Фрази, які не варто говорити ветерану. Психолог-військовий про досвід повернення з війни
інтерв'ю
«Повернення може бути важким. І щоб повернутись, потрібна допомога»
Після повномасштабного вторгнення в Україні буде нова хвиля ветеранів, які повертатимуться до цивільного життя. І в цьому поверненні їм потрібно допомагати. Український ветеранський фонд (УВФ) запровадив цілодобову безоплатну гарячу лінію кризової підтримки для ветеранів та їхніх родин за номером 0 800 33 20 29.
Олександр Чаморсов психолог гарячої лінії Фонду. Розмова з ним – про бойовий досвід, рішення стати психологом і допомагати ветеранам за принципом «рівний-рівному».
Олександре, розкажіть про свій бойовий досвід.
Я пішов добровольцем у вересні 2014 року. На той момент мені було 52 роки. Обрав шлях через військкомат, бо сумнівався, що мене візьмуть у добровольчий підрозділ. Це вдалось лише на третю хвилю мобілізації. Так я потрапив в окремий танковий батальйон і прослужив там до початку 2016 року.
Наш батальйон був сформований на базі Першої танкової бригади в Чернігівській області. Оскільки я не танкіст за військовим фахом, мене оформили на посаду, яка називалась «начальник клубу». Звучить кумедно, але то була звичайна історія, як для 2014-го.
Де саме на фронті ви були?
Спочатку в Донецькій області, під Волновахою. Через пів року база була вже в Луганській області під Щастям, а далі знову поруч із Донецьком, недалеко від села Очеретяне. Тоді ще не існувало таких понять, як «нуль» чи «ротація».
Які були враження від армії зразка 2014 року?
Тоді не вистачало досвіду, зброї, бронежилетів. Амуніцію та взуття мені купували друзі та колеги. Але нова піксельна форма, яку нам видали в частині, мене тоді вразила. Вона мала неймовірний вигляд.
Це були справді важкі часи. Я й гадки не мав про високу зарплатню чи якісь пільги по поверненню.
Чи підбадьорювали ви своїх побратимів і посестер на війні?
Я був дещо старший за інших. Побратими навколо мене інколи хотіли поговорити, і я не відмовляв їм у цьому. Багато з ким спілкувались просто про життя, про дім. Про те, чим займались і що будемо робити, коли повернемось, будували плани. Всі, з ким я спілкувався, хотіли повернутись. Згодом виявилось, що це повернення може бути важким. І щоб повернутись, потрібна допомога.
А ким ви були до війни? Працювали психологом?
Навіть у найвідвертіших снах я не бачив себе психологом. Перша моя освіта – художня. Я все життя працював дизайнером-ілюстратором. Багато хто знав мене як театрального художника. Я б і далі так працював. Мені це подобалось, це був мій світ. А потім трапився Майдан, війна і мій світ був зруйнований.
Коли я проходив через КПП в частину, то не думав, що залишаю попереднє життя лише у спогадах.
Коли у вас виникло бажання стати психологом?
Після закінчення мобілізаційного періоду я хотів залишитися на військовій службі далі, працювати з особовим складом у напрямку виховної роботи. Для цього шукав навчальні курси, щоб здобути військову професію офіцера з виховної роботи. Але цьому не судилось статися з багатьох поважних причин. Тож бажання переформатувалось у мету допомагати саме тим, хто повертається.
Цивільна людина за своє життя ніколи не отримає досвід, який має ветеран
Розкажіть більше про своє повернення з війни.
З війни я повернувся не психологом, а скоріше клієнтом. Я був у «розібраному» стані — і фізично, і емоційно. Тому шукав допомогу. Був кінець 2015-го – початок 2016 року. Тоді фахівці ще не були готові до роботи з ветеранами. І перший мій досвід був таким, що міг розвинути недовіру до психологів на все життя. Але цього не сталося і я продовжував шукати далі. Врешті я знайшов фахівців, які допомогли мені повернутись і були поруч зі мною на шляху відновлення.
Як ви здобули психологічну освіту? І що робили далі?
Оскільки в мене вже була вища освіта, я склав вступні іспити одразу на магістратуру. Закінчив з червоним дипломом. Зараз я магістр кризової психології.
У процесі навчання вже почав працювати з ветеранами. Поступово це стало для мене своєрідною місією, можливо, навіть служінням. Я був учасником груп підтримки, проходив різні тренінги. Сам почав проводити групи для ветеранів. У роботі з ветеранами використовую принцип «рівний-рівному», який вважаю дуже ефективним.
Продовжую вчитись. Закінчую навчання на травмотерапевта, а це вже спеціалізація. Хоча зараз це на паузі, бо війна.
Крім того, працюю консультантом кризової служби з превенції суїцидів. І безумовно дуже радію, що долучився до роботи на гарячій лінії кризової допомоги Українського ветеранського фонду.
Гаряча лінія кризової допомоги від Українського ветеранського фонду призначена передусім для ветеранів і їхніх родин. Поділіться, будь ласка, чи справді проблеми ветеранів відрізняються від проблем цивільних людей.
Ветерани не відокремлена категорія, вони є частиною нашого суспільства. Однак в них може бути пережитий досвід, якого цивільна людина за своє життя не отримає ніколи. Інколи буває важко нести такий досвід. Але це для мене не стільки тягар, це скоріше подарунок, котрий змінює мене, а тому має свою ціну. Я плачу за цей подарунок своїм здоров’ям, перенесеними травмами тощо. І розумію, що це адекватна ціна.
«Я працюю на гарячій лінії, бо…». Яка ваша місія?
Моя місія – допомагати ветеранам і ветеранкам інтегруватись в мирне життя після повернення з війни. Життя, попри травматичний досвід, може бути насиченим, якісним, повноцінним.
Хто телефонує на Гарячу лінію кризової підтримки?
Значна кількість дзвінків надходить від тих, хто чекає. Страх і тривога за рідних травмують емоційно. Отже, завдання фахівців лінії – допомогти близьким захисника або захисниці з цим впоратись. Впоратись настільки, щоб мати можливість підтримувати рідну людину, яка вирішила захищати Україну, зробила такий важливий і складний вибір.
Не потрібно спонукати ветерана йти на роботу на другий день після повернення
Усі ми зараз переживаємо страх: кожен свій – за інтенсивністю та обставинами, але у кожного він як наслідок війни. Що можна порадити? Як подолати цей страх?
Страх є природною реакцією організму на надзвичайні події. Ця реакція допомагала людині вижити протягом століть. Боятися – це нормально. Тому не боротись, а визнати свій страх, прийняти та не картати себе за це. Спробувати зрозуміти причину страху. Не плутати страх із тривогою. Тривога також є нормальною реакцією, але вона про події, які ще не відбулися. Після визначення причин можна спробувати проаналізувати, наскільки страх або тривога впливає на моє життя і діяльність. Якщо ці реакції відчутно блокують можливості, слід звернутись до спеціаліста або зателефонувати до нас на лінію за номером 0 800 33 20 29.
Для зменшення впливу страху чи тривоги можна використовувати техніки розслаблення, вправи на дихання, заземлення тощо. Інформацію про це можна знайти в інтернеті. Найважливіше: не забувайте піклуватись про себе.
Як підготуватися до повернення ветеранів додому?
Головне зараз – підтримувати наших близьких, котрі захищають нас, ризикуючи власним життям. Не варто виснажувати себе думками про якісь негативні психологічні наслідки, які виникнуть після повернення. Цього може і не статися. Звісно, слід забезпечити можливість відпочинку і фізичного відновлення.
Не потрібно спонукати ветерана йти на роботу на другий день після повернення. Важливо бути уважними, чуйними, але не докучати зайвою увагою і проханнями розповісти про війну.
Варто звернути увагу в разі надмірного споживання алкоголю чи надмірної замкнутості в собі. Запропонувати звернутись до спеціаліста, зателефонувати нам на лінію чи проговорити можливість звернутись до спеціаліста разом.
Чи є фрази, які не можна говорити чи запитувати у ветеранів? Маємо на увазі ті, які можуть спровокувати сильну емоційну реакцію.
Фрази, які не мають звучати: «Я тебе розумію, «Ох ти ж бідненький!», «Ти мусиш…», «Ти повинен…», «Усе буде гаразд». Вони не працюють. Ми реально не знаємо, що саме людина пережила, як вона це зробила, що з нею зараз. Ми не можемо пообіцяти, що у світі зникне зло й стане безпечно жити.
Найголовніші фрази в цей момент: «Я поруч», «Ти не сам». І справді – залишатися разом і долати життєві труднощі спільно. Це надзвичайно цінно під час війни.
Не варто також називати людину «хворою», «нещасною», «такою, що потребує лікування». Ненормальність зараз породжується ситуацією. Всі переживання та реакції є нормальними в ненормальній ситуації війни.
Кожен реагуватиме за цих обставин з огляду на наявні цінності, ідеї, знання, ресурси, фізичні й душевні сили. «Нормалізація», розуміння того, що відбувається з людиною, дає змогу зменшити її напругу з цього приводу.
Важливо також не забувати турбуватися про себе.
Що ви робите після робочого дня на лінії? Як відновлюєтесь? Адже попри те, що це ваша робота і ваш вибір, слухати історії із військовими травмами, мабуть, важко?Багато всього стоїть на паузі через війну, але я розповім про свої способи відновлення.
Найперше, що важливо, я беру собі за правило утриматись від надання допомоги іншим, якщо у мене самого не вистачає ресурсу. Тому стараюсь частіше моніторити свій емоційний і фізичний стан.
З методів перезавантаження – спортивний зал, куди ми ходили декілька разів на тиждень з побратимом. Ще катання на велосипеді, тир, подорожі з рюкзаком. Дуже важливе для мене спілкування з друзями, сім’єю, побратимами та посестрами.
Розуміння того, що ти не наодинці зі своїми труднощами, звернення по допомогу і віра у власні сили можуть допомогти по-справжньому (ментально і душевно) повернутись з війни, налагодити життя по-новому.
Гаряча лінія кризової допомоги та підтримки Українського ветеранського фонду працює цілодобово для ветеранів, їхніх родин і всіх, хто потерпає від війни. Телефонуйте, коли вам болить: 0800 33 20 29.
Ангеліна Тьохта, Український ветеранський фонд
Коментарі — 0