіхи нашої армії, як правило, є порушенням Мінських домовленостей, тому ми й не чуємо про них від офіційних осіб». Ви поділяєте її погляд? Якщо так, то чи немає у вас відчуття зради – зради з боку тих самих «офіційних осіб», які множать ваші зусилля на нуль?

З Лєрою погоджуюсь, звісно, бо так воно і є. Про «зраду», на мою думку, казати недоречно, бо зрадити можуть друзі, побратими – ті, кому ти довіряв. А ці діячі – хто їм коли довіряв? Для нашого народу будь-яка влада – ворог за замовчуванням. І зрадити можна те, чому вірно служив. Вони свої гаманці ніколи не зраджували і не зрадять.

Ще одна цитата з Бурлакової. Вона цитує наказ «одного з комбатів»: «вогонь не відкривати, поки не буде 200-х». Вам як бійцю добробата, очевидно, простіше, бо ви меншою мірою стикаєтеся з «армійським ідіотизмом»? Чи подібного роду накази є обов`язковими для усіх?

На жаль, все це стосується і нас. Ми ж з армійцями на одних і тих самих позиціях, і вони за ці позиції відповідальні. Якщо з позицій вестиметься «заборонений» вогонь, їх за це покарають, ми ж не можемо їх підставляти. До речі, віднедавна ввели великі грошові штафи за вогонь під час перемир'я.

Звичайно, ці заборони порушують і будуть порушувати усі – і наші, й супротивники, як тільки матимуть таку можливість – бо не можна інакше. Якщо, наприклад, вночі не робити простріли у напрямку ворожих позицій, вороги можуть підкрастися і атакувати нас, бо ні в один нічник чи тим більше тепловізор не можна спостерігати безперервно.

Перемир'я взагалі річ абсолютно згубна, бо якщо по ворогах не ведеться вогонь, що вони роблять? Правильно – окопуються і всіляко укріплюють свої позиції. А нам потім, рано чи пізно, ті позиції штурмувати. І от ти сидиш в окопі і бачиш, як вони нахабно, мало не на повний зріст, перетворюють свої позиції на неприступні фортеці. Кожна година їхньої безперешкодної роботи – це наші майбутні загиблі. Повірте, ані ЗСУшники, ані добровольці на це спокійно не дивляться.

Карлівка, Авдіївка, Піски, Степанівка, Водяне, Опитне, Широкине, Мар`їнка – «біографія війни» Олени Білозерської

Олено, ви – снайпер. Ви самі обрали цю «спеціалізацію»? Чому? Скільки часу пішло на навчання?

Я непогано стріляла ще до війни. Ну, як непогано, як для людини, котру ніколи цьому не вчили. Стати снайпером хотіла завжди, тим більше, що у мене відповідний характер – терпіння і впертість маю просто феноменальні. Але йшла до цього довго. Спочатку не було гвинтівки. Потім не було можливості регулярно їздити на полігон, бо він далеко, а в нас вічні проблеми з транспортом. Але так, вчилася у досвідчених побратимів потрошку, літературу читала. Чомусь таки навчилася, але більше ще не знаю, ніж знаю. Мені ще вчитися і вчитися, це дуже тривалий процес. 

У своєму блозі ви написали, що з жінок виходять кращі снайпери, бо «витримки у них набагато більше». Чи був у вас психологічний бар`єр, коли вперше довелося стріляти по живих мішенях?

Не було такого моменту. Мені здається, що всі оті психологічні бар’єри – міф, вигаданий цивільними.  Ми ж не кати і не розстрільна команда, стріляємо тільки в озброєних. Якщо не я його, то він мене, або когось з моїх побратимів. Усвідомлення цього автоматично усуває всі вагання і не дозволяє втрачати ані миті. Побачила ціль – стріляй, бо через секунду ціль сховається і вже сьогодні ввечері, можливо, когось із наших уб’є.

Відчуття від ураження цілі дуже схожі на відчуття від стрільби на полігоні, коли вдається якісно влучити в мішень, на великій дистанції, чи у складних умовах: «А я сьогодні молодець! Таки можу!».

«Для того, щоб повернути окуповані території, необхідна тотальна війна і великі втрати»

Чого зараз найбільше бракує українській армії? В чому її слабке місце?

Проблеми української армії полягають не в площині, власне, армії, а в площині необхідності прийняття керівництвом держави вольових політичних рішень, непопулярних у суспільстві. Добровольці в широкому розумінні (маю зараз на увазі і солдатів-контрактників, і волонтерів, і всіх, хто допомагає фронту) – у будь-якому суспільстві це дуже маленький прошарок, силами добровольців жодна війна не вигравалася.

Для того, щоб повернути окуповані території, необхідна тотальна війна і великі втрати, а переважна більшість суспільства не хоче не лише нести втрати, але й зазнавати збитків. І їх до цього необхідно примусити. Потрібна тотальна мобілізація, військово-польові суди, скасування мораторію на смертну кару  за злочини, пов’язані з військовою сферою. Нинішня влада ніколи на це не піде, бо непопулярні рішення – це автоматична втрата рейтингів і поразка на виборах. Але будь-які вибори під час війни це взагалі нонсенс. Отут доречно повернутися до одного з перших питань – як би я насмілилась казати таке, якби не була три з половиною роки на фронті?

Наскільки деморалізує (або ні) те, що досі незрозуміло, як скоро завершиться війна і яким буде це завершення?

Мене особисто це анітрохи не деморалізує, бо «ніхто не чекав, що буде легко». Якщо казати в цілому про армію – деморалізує, звісно. Але не всіх. Тих контрактників, яких прийнято називати «заробітчанами», цілком влаштовують всі оці «перемир’я» – сидиш собі спокійно в окопі, а тобі нараховується зарплата. А коли за всі оці перемир’я доведеться платити великою кров’ю, ти вже будеш або на полігоні, або на дембелі.

А тих воїнів, кому потрібна перемога, це деморалізує, звичайно. Дехто перестає розуміти, що вони тут взагалі роблять. Взагалі, затягувати війну – це велике зло. Можливо, ще гірше, ніж її розпочинати.

Волонтерський рух наразі вичахає?

Волонтерської допомоги поступово меншає, тому що людям важко стільки років поспіль нести на собі матеріальний тягар. Дехто вже просто все віддав на фронт, і в нього нічого більше не залишилося. З цим пов’язаний колосальний негатив: чим менші волонтерські потоки, тим більше людей, готових за них один одному горлянки перегризти. У боротьбі за волонтерську допомогу не гребують нічим, обливають один одного брудом на радість ворогу.  Це дуже ганебне явище.

Якщо ж казати про наш підрозділ, то у нас, дяка Богові, з цим усе гаразд. Працюємо з невеликою кількістю старих «перевірених» волонтерів, які нас особисто знають і впевнені, що вся допомога піде на передову, а не в тил чи на базар. Вони продовжують нас забезпечувати, і ми безмежно вдячні.

З Дмитром Ярошем, засновником ДІЇ та Української добровольчої армії, до лав котрої належить Олена Білозерська

Ви не отримуєте зарплати, але маєте елементарні потреби поза війною, наприклад, сплачувати квартплату…

У нас немає зарплат, але час від часу ми отримуємо так звану матеріальну допомогу – вона є нерегулярною, її платять тільки тоді, коли є можливість, і суми значно менші, ніж зарплата у ЗСУ. Як ми між собою кажемо, «на підтримання штанів». Так що сім’ям нашим дуже важко, справляються, як можуть. Працюють дружини з маленькими дітьми і старенькі батьки-пенсіонери. Ще й нам іноді намагаються щось підкинути.

От у нас на передку, наприклад, практично немає телефонного зв'язку. Я лізу дзвонити своїм на горище, а воно прострілюється. І от щоб я не ризикувала, мій зовсім не багатий свекор купив антену, щоб зв'язок ловився внизу. Щоправда, він так і не почав ловитися, але ми придбали роутер і використали ту антену для Інтернета.

«Українська добровольча армія» – воєнізоване крило «Державницької ініціативи Яроша». Зараз ви з Дмитром Ярошем, проте в минулому підтримували інші праворадикальні сили, зокрема, УНА-УНСО. «ДІЯ» Яроша – ваш остаточна політична «симпатія»?

Виходячи з пріоритетів нашого провідника, скоріше «ДІЯ» – це громадсько-політичне крило УДА. Бо він мислить виключно інтересами фронту. Що ж до моїх минулих симпатій, то шлях у мене був дуже послідовним – з партії в партію, з організації в організацію не стрибала. Була в УНА-УНСО, дружила при цьому з усіма націоналістами і патріотами. Під час і одразу після Майдану УНА-УНСО стала одним з чільних співзасновників «Правого сектора» (ПС), і ми разом з друзями опинилися у ньому, де і до того мали прірву знайомих та однодумців.

Пізніше УНСО вийшла з ПС, але я вже тоді була на фронті. Потім більша частина бойових підрозділів ДУК ПС разом з провідником вийшли з ПС і утворили УДА та ДІЮ. Так я опинилась в УДА. Кудись іще переходити не планую, бо політика наразі не цікавить мене взагалі, провіднику я довіряю і не піду від нього, поки він не зробить чогось, що в моєму розумінні є зрадою. Справами ДІЇ, до речі, зараз абсолютно не займаюся, для цього є інші люди.

У 2014 році ви були другим номером у виборчому списку «Правого сектору». У майбутньому плануєте потрапити у велику політику? Від Білозерської-депутата буде більше користі, аніж від Білозерської-блогера?

Здається, Я двічі балотувалася до Верховної Ради – по списках партій, до яких належала – спочатку УНА, потім ПС. На той момент я не те, що б планувала політичне майбутнє, скоріше, не виключала його для себе, бо вважала (та й зараз вважаю, власне), що депутатський мандат – це додаткова і дуже потужна можливість робити щось хороше. Але наразі політикою я гидую. Кудись балотуватись не хочеться абсолютно. Те, що відбувається у Раді, сприймається, по-перше, як суцільна брехня, а публічна брехня для мене неприйнятна, а по-друге, як клоунада, а бути клоуном – не для мене.

Про особисте. Ви воюєте разом з вашим чоловіком. Познайомилися до чи під час війни? В романі Оксани Забужко її герой розмірковує про те, що жінки – як йому видається – не здатні до служіння ідеї в чистому вигляді, лише якщо ця ідея набуває втілення у комусь близькому – коханому зокрема. Ви власним досвідом спростовуєте чи підтверджуєте це твердження?

Ми з чоловіком познайомилися задовго до війни, у 2004 році перед першим Майданом. Із твердженням героя книги не згодна. Думаю, так було раніше, коли чоловіча й жіноча сфери діяльності були дуже сильно розділені і жінка могла потрапити у «чоловічий світ» тільки разом з чоловіком та услід за ним. Сьогодні жінці, аби кудись пробитися, не обов’язково потрібен чоловік-«першопроходець». Якщо він є, це великий плюс, але якщо нема, можна і без нього.

От ми з чоловіком, наприклад, в дечому маємо різні погляди. Не повірите – він український монархіст, його взірець для наслідування – не запорозькі козаки, підпільники ОУН чи бійці УПА, а царські офіцери сторічної давнини. Не можу сказати, що в усьому з ним погоджуюсь, але жити й воювати разом нам це не заважає.

З собакою Ефкою, підібраною «малим цуценям після чергового переїзду на нову базу»

Разом з вами «воюють» дві собаки і кіт. Це для психілогічного розвантаження?

Мабуть, так, але ж я так не мислю, я їх просто люблю. Ефку ми підібрали малим цуценям після чергового переїзду на нову базу – просто щоб на базі був собака. За кілька місяців вона захворіла на ентерит, і почуття відповідальності не дозволило мені покинути її напризволяще. Ефуня тиждень провела під крапельницями і після цього стала «маминою собакою», ми намагаємось надовго не розлучатись. Весь підрозділ дуже її любить.  Коли вона була поранена, її рятували, як бійця-людину, вночі возили в лікарню.

А Шкавусь народився у нас на базі. В люті морози, від приблудної «собаки-підмітаки». Я прилаштовувала цуценят по всій Україні, а він був такий маленький і слабенький, що міг не витримати дороги. Вирішила трохи його підростити і «допідрощувалась» до того, що в мене з’явився другий собака. Ефка лагідна, а цей злюка, гавкає на всіх, визнає лише мене. Його за це не дуже люблять, зате ніхто чужий і близько не підійде.

Кіт Сільвер теж «подобрашка», але він породистий, порода зветься «невська маскарадна». Знайдений малим кошеням вночі на трасі – вочевидь, вислизнув з машини господарів під час зупинки. Це неймовірно красиве і лагідне дитя, яке ходить зі мною і собаками на прогулянки на кілька кілометрів, як третій собака, вважає себе частиною собачої зграї і сумує, коли розлучається з «братиком» та «сестричкою». І при цьому очистив нашу базу від мишей і пацюків.

Наталія Лебідь, для «Главкома»